Чекати, це торочили всі, слід чекати, бо в таких випадках ніколи невідомо, і лікар Раймонді теж, слід чекати, іноді буває реакція, тим паче у Мечиному віці, слід чекати, сеньйоре Ботто, так, лікарю, але вона ось уже два тижні не прокидається, два тижні, наче мертва, лікарю, я знаю, сеньйоро Луїсо, це класичний стан коми, тут нічого не вдієш, слід чекати. Лауро також чекав, щоразу, повернувшись з факультету, стояв якусь мить на вулиці, перш ніж прочинити двері, й думав: сьогодні вже напевно, сьогодні зайду, а вона прокинулася, розплющила очі й говорить щось до мами, не може ж це стільки тривати, не може вона померти в двадцять років, авжеж, вона сидить у ліжку й розмовляє з мамою; але слід було й далі чекати, все те саме, синку, лікар прийде надвечір, всі кажуть, що тут нічого не вдієш. Ідіть, друже, щось з’їжте, а мама залишиться з Мечею, ви повинні добре харчуватися, не забувайте про іспити, а тим часом подивимося випуск новин. Все минало, єдиним, що не змінювалося, була Меча, день у день вона залишалася такою самою, втиснуте в ліжко тіло Мечи, худорлявої та легенької Мечи, котра танцювала рок і грала в теніс, а тепер лежала розчавлена, розчавивши всіх за ці два тижні, важка вірусна інфекція, коматозний стан, сеньйоре Ботто, неможливо робити прогнози, сеньйоро Луїсо, треба тільки підтримувати її, дати їй шанс, у цьому віці стільки сил, таке бажання жити. Але ж вона сама не може собі зарадити, лікарю, вона нічого не розуміє, вона немов… прости Господи, що це я таке кажу.

Лауро теж не йняв віри, це скидалося на Мечин жарт, вона завжди отак кпила з нього, то стане на сходах убрана, мов примара, то покладе пенал під простирадло, а потім обоє реготали й ставили одне одному пастки, ганялися одне за одним, коли були малі. Важка вірусна інфекція, якось увечері після гарячки та болю раптом згасла, раптом мовчання, попеляста шкіра, дихання віддалене, спокійне. Сама незворушність — а навколо лікарі, апаратура, аналізи, консультації, а потім кепський жарт Мечи робився дедалі більш загрозливим, з кожною годиною дедалі сильніше підпорядковував нас собі, лемент доньї Луїси переходив у стримувані сльози, приглушену тугу на кухні й у ванній кімнаті; чортихання батька, коли той дивився випуск новин або читав газету; недовірлива лють Лауро відступала, коли він відвідував факультет, заняття, збори, і промінь надії щоразу, коли повертався з центру: ну, ти мені за це заплатиш, Мечо, хіба так можна, шалапутко, я тобі цього не подарую, ось побачиш. Сама незворушність, якщо не брати до уваги доглядальницю, котра щось в’яже, собаку відвезли до дядька, лікар Раймонді вже не приходив із колегами, з’являвся ввечері й майже одразу йшов, здавалося, він теж відчував вагу Мечиного тіла, що з кожним днем дедалі сильніше розчавлювало їх, привчало чекати, бо нічого більше не можна було вдіяти.

Кошмарний сон почався того дня, коли донья Луїса ніяк не могла знайти градусника, й захоплена зненацька доглядальниця побігла в аптеку на розі по інший. Вони говорили про це, бо градусник не може отак просто взяти й зникнути, коли його ставлять тричі на день; вони звикли розмовляти голосно біля ліжка Мечи, шепотітись, як спершу, було безглуздо, адже Меча однаково нічого не чула, лікар Раймонді був певен, що стан коми позбавив її всіх чуттів, можна було казати що завгодно і ніщо не змінювалося на байдужому обличчі Мечи. Вони все ще розводилися про градусник, коли почулися постріли на розі, а може, й далі, з боку проспекту Гаони. Вони перезирнулися, доглядальниця стенула плечима, бо постріли — звична річ у їхньому кварталі та й скрізь, і донья Луїса хотіла була ще щось сказати про градусник, аж раптом вони завважили, що руки Мечи сіпнулися. Це тривало лише мить, однак обидві помітили, і донья Луїса скрикнула, а доглядальниця затулила їй рота; сеньйор Ботто увійшов до вітальні, і всі троє побачили, як цього разу сіпнулося все Мечине тіло, в’юнка змійка промайнула від шиї до ніг, очі під повіками ворухнулися, легка судома звела лице, ніби Меча хотіла щось сказати, поскаржитися, прискорений пульс, повільне повернення до нерухомості. Телефон, Раймонді, в принципі нічого нового, можливо, трохи більше надії, втім, Раймонді не хотів про це говорити, Пресвята Богородице, якби ж то це було правдою, якби ж то моя донечка прокинулася, Господи, коли скінчиться ця мука. А проте кінця цьому не було, за годину почалося знову, далі — частіше, начеб Меча бачила сон — болісний, сповнений відчаю, кошмарний сон повторювався раз по раз, вона не могла його прогнати, сиділа поруч і дивилася на дочку та щось їй говорила, але Меча нічого не сприймала, на неї наринуло щось таке, що тривало в цьому кошмарному сні, який мучив їх усіх попри неможливість контакту, спаси її Господи, не полишай отак, і Лауро, повернувшись із лекцій, залишався біля ліжка, клав руку на плече матері, а та молилася.

Увечері знову консиліум, новий апарат із присосками й електродами, що кріпляться до голови та ніг, двоє лікарів — приятелі Раймонді — довго сперечалися про щось у вітальні, слід і далі чекати, сеньйоре Ботто, картина не змінилася, сподіватися, що це сприятливий симптом, було б нерозважливо. Але ж їй щось сниться, лікарю, вона бачить кошмарні сни, ви самі спостерігали, і це повторюється, вона щось відчуває, лікарю, і дуже страждає. Все це на рівні нервів, сеньйоро Луїсо, свідомості немає, запевняю вас, слід чекати й не надто покладатися на це, ваша дочка не відчуває страждань, я знаю, що це дуже тяжко, краще залиште її на доглядальницю, поки настане якийсь прогрес, вам треба відпочити, сеньйоро, прийміть пігулки, що я вам дав.

Лауро сидів біля Мечи до півночі, раз по раз зазирав у конспект до іспитів. Коли почулася сирена, згадав, що повинен був зателефонувати за номером, який йому дав Лусеро, однак телефонувати з дому було не варто, так само як і виходити з дому після сирени. Він бачив, як повільно ворушаться пальці лівої руки Мечи, очі знову нібито ожили під повіками. Доглядальниця порадила йому йти до себе, мовляв, нічого не вдієш, слід чекати. «Але ж їй щось сниться, — озвався Лауро, — їй щось сниться, погляньте». Це тривало стільки ж, скільки й сирена на вулиці: руки ніби щось шукали, пальці намагалися знайти якийсь захисток під простирадлом. Донья Луїса знову була тут, вона не могла заснути. «Чому ви не прийняли пігулок лікаря Раймонді?» — в голосі доглядальниці вчувалося роздратування. «Я їх не знайшла, — розгублено відказала донья Луїса, — лежали на нічному столику, а тепер я їх там не бачу». Доглядальниця пішла шукати пігулки, Лауро й матір перезирнулися: Меча ледь-ледь ворушила пальцями, і вони відчували, що це кошмарний сон, він триває нескінченно, мовби не бажаючи сягнути тієї точки, де щось подібне до жалю, до кінцевого співчуття розбудить її, як усіх нас, порятує від жаху. Однак вона й далі спала, і тільки пальці ворушилися час від часу. «Я їх ніде не бачу, сеньйоро, — мовила доглядальниця. — Ми всі такі розгублені, що ніколи не знаєш, де в цьому домі що лежить».

Наступного вечора Лауро повернувся пізно, і сеньйор Ботто, задивлений у телевізор, де матч за кубок був у самому розпалі, начеб ненароком запитав, чому той спізнився.

«Зустрічався з друзями», — відповів Лауро, шукаючи, з чого зробити сандвіч. «Красивий гол, — прокоментував сеньйор Ботто, — навіть краще, що це повтор, можна роздивитися всі ці чемпіонські фортелі». Лауро гол не зацікавив, він їв, утупивши очі в підлогу. «Ти, либонь, розумієш, що робиш, — мовив сеньйор Ботто, не відводячи погляду від м’яча, — а проте мусиш пильнувати». Лауро здивовано глипнув на батька: це вперше той дозволив собі таке зауваження. «Не переймайся, старий», — озвався, підводячись, щоб урвати розмову.

Доглядальниця послабила світло в нічнику, і тепер Мечу було ледь видно. Донья Луїса, котра сиділа на софі, відірвала руки від лиця, і Лауро поцілував її в чоло.

— Усе те саме, — проказала донья Луїса. — Весь час те саме, синку. Глянь-но, глянь, як у неї губи тремтять, бідолашна, що вона бачить, Господи, скільки це триватиме, скільки?