Місія виконувалася безперестанно; щойно упевнившись в ефективності лабораторії, ми негайно викупили копії «Снігового полум’я» та «Призми»; решта фільмів були піддані обробці точно в строки, визначені персоналом «Хейгара Лосса» та лабораторії. У нас виникли проблеми з «Вишуканими манерами», оскільки нафтові магнати з еміратів зберігали копії задля особистої втіхи, тож довелося вдатися до неймовірних хитрощів і зусиль, аби їх викрасти (називатимемо речі своїми іменами) й непомітно для власників замінити на інші. Лабораторія працювала на такому високому рівні, який спершу здавався нам недосяжним, хоча ми й не наважувалися прохопитися про це Ірасусті; хоч як це дивно, найбільше сумніви брали Діану, але коли Ірасуста показав нам «Ніколи невідомо чому», ми побачили справжній фінал, побачили, що Гленда — замість повернутися в дім Романо — спрямувала автівку до стрімчака й вразила нас своїм розкішним і таким необхідним падінням у вир, і зрозуміли, що досконалість можлива й у цьому світі, й відтак Гленда залишатиметься завжди досконалою, завжди досконалою для нас.

Найважче, звичайно, було визначатися з переінакшеннями, з тим, що слід було вирізати, зі змінами в монтажі та ритмі фільму; ми по-різному сприймали Гленду, і через це виникали серйозні суперечки, залагодити які вдавалося лише після ретельного аналізу, а в деяких випадках справу вирішувала думка більшості нашого кістяка. І хоча деякі з нас, переможені, дивилися нову кіноверсію з прикрістю, бо вона не зовсім відповідала їхній мрії, гадаю, наша робота нікого не розчаровувала; ми дуже любили Гленду, тож результати завжди були виправдані й часто перевершували задум. Причин непокоїтися, зрештою, було небагато: лист читача в усюдисущій «Таймс», який висловлював подив стосовно трьох епізодів у «Сніговому полум’ї», що, наскільки він пам’ятав, мали відбуватися в іншій послідовності; а ще стаття оглядача в «Опіньйон», котрий протестував проти нібито видалення одного епізоду в «Призмі» з причини, як він уважав, бюрократичного лицемірства. В усіх випадках уживалися термінові заходи з тим, щоб уникнути можливих наслідків; це було неважко, люди легковажні, вони схильні забувати або приймати чи шукати щось нове: світ кіно мінливий, як і історичні реалії, незмінними залишаємося тільки ми — ті, хто дуже люблять Гленду.

Насправді небезпечнішими були суперечки, що виникали в нашому кістяку, ризик схизми чи ворожнечі. Хоча ми почувались як ніколи згуртованими завдяки нашій місії, одного вечора залунали аналітичні голоси тих із нас, кого не оминула хвороба політичного розумування, хто у розпачі роботи порушував моральні проблеми, запитував, чи не займаємося ми, бува, на кшталт рукоблудників, самозамилуванням перед галереєю дзеркал, чи не вирізьблюємо безглузді барокові візерунки на бивні мамонта чи рисовому зернятку. Не зважати на них було непросто, бо кістяк може функціонувати лише як серце чи, скажімо, літак, досягнувши ідеально злагодженого ритму. Було непросто слухати критику, звинувачення у втечі від дійсності, в марнуванні сил, що відволікалися від вирішення нагальних конкретних проблем, які в наші дні потребують особливої згуртованості. А проте потреби суворо придушити єресь у самому зародку не було, бо й самі її призвідці обмежувалися окремими критичними зауваженнями; і вони, і ми дуже любили Гленду, тож усі ці етичні чи історичні розбіжності переважало почуття, яке завжди нас єднатиме: переконання, що вдосконалення Гленди вдосконалює нас самих і вдосконалює світ. Ми навіть отримали чудову сатисфакцію, коли один із філософів, подолавши період болісних коливань, відновив давню одностайність; від нього ми почули тезу, згідно з якою кожний окремий учинок дотичний до історії, бо, приміром, така велична справа, як винайдення друкарства, зародилася з суто індивідуального, приватного прагнення нескінченно повторити й увічнити ім’я жінки.

Нарешті настав день, коли ми мали всі докази того, що образ Гленди вже нічим не потьмарений; світові екрани являли його таким, яким вона сама — ми були певні цього — воліла б його бачити, й, можливо, через те нас не надто здивувало повідомлення в пресі про те, що вона вирішила кинути кіно і театр. Мимовільний, чудовий внесок Гленди в нашу справу не міг бути лише збігом або дивом, просто щось у ній, мабуть, підсвідомо відгукнулося на нашу безіменну любов, із глибин її єства долинула єдина можлива відповідь: її відвітна любов остаточно злилася з нашою, хоча невігласи сприймуть це лише як її відсутність. Ми відчували щастя сьомого дня, радість відпочинку після творення; тепер ми могли споглядати будь-яку роботу Гленди без страху, що завтра нам знову загрожуватимуть похибки та недоречності; тепер ми збиралися з полегкістю наділених невагомістю янголів чи птахів, ми жили в абсолютній теперішності, напевне, подібній до вічності.

Так, але під тим самим небом Гленди якийсь поет сказав, що вічність закохана в мінливі творіння часу; Діані випало взнати через рік і сповістити нам новину. Це було так буденно й так по-людськи: Гленда повідомила про своє повернення на екрани. Причини були банальні: пригніченість людини, яка не робить своєї справи, роль, про яку вона мріяла, зйомки, що повинні були от-от розпочатися. Ніхто не забуде того вечора в кав’ярні, одразу після перегляду «Вишуканих манер» — фільм саме повернувся до кінотеатрів у центрі міста. Ірасуста міг би й не говорити про те, що всі ми відчували як прикру несправедливість і примхи долі. Ми дуже любили Гленду, тож наш розпач не зачіпав її; хіба Гленда винна, що вона актриса й до того ж Гленда; жахливим було те, що машина зламалась і реальність цифр, престижу, майбутніх «Оскарів» розколювала наше здобуте ціною неймовірних зусиль небо. Коли Діана поклала руку на руку Ірасусти й мовила: «Так, це єдине, що ми можемо вдіяти», вона усвідомлювала, що говорить за всіх. Ще ніколи наш кістяк не був таким сильним, що не потребував жодних слів, аби почати діяти. Ми розійшлися пригнічені, завчасно переживаючи те, що мало статися того дня, про який заздалегідь знатиме лише один із нас. Ми розуміли, що більше не зустрічатимемося в кав’ярні, що відтепер кожен залишиться на самоті в якомусь закутку нашого ідеального царства. Ми знали, що Ірасуста зробить усе, що належить, це було неважко для такої людини, як він. Ми навіть не попрощалися, як зазвичай, із безтурботною впевненістю, що знову зустрінемося якось увечері після «Мінливих повернень» або «Батога». Ми воліли розійтися, мовляв, уже пізно, треба йти; ми вийшли кожен окремо з одним бажанням забути все, поки це минеться, й усвідомлюючи, що це неможливо, бо нам ще доведеться розгорнути якось уранці газету й прочитати повідомлення, безглузді фрази професійно складеного некролога. Ми ніколи не заговоримо про це ні з ким, чемно уникатимемо одні одних у кінотеатрах і на вулиці; лише в такий спосіб кістяк зможе зберегти вірність, не прохопившись про виконаний обов’язок. Ми дуже любили Гленду й наділили її останньою беззмінною досконалістю. Піднісши її на недосяжну висоту, ми вбережемо її від падіння, і шанувальники зможуть і далі обожнювати її, бо живі не сходять з хреста.

О другій годині дня ми дісталися до бунгало, і за півгодини — як і домовлялися по телефону — з’являється молодий адміністратор з ключами, вмикає холодильник і показує, як працюють газова колонка у ванній і кондиціонер. Домовляємося, що мешкатимемо тут десять днів, і платимо наперед. Відкриваємо валізи й дістаємо звідти все, що потрібно для пляжу; влаштуємося ввечері, надто вже спокусливий вид пінистого Карибського моря біля підніжжя узгір’я. Спускаємося крутосхилом і навіть помічаємо серед кущів стежину, завдяки якій скорочуємо шлях; від бунгало на узгір’ї до моря заледве сто метрів.

Увечері, вішаючи до шафи одяг і розкладаючи куплені в СенП’єрі [12] харчі, чуємо голоси пожильців у іншому крилі бунгало. Говорять дуже тихо, це не соковиті й сміхотливі голоси жителів Мартиніки. Деякі слова можна розрізнити: американська англійська — певно, туристи. Перша реакція — прикрість, хтозна чому ми сподівалися на цілковите усамітнення, хоча бачили, що кожне бунгало (загалом їх чотири серед квітів, бананових заростей і кокосових пальм) подвійне. Можливо, через те, що коли ми побачили їх уперше — після непростих телефонних пошуків із готелю «Діамант», — нам здалося, нібито тут зовсім безлюдно й водночас усе дивним чином заселено. Приміром, халупа-ресторан у тридцяти метрах униз крутосхилом порожня, а в барі — пляшки, келихи, прибори. І в одному чи двох бунгало крізь жалюзі у ванних кімнатах можна було завважити рушники, флакони з лосьйонами чи шампунями. Молодий адміністратор відчинив нам одне зовсім порожнє бунгало, і на туманне запитання ми дістали не менш туманну відповідь, мовляв, справжній адміністратор у від’їзді, а він опікується бунгало, бо приятелює із власником. Тим краще — адже ми шукали усамітнення та пляж; але ж інші, звісно, також сподівалися на це, і два голоси жінокпівнічноамериканок стиха лунають у суміжному крилі бунгало. Перегородки наче з паперу, але все так зручно, так добре облаштовано. Спимо собі без просипу, оце так диво. А якщо ми чогось і потребували, так це міцного сну.