9 лютого

Опір бажанню побудувати діалог, в якому однаково переважала б вигадка. Найбільше мені запам’яталися штампи Анабель, її манера називати мене то «молодий чоловіче», то «сеньйоре», мовити «це здогад» або кинути «ох, що я вам розповім». Курила вона теж, вдаючись до штампу: випускала дим одним духом, без затяжки. Вона принесла листа від такого собі Вільяма; лист було відправлено з Тампіко за місяць перед тим, і я переклав його вголос, перш ніж викласти на папері, як вона мене одразу попросила. Раптом я щось забуду, проговорила Анабель, дістаючи п’ять песо, щоб розрахуватися зі мною. Я сказав, що не варто, мовляв, мій колишній компаньйон встановив цей безглуздий тариф у ті часи, коли працював один і почав перекладати дівчатам з нижнього міста листи від моряків і їхні відповіді. Я запитав у нього: «Чому ви правите таку низьку ціну? Або нехай платять більше, або взагалі не беріть з них нічого. Адже це не ваша робота, ви її робите з доброї волі». Він пояснив, що вже надто старий, щоб опиратися спокусі переспати іноді з котроюсь із них, от і згодився перекладати ці листи, щоб мати дівчат напохваті, але якби вони не платили цю символічну суму, то всі перетворилися б на мадам де Севіньє [84], а про таке й мови не могло бути. Згодом мій компаньйон виїхав із країни, я успадкував цей бізнес і за інерцією гнув ту саму лінію. Все йшло якнайкраще, Маруча та інші (їх тоді було чотири) поклялися, що нікому не дадуть моєї адреси, і в середньому припадало по два листи на місяць: один треба було прочитати по-іспанськи, а інший написати англійською (зрідка французькою). Аж ось, мабуть, Маруча забула про клятву, і, погойдуючи недоладною лискучою цератовою сумочкою, ввійшла Анабель.

10 лютого

Часи були ще ті: перонізм [85] оглушав мене за допомогою звичайного гучномовця в центрі міста, іспанець-брамник прийшов до моєї контори з фотографією Евіти [86] і зовсім неласкаво попросив мене зробити ласку й почепити її на стіну (а щоб я не відмагався, він прихопив чотири кнопки). Вальтер Гізекінг [87] дав кілька чудових концертів у театрі «Колумб», а Хосе Марія Гатіка [88], наче лантух із картоплею, впав на рингу в Сполучених Штатах. На дозвіллі я перекладав «Життя та листування Джона Кітса» [89] авторства лорда Хьютона; а хвилини найбільшого дозвілля проводив у «Фрегаті», майже навпроти контори, разом із приятелями адвокатами, яким також був до душі добре збитий «демарія». А часом Сусанна…

Непросто рухатися далі, я занурююся в спомини, намагаючись водночас утекти від них, позбутися їх, відтворюючи (але заковика в тому, що для цього треба їх усі перебрати на себе). Спробувати вести розповідь про те, що загубилося в тумані, про речі, висмикнуті часом (і мов на глум, чітко бачити чорну сумочку Анабель і виразно чути її «дякую, молодий чоловіче», коли, дописавши листа до Вільяма, я дав їй десять песо решти). Лише зараз я розумію, що насправді відбувається, а тоді я не надто добре тямив, що й до чого, я маю на увазі приховані причини того дешевого танго, що розпочалося з Анабель, від Анабель. Як збагнути справжню суть мілонги, посеред якої була одна смерть і не більше, не менше — як пляшечка з отрутою, адже Анабель не стала б розповідати офіційному перекладачеві з власною конторою та бронзовою табличкою на дверях усієї правди, якщо припустити, що вона її знала. В ті часи я багато в чому керувався абстрактними поняттями і тепер, наприкінці путі, запитую себе, як я міг жити на цій поверхні, під якою сновигали й учіплювалися одні в одних створіння, що належали нічному Буенос-Айресу, великі рибини, що жили в цій каламутній ріці, якої ні я, ні багато інших людей не знали. Безглуздо сьогодні намагатися переповісти щось таке, чого я не спромігся осягнути тоді, коли це відбувалося; наче в пародії Пруста, я сподіваюся проникнути в спомин про подію, не зумівши проникнути в саму подію, щоб урешті-решт по-справжньому її прожити. Певно, я роблю це через Анабель, зрештою я хочу написати оповідання, здатне явити її мені знову, явити її їй самій такою, якою, гадаю, вона тоді себе не бачила, бо Анабель також плавала в затхлому та брудному повітрі того Буенос-Айреса, яке утримувало й водночас відкидало її, ніби якийсь непотріб, ніби портових люмпенів, мешканців злиденних кімнаток, що виходили в коридор, куди виходила безліч інших кімнаток безлічі інших люмпенів, звідки долинали безліч танго водночас у перемішку з лайкою, стогоном, а іноді зі сміхом, авжеж, зі сміхом, коли Анабель і Маруча розповідали одна одній анекдоти чи непристойності, посмоктуючи мате або пиво, яке ніколи не було достатньо холодним. Якби ж то вирвати Анабель з того туманного й замащеного образу, що залишився від неї, такого ж туманного та замащеного, як іноді листи Вільяма, що скидалися на брудні носовички, коли вона тицяла їх мені в руку.

11 лютого

Того ранку я дізнався, що вантажне судно Вільяма простояло тиждень в Буенос-Айресі, і ось надійшов перший лист од Вільяма з Тампіко разом із класичним пакетом обіцяних подарунків: нейлонові трусики, ряхтливий браслет і флакон парфумів. Листи й подарунки, які надсилали дівчатам їхні приятелі, не надто різнилися між собою, дівчата зазвичай просили нейлонову білизну, яку в ті часи було важко роздобути в Буенос-Айресі, і моряки надсилали подарунки, супроводжуючи їх майже завжди романтичними посланнями, де виринали такі подробиці, що мені важко було перекладати їх дівчатам уголос, а ті, звісно, диктували мені відповідь або приносили чернетку, де без кінця жалілися на нудьгу, згадували нічні танці й просили прислати нейлонові панчохи та червоні блузки. З Анабель було те саме: щойно я переклав листа від Вільяма, вона почала диктувати відповідь, але я знав цих клієнток, тож попросив, аби Анабель лише означила теми, а листа я напишу згодом. Анабель ошелешено втупилася в мене.

— А почуття, — мовила вона. — Там повинно бути багато почуттів.

— Звісно, не турбуйтеся, скажіть лише, що я повинен повідомити.

Це був звичайний набір: листа одержала, почувається добре, але стомилася, коли Вільям повернеться, і нехай надсилає їй хоча б одну листівку з кожного порту, і нехай скаже якомусь там Перрі, аби той не забув прислати їхнє фото, яке він зробив на березі. А ще додайте, що з Доллі все по-старому.

— Проясніть мені трохи щодо цього… — почав був я.

— Напишіть лише, що з Доллі все по-старому. А в кінці напишіть, ну, ви самі знаєте, щоб було зворушливо, ви розумієте.

— Авжеж, не турбуйтеся.

Вона сказала, що прийде узавтра, а коли прийшла, підписала листа, глянувши на нього мигцем; Анабель вочевидь розуміла багато слів, на деяких абзацах вона зупинялася, а тоді поставила свій підпис і показала мені якогось папірця, на якому Вільям позначив дати й порти. Ми вирішили, що варто надіслати йому листа до Окленда [90], на той час крига між нами скресла й Анабель дозволила мені вперше пригостити її сигаретою: зіперлася на край письмового столу та, щось мугикаючи, гляділа, як я надписую конверт. За тиждень принесла мені чернетку, щоб я терміново написав Вільяму, вона здавалася стривоженою й попросила написати листа негайно, але я мав купу італійських свідоцтв про народження, тож пообіцяв скласти його надвечір, розписатися замість неї та надіслати, коли піду з роботи. Вона глянула на мене, вагаючись, але зрештою погодилася й пішла. Назавтра з’явилася о пів на дванадцяту ранку, щоб упевнитися, що листа я надіслав. Отоді я й поцілував її вперше, і ми домовилися, що після роботи я зайду до неї додому.