— Клянуся, я так і вклякла. Він завжди здавався мені трохи навіженим, може, тому, що я не дуже тямлю, що він там говорить, хоча наприкінці робить усе зрозуміло. Ти його не знаєш, а якби побачив, які в нього очі, наче в рудого кота, і йому це пасує, він хлопець хоч куди, а коли на берег сходить, то напинає на себе такі вдяганки, синтетичні — тут таких немає, ну, ти розумієш.

— І що ж він тобі сказав?

— Що наступного разу прихопить для мене пляшечку. Намалював її на серветці, а вгорі — череп і схрещені кості. Ти мене слухаєш?

— Слухаю, але не розумію, навіщо. Ти розповіла йому про Доллі?

— Ну, звісно, того вечора, коли приплило його судно і він прийшов, Маруча саме була у мене, плакала, її навіть знудило, мені довелося вчепитися в неї, щоб вона не побігла й не натовкла Доллі пику. Того дня вона дізналася, що Доллі відбила в неї стариганя, котрий приходив по четвергах, хтозна, що ця шльондра наплела йому про Маручу, може, про волосся, що випадає, а це, мовляв, заразна штука. Ми з Вільямом дали їй заспокійливого й поклали на це саме ліжко, вона заснула, а ми пішли на танці. Я розповіла йому про Доллі геть усе, він, звісно, зрозумів, бо зі мною він такий тямкий, що все розуміє: втупиться своїми жовтими очима і мені доводиться тільки дещо повторювати.

— Стривай, давай-но вип’ємо ще по ковтку, сьогодні все подвійне, — я хляпнув її, і ми обоє розсміялися, бо вже перший ковток нас добряче пройняв. — І що ти зробила?

— Гадаєш, я зовсім дурна? А дзуськи, я порвала серветку на клаптики, щоб зрозумів. А він і далі торочив про пляшечку, мовляв, пришле її для Маручи, а та нехай піділлє в якийсь коктейль. In a drink [96], сказав. А на іншій серветці намалював фараона, а тоді закреслив, мовляв, поліція ні про що не здогадається.

— Чудово, — озвався я, — цей янкі гадає, буцімто наші медексперти заплішені дурні. Ти добре вчинила, дівчинко, адже ця пляшечка пройшла б через твої руки.

— Авжеж.

(Не пригадую, як мені прийшов на пам’ять цей діалог. Але все так і було, я записую і чую його, чи то вигадую, відтворюючи, чи то відтворюю, вигадуючи. Варто запитати мимохідь, чи не це, бува, і є справжня література.)

19 лютого

А іноді все не так, а набагато мудрованіше. Іноді потрапляєш в якусь систему паралелей, симетрій, і можливо, саме тому деякі моменти, фрази та події закарбовуються назавжди в не надто блискучій пам’яті (принаймні такій, як моя), тоді як чимало більш значущих речей безслідно вивітрюються.

Ні, не завжди це вигадка чи відтворення. Вчора ввечері я тільки подумав, що мушу й далі писати про Анабель, що, можливо, це приведе до оповідання, як до істини в останній інстанції, аж раптом ось вона — кімната на вулиці Реконкісти, лютнева чи березнева спека, а з іншого кінця коридору чути платівки Альберто Кастільйо [97] в кімнаті якогось хлопця з Ла Ріохи, цей тип ніяк не розпрощається зі своєю знаменитою пампою, навіть така любителька музики, як Анабель почала дратуватися, прощавай люююба пааампо, Анабель сидить гола на ліжку й згадує свою пампу, там, поблизу Тренке Лаукена. Скільки галасу через цю пампу, Анабель зневажливо запалює сигарету, скільки галасу через якесь лайно, де нема нічого, самі корови, трясця твоїй матері. Але Анабель, дівчинко, я гадав, ти більша патріотка. Остогидле лайно, якби я не приїхала до Буенос-Айреса, то, либонь, кинулася б з обриву. І спомини, наче на підтвердження сказаного, і раптом — мовби їй дуже кортіло розповісти це мені — пригода з комівояжером: вона тільки рота розкрила, а я одразу відчув, що знаю цю історію, що мені її вже розповідали. Дав їй виговоритися, бо вона мала потребу поділитися зі мною (раніше історія з пляшечкою, тепер із комівояжером), однак я певним чином був наче відсутній; те, про що вона розповідала, доносили до мене інші голоси й з інших місць, нехай вибачить мені Капоте [98], це доходило до мене з їдальні готелю в курному селищі Болівар, у пампі, де я колись прожив два роки, з вечірки в колі друзів і випадкових людей, де розмовляли геть про все, але найбільше про жінок, яких ми, тодішні парубки, називали особинами і яких дуже бракувало в житті сільських холостяків.

Як добре я пам’ятаю той літній вечір, бесіду за столом із кавою й виноградною горілкою, коли лисому Росатті пригадалися колишні часи, в цьому чоловікові ми цінували гумор та щедрість, і ось після якоїсь пишномовної історії Флореса Діеса чи набридливого Саласа він почав розповідати про якусь метиску, вже не надто молоду, до якої він навідувався на ранчо поблизу Касбаса, де та жила завдяки своїм куркам і вдовиній пенсії, вирощуючи в злиднях тринадцятирічну дочку.

Росатті продавав нові й уживані автомобілі й під час поїздок, коли мав таке бажання, приїздив на ранчо до вдови, привозив якісь подарунки і спав із вдовою до ранку. Вона була жінкою лагідною, готувала добрий мате, смажила йому пиріжки і, як запевняв Росатті, була гарною в ліжку. А Чолу [99] відсилали спати до повітки, де колись небіжчик тримав уже продану бідарку; Чола була дівчинкою мовчазною, вона завжди ховала очі й при появі Росатті одразу кудись зникала, а під час вечері сиділа похнюплена та майже не говорила. Іноді він привозив їй якусь забавку чи цукерки, і тоді дівчинка насилу видушувала з себе «дякую, пане». Того вечора, коли Росатті привіз більше подарунків, ніж зазвичай, бо вранці продав «плімут» і тішився з того, вдова вхопила Чолу за плече й наказала навчитися нарешті дякувати донові Карлосу, як належить, і не бути такою дикункою. Росатті, сміючись, запевнив, що вибачає малій, бо знає її норов, аж раптом, глянувши на збентежену дівчинку, він наче вперше її побачив: побачив її темні очі та її чотирнадцять років, які починали напинати бавовняну блузку. В ту ніч у ліжку він відчув різницю, і вдова, мабуть, також відчула, бо заплакала й сказала, що він уже не любить її, як раніше, що напевне забуде її невдовзі, адже тепер він із нею не такий, як колись. Подробиці того, як вони залагодили справу, нам невідомі, однак вдова раптом пішла по Чолу й притягла її в дім. Власноруч зірвала з неї одіж, а Росатті чекав у ліжку, а що дівчинка кричала та відчайдушно опиралася, матір зв’язала їй ноги і вони залишалися зв’язаними, аж поки все скінчилося. Пригадую, Росатті трохи опустив голову й проказав чи то присоромлено, чи то визивно: «Як вона плакала…» Ніхто з нас не озвався, густа тиша тривала, поки набридливий Салас не бовкнув якусь дурницю, і тоді ми всі, а найперший Росатті, заговорили про щось інше. Я теж ніяк не відкоментував історію Анабель. Що я міг їй сказати? Що знав усе до найменших подробиць, хоча між обома історіями минуло щонайменше двадцять років, і цей чоловік не був комівояжером із Тренке Лаукена, так само як і Анабель не була Чолою? Що таке завжди відбувається більш-менш однаково з усіма на світі Анабелями, хоч іноді їх звуть Чолами.

23 лютого

Клієнти Анабель — вона зрідка згадувала чиєсь ім’я або якусь історію. Випадкові зустрічі в кав’ярнях нижнього міста, упізнання, якась репліка. Звісно, мені до цього було байдуже, гадаю, підтримуючи такі стосунки, ніхто не почувається клієнтом, як інші, до того ж я міг триматися впевнено, маючи привілей, по-перше, через листи, а по-друге, завдяки собі самому, бо щось у мені таки подобалося Анабель, і мені перепадало більше, ніж іншим: цілі вечори в її кімнаті, кіно, танці й щось таке, що, мабуть, було ніжністю, в кожному разі були бажання сміятися з будь-якого приводу й щира щедрість, із якою Анабель прагнула втіхи і вміла її дарувати. Неможливо, щоб вона поводилася так із іншими, з клієнтами, а тому мені до них було байдуже (хоч я гадав, нібито мені байдуже й до Анабель, але чому тоді все це приходить тепер на пам’ять), хоча в глибині душі я волів би залишатися одним-однісіньким і жити отак з Анабель, ну, й, звісно, із Сусанною теж. Однак Анабель доводилося заробляти на життя, і час від часу я пересвідчувався в цьому на конкретних прикладах: зустрів, приміром, якось на розі товстуна — я не знав і ніколи не запитував його імені, а вона називала його просто товстуном — і побачив, як він увійшов до її дому, й одразу уявив, як він проходить той самий шлях, що й я, сходинка за сходинкою, а тоді коридор, і кімната Анабель, і все інше. Пригадую, я подався до «Фрегата», хильнув віскі й перечитав усі зарубіжні новини в «Ла Расон», а подумки уявляв товстуна з Анабель, це було безглуздо, але я почувався так, наче він без жодного на те права заліз у мою постіль.