12 лютого

Не те, щоб мені тоді особливо подобалися дівчата з нижнього міста, на ту пору я незле почувався, маючи постійні стосунки з особою, яку я називатиму Сусанною й означу як кінезіолога [91], щоправда іноді її товариство видавалося мені замалим і занадто затишним і тоді мені хотілося негайно зануритися в часи моєї юності, самотніх блукань кварталами Півдня, чаркувань і химерних уподобань, коротких інтерлюдій, радше естетичних, ніж еротичних, дещо подібних на те, як написаний цей абзац, який я зараз перечитую, хоча його варто було б викреслити, а проте я збережу його, бо саме так відбувалося все те, що я називаю занурюванням, падінням, об’єктивно непотрібним з огляду на Сусанну, з огляду на Т.С. Еліота, з огляду на Вільгельма Бакгауса [92], однак, однак.

13 лютого

Вчора я розсердився сам на себе, тепер про це смішно згадувати. Хай там як, але я від самого початку знав, що Анабель не дасть мені написати оповідання, бо, по-перше, це буде зовсім не оповідання, і на додачу Анабель зробить усе можливе (як вона несамохіть зробила тоді, сердешна), щоб залишити мене самого перед дзеркалом. Мені досить перечитати ці нотатки, щоб збагнути: вона лише каталізатор, що намагається затягти мене на самісіньке дно кожної сторінки, яку саме через це мені й не хочеться писати, випнути в самісінькому центрі дзеркала, де я волів би бачити її, а натомість там з’являється офіційний перекладач з відповідним дипломом, зі своєю Сусанною, передбачуваною і навіть якоюсь какофонічною Сусанною, Сусусанною, і чого я не назвав її Амалією чи Бертою. Проблеми письменництва, не кожне ім’я надається до… (Ну, що, вестимеш далі?)

Вночі

Кімнату Анабель в одному з будинків під п’ятисотими номерами по вулиці Реконкісти я волів би не згадувати, можливо, передусім тому, що — хоча Анабель про це й не здогадувалася — її кімната знаходилася зовсім неподалік од моєї квартири на дванадцятому поверсі, з вікон якої відкривався чудовий вид ріки левиного кольору. Пам’ятаю (неймовірно, що таке можна пам’ятати), коли домовлявся з нею про зустріч, мені дуже кортіло запропонувати, аби вона краще прийшла до мого добре вмебльованого помешкання, де на нас чекатимуть і добре охолоджене віскі, і ліжко, яке мені до вподоби, однак мене стримала думка про те, що Фермін, наш брамник, зіркіший за Аргуса [93], завважить, як вона заходить до ліфта чи виходить з нього, і мої акції у нього впадуть, адже він майже зворушено вітався із Сусанною, коли бачив нас разом, а він, треба сказати, розумівся на макіяжі, підборах і жіночих сумочках. Я розкаявся, щойно почав дертися вгору сходами, і ледь не повернув назад, опинившись у коридорі з безліччю дверей, з-за яких долинали музика з платівок і запахи парфумів. Але Анабель уже посміхалася мені, стоячи в дверях своєї кімнати, до того ж вона мала віскі, хоча й не охолоджене, а крім неодмінних ляльок, там була ще й репродукція картини Мартіна Кінкели [94]. Церемонія відбувалася без поспіху, ми пили, сидячи на софі, й Анабель поцікавилася, коли я познайомився з Маручею, а ще моїм колишнім компаньйоном, про якого чула від інших дівчат. Коли я поклав руку їй на стегно й поцілував у вушко, вона невимушено посміхнулася та підвелася, щоб зняти з постелі рожеве покривало. Її прощальна посмішка, коли я поклав під попільничку кілька купюр, була такою ж самою, відчуженою згодою, що зворушила мене своєю щирістю, хоча хтось міг би назвати її професійною. Пригадую, я пішов, так і не сказавши їй, хоча й намірявся це зробити, про останній лист від Вільяма, бо зрештою їхні стосунки мене не обходили, я теж міг посміхатись їй, як вона мені, бо теж був професіоналом.

16 лютого

Невинність Анабель, наче той малюнок, що вона робила якось у моїй конторі, змушена чекати, поки я закінчу терміновий переклад; малюнок, либонь, загубився в якійсь книзі й, певно, знову з’явиться на світ Божий, як та фотографія, під час переїзду або коли я її перечитуватиму. На малюнку приміські будиночки, на вулиці дві чи три курки. Але до чого тут невинність? Простіше простого приліпити це слово до Анабель через неуцтво, що тягнуло її по життю, змушуючи начеб ковзати від однієї речі до другої, а проте в її погляді та рішеннях зненацька прозирало щось глибинне, щось таке, чого я не міг вловити і що сама Анабель дещо драматично називала «життям»; для мене це було забороненою зоною, компенсувати яку мені могли тільки уява або читання Роберто Арльта [95]. (Я пригадую Ардоя, мого приятеля адвоката, який часом вплутувався в різні халепи у передмісті через звичайну тугу за чимось таким, що в глибині душі вважав неможливим; він повертався після тих пригод, ніколи не беручи в них участі по-справжньому, залишаючись тільки свідком, як і я — свідком того, що відбувалося з Анабель. Авжеж, насправді невинними були ми, хто носили краватки й володіли трьома мовами; в кожному разі Ардой як добрий адвокат цінував свою роль свідка, вважав її ледь не місією. Втім, не йому, а мені заманулося написати це оповідання про Анабель.)

17 лютого

Я не можу назвати це близькістю, для цього я мав би вміти давати Анабель те, що вона так природно давала мені, приміром, привести її до себе додому, встановити між нами бодай якусь прийнятну рівність, попри наші стосунки постійного клієнта й повії. Тоді я не замислювався, як зараз, над тим, що Анабель жодного разу не дорікнула мені за те, що я завжди тримав її на віддалі; мабуть, вона гадала, що такі правила гри, і це не виключало приязні, достатньої для того, щоб сповнювати сміхом і жартами порожнечу, що відкривалася поза ліжком, завжди найтяжчу. Її зовсім не обходило моє життя, запитувала про щось Анабель зрідка, і всі її запитання були такого-от штибу: «Ти мав у дитинстві цуценя?» або «Ти завжди так коротко стригся?» Я вже знав достатньо і про Доллі, і про Маручу, і різні подробиці з життя Анабель, а вона навіть не знала та й знати не хотіла, що я маю сестру та кузена і він — баритон, співак. Маручу я знав раніше, через листи, часом я зустрічався з нею й Анабель у кав’ярні на вулиці Кочабамба, щоб випити імпортного пива. З одного з листів до Вільяма я взнав про сварки між Маручею та Доллі, але те, що я назву історією з пляшечкою, доволі довго не виглядало аж надто серйозно, попервах це була така собі кумедна невинність (я вже казав про невинність Анабель? Прикро перечитувати ці нотатки, що дедалі менше можуть прислужитися для оповідання), бо Анабель як близька подруга Маручи поскаржилася Вільямові, що Доллі відбирає в тої кращі місця, грошовитих клієнтів і навіть сина інспектора поліції — наче в танго, псує їй життя в «Чемпі» й вочевидь користається з того, що в Маручи почало потроху випадати волосся, виникли проблеми із зубами й у ліжку і таке інше. Все це Маруча, плачучи, виклала Анабель, зі мною вона не була такою відвертою, бо, можливо, менше довіряла, я був перекладачем, і на тому спасибі; вона говорить, ти справжній унікум, переказувала мені Анабель, ти так добре їй усе перекладаєш, що кок із французького пароплава тепер навіть шле їй більше подарунків, ніж раніше, Маруча гадає, це через надмір почуттів, які ти змальовуєш.

— А тобі не шлють більше?

— Ні. Ти, либонь, через ревнощі в моїх листах не такий щедрий.

Вона казала щось таке, і ми від усієї душі сміялися. Так само, сміючись, вона розповіла мені про пляшечку, яка вже двічі або тричі з’являлася в переліку тем для листів до Вільяма, але я про те не розпитував, бо дати їй розкритися самій було для мене справжньою втіхою. Пам’ятаю, вона розповіла мені про це у своїй кімнаті, ми саме відкорковували пляшку віскі, бо заслужили право пропустити по ковтку.