— Не в тому справа, Едуардо, не в тому справа, з ним, напевне, щось трапилося, не може бути, щоб досі нічого не було відомо, Лауро завжди…

— Поглянь-но, Луїсо, бачиш, рука рухається — пальці й кисть, це вперше у неї рухається кисть, Луїсо, а раптом…

— Але так іще гірше, Едуардо, хіба ти не розумієш, галюцинація триває, вона мовби борониться від… Зробіть їй що-небудь, Росо, не залишайте її, я зателефоную до Ромеро, може, їм щось відомо, їхня дочка навчається з Лауро, будь ласка, зробіть їй укол, Росо, я зараз, або краще зателефонуй ти, Едуардо, спитай у них, ну, мерщій.

У вітальні сеньйор Ботто почав набирати номер і спинився, поклав слухавку. Це ж треба, щоб саме Лауро, що можуть знати Ромеро про Лауро, краще трохи зачекати. Раймонді не приходив, його перепинили на розі, він, певно, давав пояснення. Роса не могла зробити укол, надто сильне заспокійливе, краще дочекатися лікаря. Схилившись над Мечею, поправляючи волосся, що затуляло її невидющі очі, донья Луїса заточилася, Роса насилу встигла підсунути їй стілець, посадовила це безживне тіло. Сирена чулася дедалі гучніше з боку проспекту Гаони, коли Меча розтулила повіки, погляд, уже кілька тижнів схований під запоною, втупився у клаптик неба, тоді повільно перемістився й зупинився на лиці доньї Луїси, а та кричала, притулила руки до грудей і кричала. Роса силкувалася відсторонити її, розпачливо гукала сеньйора Ботто, той прибіг і закляк біля ліжка, дивлячись на Мечу, втупився в її очі, а вона повільно переводила погляд з доньї Луїси на сеньйора Ботто, з доглядальниці на клаптик неба, Мечині руки повільно піднімаються, зводяться на животі, тіло судомить спазм, бо, мабуть, вона чує, як виють сирени, чує грюкання в двері, від якого двигтить дім, чує вигуки команд і тріск деревини, потрощеної автоматними чергами, чує лемент доньї Луїси, коли вдирається юрба, саме вчасно, щоб розбудити Мечу, саме вчасно, аби скінчився цей кошмарний сон і Меча повернулася нарешті до дійсності, до чарівного життя.

2 лютого 1982 року

Часом, коли мене змагає така собі сверблячка оповідання, це потаємне й дедалі сильніше тяжіння, що поволі, начеб знехотя, скеровує мене до моєї «Олімпії-тревеллер-люкс» (вона, бідолашна, насправді ніяка не люксова, а от щодо тревеллер [76], то їй справді довелося подорожувати сімома глибокими синіми морями й терпіти всі прямі та непрямі удари, які тільки можуть випасти на долю портативної друкарської машинки у валізі серед брюк, пляшок рому та книжок), отже, часом, коли спадає ніч і я вставляю в каретку чистий аркуш, і запалюю «Житан» [77], і називаю себе бовдуром (навіщо, зрештою, писати оповідання замість розкрити збірник оповідань якогось іншого письменника чи послухати одну з моїх платівок?), а проте часом, коли я вже не можу робити нічого іншого, крім почати писати оповідання, як мені б хотілося почати це, саме в ту мить я волів би бути Адольфо Біоєм Касаресом [78].

Я волів би бути Біоєм, бо завжди захоплювався ним як письменником і шанував як людину, хоча нам не дозволила зробитися друзями наша взаємна сором’язливість, окрім інших поважних причин, і серед них океану, що рано — в буквальному значенні цього слова — проліг між нами. Підрахувавши якнайкраще, я дійшов висновку, що ми з Біоєм бачилися в цьому житті лише тричі. Вперше — на банкеті в Аргентинській книжковій палаті, де я мусив бути, оскільки в сорокові роки працював адміністратором цієї установи, а він хтозна чому, і під час банкету ми познайомилися над тарелем із равіолями, ми приязно посміхалися один одному, але вся наша розмова обмежилася тим, що в якийсь момент він попросив мене передати йому сільницю. Вдруге Біой завітав до моєї паризької оселі й кілька разів мене сфотографував, не пригадаю вже навіщо, зате я добре пам’ятаю, що ми тоді доволі довго розмовляли, здається, про Конрада. Востаннє, навпаки, я вечеряв у нього вдома, в Буенос-Айресі, того вечора ми найбільше говорили про вампірів. Звісно, під час жодної з цих трьох зустрічей ми не розмовляли про Анабель, але не через те я волів би бути Біоєм, а тому, що мені дуже хочеться написати про Анабель так, як зробив би це він, якби знав її й написав про неї оповідання. В такому разі Біой розповів би про Анабель так, як мені не під силу це зробити, явив би її зблизька та зсередини, зберігши водночас ту безсторонність і ту дистанцію, яку він свідомо залишає (я не можу навіть припустити, що він робить це несвідомо) між деякими своїми персонажами й оповідачем. Я так нізащо не зможу, і не тому, що знав Анабель, а вигадуючи персонажів, я не можу дистанціюватися від них, хоча іноді це видається мені так само необхідним, як художникові відійти від мольберта, щоб краще осягнути створюваний ним образ і зрозуміти, де накласти визначальні мазки. Я так не зможу, бо відчуваю, що Анабель одразу поглине мене всього, як тоді, коли я познайомився з нею в Буенос-Айресі наприкінці сорокових років, і хоча вона б не спромоглась уявити це оповідання — якщо вона жива, якщо ще топче ряст, така ж стара, як і я, — вона однаково зробила б усе можливе, щоб я не написав його так, як мені б того хотілося, тобто так, як зумів би написати його Біой, якби він був знайомий із Анабель.

3 лютого

Чи не тому ці ухильні нотатки, ці кружляння, немов колування собаки під деревом? Біой добре б розважився,

якби це прочитав, а на додачу — аби дозолити мені — навів би літературну цитату, зазначивши час, місце та ім’я, що, на його думку, виправдовує її вживання. Та ще й чудовою англійською:

Гаразд — сказав би я — почнемо з того, що тоді це була республіка, а не просто держава й у кожному разі не королівство, і до того ж Анабель писала своє ім’я з одним «н», та й колись вона перестала бути юною дівою не з вини Едгара Алана По, а через одного комівояжера з Тренке Лаукена, котрий позбавив її цноти, коли їй було тринадцять. А про те, що прізвище її було Флорес, а не Лі і що сама про себе вона б сказала, що її обезславили, не знаючи, яке ще слово тут можна добрати, — годі й казати.

4 лютого

Цікаво, що вчора я не зміг писати далі (я маю на увазі історію з комівояжером), можливо, саме тому, що хотів це зробити, а тут Анабель і те, як вона сама мені це розповідала. Як говорити про Анабель, не наслідуючи її, тобто не спотворивши її? Розумію, що все марно, що варто мені почати і я буду змушений коритися її волі, а мені бракує вправності ніг і відчуття дистанції, як у Біоя, щоб триматися на віддалі та заробляти очки, не підставляючи лице. Ось чому я бездумно плекаю ідею написати щось таке, що не буде оповіданням у точному значенні цього слова (написати те, що не буде достеменно Анабель), а відтак дозволив собі розкіш наводити По й ходити околяса, як оце зараз, коли мені кортить перекласти вичитаний учора ввечері у «La verité enpeinture» [80] уривок із Жака Дерріди [81], який тут абсолютно ні до чого, а проте завдяки непояснимій аналогії дотичний так само, як і грані напівкоштовного каміння, які відкривають перед нами невпізнанні краєвиди, замки або знайомі міста чи гори. Уривок цей важкий для сприйняття, як зазвичай у Дерріди, і я перекладаю його тут, уживаючи знайому тобі лексику (втім, він пише так само, хоча, здається, здобув кращу освіту):