«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось. Однак я люблю: ні, це, мабуть, занадто, поза сумнівом, ідеться лише про інтерес до існування. Я не люблю, просто я тішуся тим, що це мене не цікавить, а відтак байдуже, люблю я чи ні. Задоволення, яке я отримую, я не отримую, я радше міг би його віддати, я віддаю те, що отримую, дістаю те, що віддав і не приймаю те, що отримую. А проте я приохочуюся до нього. Чи можу я сказати, що приохочуюся? Це загалом так суб’єктивно — і на мою особисту думку, і під кутом зору здорового глузду, — що може прийти лише ззовні. Це не надається сприйняттю. Зрештою, цієї втіхи, яку я собі дозволяю, вірніше, якій я віддаюся, заради якої віддаюся, я таки не отримую, якщо «отримувати» означає «відчувати»: феноменологічно, емпірично, в просторі та часі мого існування, що відчуває чи викликає інтерес. Задоволення, відчувати яке неможливо. Я не одержую його, не відчуваю, не отримую, не даю і не тішуся ним сам, оскільки мені (мені, наявному суб’єктові) прекрасне ніколи не доступне як таке. І поки я існую, я ніколи не відчуваю задоволення в чистому вигляді».

Дерріда мовить про людину, яка стикається з чимось, що видається їй прекрасним, і звідси все випливає; я стикаюся з пусткою, з ненаписаним оповіданням, порожниною оповідання, вирвою оповідання та якимось незбагненним чином відчуваю, що це і є Анабель, тобто Анабель є, хоча оповідання немає. І саме в цьому полягає задоволення, хоча це й не задоволення, а радше щось схоже на солону спрагу, на бажання знехтувати будь-яке письмо, а тим часом я пишу (крім усього іншого, ще й тому, що я не Біой і ніколи не зможу розповісти про Анабель так, як, гадаю, мусив би це зробити).

Вночі

Я перечитую цей уривок Дерріди й переконуюся, що він не має нічого спільного з моїм душевним станом і навіть із моїми намірами; аналогія є, але вона в іншому, схоже, вона в уявленні про прекрасне, що міститься в уривку й у моєму сприйнятті Анабель; в обох випадках відкидається будь-яка можливість знайти підхід, навести мости, і якщо тому, хто промовляє в уривку Дерріди, прекрасне ніколи не доступне як таке, я, промовляючи від власного імені (помилка, якої ніколи б не припустився Біой), з прикрістю усвідомлюю, що ніколи не міг і не зможу знайти підхід до Анабель як до Анабель, до Анабель як такої і що написати зараз оповідання про неї, оповідання, що якоюсь мірою було б її оповіданням, неможливо. Отож, завершуючи аналогію, я знову відчуваю те, з чого вона почалася, з перших слів уривку Дерріди, прочитаних увечері напередодні, що здалися мені загостреним продовженням того, що я відчував, сидячи перед «Олімпією» сам-на-сам із ненаписаним оповіданням і тугою за вправністю Біоя. Саме так, як на початку уривку:

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування… ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Та сама відчайдушна сутичка з пусткою, з ніщо, яке виявляється в низці субніщо, в запереченнях дискурсу; адже сьогодні, через стільки років, у мене не залишилося ні Анабель, ні існування Анабель, ні мого існування, пов’язаного з її існуванням, ні просто об’єкта на ім’я Анабель, ні просто мене, тодішнього суб’єкта поруч із Анабель у кімнаті на вулиці Реконкісти, ні жодного інтересу до будь-чого, оскільки все це було вичерпано many and many years ago в країні, що сьогодні примарилася мені чи я примарився їй, у часи, які сьогодні подібні до попелу від сигарет «Житан», що накопичується день за днем, поки мадам Перрен не прийде прибирати моє помешкання.

6 лютого

Ця фотографія Анабель, засунута як закладка не абикуди, а до роману Онетті [82], знову з’явилася на світ Божий завдяки закону тяжіння під час переїзду на нову квартиру роки два тому: я взяв зі стелажу оберемок старих книг, з однієї виткнувся знімок, і я не відразу впізнав Анабель.

По-моєму, Анабель на фотографії дуже схожа на себе, тільки зачіска якась дивна; коли вона вперше зайшла до моєї контори, волосся в неї було підібране, зі згустку тодішніх відчуттів пам’ятаю, що я був повністю заглиблений у переклад якогось промислового патенту. З усіх видів роботи, яка мені випадала, а випадало мені все, що звалося перекладами, найгіршими були патенти, доводилося годинами тлумачити детальні пояснення удосконалення електричної швацької машинки або корабельних турбін, звісно я геть нічого не тямив у цих поясненнях і погано розумівся на технічних термінах, тому просувався вперед від слова до слова, дбаючи передусім про те, щоб не пропустити якийсь рядок, і водночас не маючи жодної гадки про те, що таке гідровібруючий гвинтоподібний вал, який у магнітному полі відповідає датчикам напруги 1, 1¹ та 1². Мабуть, Анабель постукала в двері, але я не розчув, а коли підвів погляд, вона стояла біля мого письмового столу, і мені передусім кинулися у вічі лискуча цератова сумочка й туфлі, абсолютно недоречні об одинадцятій годині ранку в Буенос-Айресі у будній день.

Надвечір

Я вже пишу оповідання чи це поки що заготовки — цілком імовірно — до нічого? Старий невиразний моток із безліччю кінців, я можу потягти будь-який, не знаючи, що з того вийде; сьогоднішній мав ознаки певної хронології, бо йшлося про першу появу Анабель. Чи смикати далі ці нитки: послідовність набридає мені, але так само дратують і дешеві флешбеки [83], які лише переобтяжують стільки оповідань і стільки фільмів. Коли вони виникають самі собою, нехай; зрештою, хто знає, що таке насправді час; тільки ніколи не вдаватися до них за планом. Про фотографію Анабель я мав би розповісти після інших речей, які надали б їй більшого сенсу, а проте іноді щось з’являється ось так, як зараз цей спомин про записку, яку я уздрів якось почеплену за допомогою шпильки на двері моєї контори (на той час ми вже були добре знайомі), і хоча послання могло зашкодити мені в професійному плані з огляду на моїх клієнтів, мені однаково було приємно прочитати: «Тебе немає, нещасний, увечері я прийду знову» (коми розставив я, хоч і не слід було цього робити, а все через освіченість). Наприкінці дня вона навіть не з’явилася, бо ввечері починалася її робота, про яку я не мав чіткого уявлення, але знав, що це те, що газети узагальнено називають проституцією. Це заняття було доволі мінливим у житті Анабель за тих часів, коли у мене нарешті склалося про нього певне враження, адже не минало тижня без того, щоб вона якось уранці не кинула: ми якийсь час не бачитимемося, бо у «Феніксі» потрібна офіціантка і платять непогано, або, пару разів зітхнувши та вилаявшись, не сповістила, мовляв, справи кепські, тож доведеться на кілька днів податися до «Чемпе», щоб наприкінці місяця було чим заплатити за квартиру.

Насправді в Анабель (як і в інших дівчат) ніщо, здавалося, не тривало довго, навіть листування з моряками; мені вистачило моєї скромної практики, аби підрахувати, що в середньому майже в усіх випадках ішлося про два-три, в кращому разі чотири листи, бо чи то морякові набридало або він забував свою пасію, чи то навпаки, до того ж моїм перекладам, мабуть, бракувало сластолюбства або чуттєвої привабливості, та й моряки своєю чергою не володіли, як то кажуть, літературним даром, отож усе закінчувалося досить швидко. Я так плутано все пояснюю, мені теж набридає писати, пускати слова, мов собак, аби вони натрапили на слід Анабель, якусь мить сподіваючись, що вони принесуть мені її такою, якою вона була, якими були ми many and many years ago.

8 лютого

Найгірше те, що я втомлююся перечитувати текст, щоб віднайти нитку, і до того ж ніяке це не оповідання, адже Анабель того ранку ввійшла до моєї контори на вулиці Сан-Мартін, майже на розі Корр’єнтес, а мені краще запам’яталися цератова сумочка й туфлі на корковій платформі, ніж її лице (насправді, враження від обличчя, коли ми бачимо його вперше, не має нічого спільного з тим, яке формують час і звичка). Я працював за старим письмовим столом, успадкованим за рік перед тим разом із усім старим мотлохом, що був у конторі і який я доти не наважився замінити, і саме дійшов до найменш зрозумілої частини патенту, обклавшись технічними словниками й просуваючись фраза за фразою з чітким усвідомленням того, що обманюю Мервела та О’Доннела, які платять мені за переклади. Прихід Анабель був таким же недоречним, як і несподівана поява сіамської кішки в комп’ютерному залі, і слід зазначити, вона це зрозуміла, бо кинула на мене співчутливий погляд, перш ніж сказала, що мою адресу їй дала приятелька на ім’я Маруча. Я запросив її сісти й хвалькувато продовжив перекладати речення, в якому каландр проміжного калібру вступав у загадковий зв’язок із протимагнітним броньованим запобіжним кожухом Х². Тоді вона закурила сигарету світлого тютюну, а я — темного, і хоча мені було досить самого тільки імені Маручи, щоб усе стало зрозуміло, я все одно дав їй говорити.