Друзі: одна кішка — лагідна канюка, інша — чорна, більш дика, але така ж голодна. Птахи тут ледь не ручні, а зелені ящірки видираються на столи, щоб уполювати комах. Здаля чути мекання; на вершині узгір’я пасуться п’ять корів і теля: ці своєю чергою мукають. А ще від халуп із пониззя до нас долинає собачий гавкіт; поза сумнівом, цієї ночі обидві кішки долучаться до концерту.

Пляж, як на європейця, — пустеля. Кілька молодиків плавають і бавляться, чорні й брунатні тіла витанцьовують на піску. Віддалік якась родина — мешканці столиці або німці, сумовито білошкірі, біляві — розкладають рушники, лосьйони для засмаги й великі сумки. Кілька годин ми проводимо у воді або на піску — нездатні ні на що інше, священнодіючи кремами та сигаретами. Ще немає відчуття, нібито спомини накочуються на нас, немає цієї потреби ворушити минуле, що посилюється разом із самотністю та нудьгою. Все навпаки: заблокувати будь-які згадки про минулі тижні, про зустрічі у Делфті [13], ніч на фермі в Еріка. Якщо це повертається, ми відганяємо його, наче струмінь сигаретного диму: досить злегка змахнути рукою, і повітря знову чисте.

Дві дівчини спускаються стежиною з узгір’я й вмощуються віддалік, у затінку кокосових пальм. Ми здогадуємося, що це наші сусідки по бунгало, уявляємо їх секретарками чи виховательками дитячого садка десь у Детройті чи Небрасці. Дивимося, як вони разом заходять у море, спортивно упливають, повільно повертаються, насолоджуючись теплою прозорою водою, довколишньою красою, що перетворюється на загальник, якщо намагаєшся її змалювати, — вічна проблема поштових листівок. На обрії два вітрильники, з Сен-П’єра відчалює катерок із дівчиною на водних лижах: вона весь час падає, але щоразу з гідністю підводиться.

Надвечір — після сієсти — ми повертаємося на пляж, сонце заходить за великі білі хмарини, ми говоримо між собою, що це Різдво цілком відповідає нашому бажанню: самотність, упевненість, що ніхто не знає нашого місцезнаходження, нам не загрожують ніякі халепи та безглузді збіговиська напередодні Нового року й пов’язані з тим привітання — чудова свобода відкрити пару консервних бляшанок і приготувати пунш із білого рому, сиропу з цукрової тростини та зелених лимонів. Вечеряємо на веранді, відокремленій бамбуковою перегородкою від симетрично розташованої тераси, звідки — попри пізній час — знову долинають притишені голоси. Всі напрочуд чемні — сусіди й ми, — всі навіть дещо перебільшено поважають одні одних. Якщо в бунгало справді замешкали дівчата з пляжу, то, можливо, вони запитують себе, чи не живуть у іншому його крилі ті дві особи, яких вони бачили на пляжі. Відсутність цивілізації має свої переваги, ми визнаємо це між двома ковтками: ні криків, ні транзисторів, ні вульгарного мугикання. Нехай би вони залишалися всі десять днів, це краще, ніж якщо замість них тут оселиться подружжя з дітьми. Христос щойно народився знову; тепер ми можемо спати.

Прокинутися на світанку, гуаявовий сік і кава у великих чашках. Ніч була довгою, з поривами типово тропічного дощу, несподіваний потоп так само несподівано вщух, присоромлений. Звідусіль валували собаки, хоча місяця не було; кумкали жаби чи кричали птахи — слух містян нездатний розрізнити ці звуки, але, ймовірно, саме через них нам снилися сни, які ми згадуємо тепер, запаливши по першій сигареті. Aegri somnia [14]. Звідки цей вислів? Шарль Нодьє [15] чи Нерваль [16] — часом ми не в змозі опиратися книжковому минулому, майже стертому іншими уподобаннями. Ми переповідаємо свої сни — там є примари, непевні загрози й прикрі, але очікувані небіжчики — вони плетуть своє павутиння та змушують до цього нас. Нічого дивного після Делфта (втім, ми домовилися не згадувати недавні події, для споминів, як завжди, ще буде вдосталь часу. Хоч як це дивно, нам не болісно згадувати Міхаеля, колодязь на фермі в Еріка — теми вже закриті; ми майже ніколи не говоримо про них чи про те, що їм передувало, хоча розуміємо, що вони можуть знову виринути, але це не завдасть нам шкоди — зрештою, саме вони спричинилися до втіхи і ніч на фермі була варта ціни, яку ми платимо зараз, а проте ми відчуваємо, що все це ще занадто близьке: подробиці, голий Міхаель у місячному сяйві, речі, яких ми воліли б уникнути поза неминучими снами; краще вже ця блокада, other voices, other rooms [17]; література й літаки, які чудові наркотики).

О дев’ятій ранку море відносить останню нічну піняву; сонце, сіль і пісок палкими дотиками пестять тіло. Завваживши дівчат, що спускаються стежиною, ми одночасно згадуємо й перезираємося. Пізно вночі, вже майже поринувши в сон, ми дещо прояснили для себе: в якусь мить в іншому крилі бунгало перестали шепотітися, деякі фрази чулися вже більш виразно, хоча ми не могли второпати їхнього сенсу. Але нас принаджував не сенс цих слів, які майже одразу знову перейшли в монотонний затамований шепіт, а те, що один із голосів належав чоловікові.

В годину сієсти з іншої веранди до нас знову долинув притишений діалог. Не знати чому, ми наполегливо намагаємося ототожнити дівчат на пляжі з голосами на веранді, і тепер, коли ніщо не наводить на думку, нібито поруч із ними є мужчина, спомини минулої ночі тьмяніють, зливаються з іншими звуками, що бентежили нас: гавкотом собак, поривами вітру та дощу, рипінням покрівлі. Містяни — люди, яких легко вразити незвичними звуками, відмінними від чемного розміреного крапання.

Що нам, однак, до того, що відбувається поруч, у бунгало? Якщо ми тут, то це тому, що ми прагнули позбутися іншого, інших. Певна річ, непросто відмовитися від звичок, від умовних рефлексів; не зізнаючись собі в цьому, ми уважно вслухалися в приглушені звуки, що долинали з-за перегородки, в діалог, що здавався нам утішливим і банальним, таким собі звичайнісіньким воркотінням. Неможливо розрізнити слова, ба навіть голоси — такі подібні за тональністю, що часом це скидалося на уриваний раз по раз монолог. Вони так само могли чути нас, але, звісно, вони нас не чують: для цього вони мали б мовчати, мали б перебувати тут із тих самих міркувань, що й ми, мали б чатувати, наче чорна кішка, яка сподівається вполювати на веранді ящірку. Однак ми їх зовсім не цікавимо: тим краще для них. Два голоси говорять почергово, замовкають, лунають знову. Чоловічого голосу не чути, навіть якби мужчина говорив так само тихо, ми б його розпізнали.

Тропічна ніч западає, як завжди, зненацька; освітлення в бунгало тьмяне, але нам байдуже; ми майже не куховаримо, з гарячого — лише кава. Нам нема про що говорити, і, мабуть, через те, щоб розважитися, ми слухаємо перешіптування дівчат; не признаючись собі в цьому, ми чатуємо на голос чоловіка, хоча знаємо, що жодна автівка не піднімалася крутосхилом і що інші бунгало й досі стоять порожні. Ми погойдуємося в кріслах-гойдалках і куримо в темряві; москітів немає, шепіт долинає крізь тишу, вщухає, чується знову. Якби вони могли нас уявити, їм би це не сподобалося; не те, щоб ми шпигували за ними, але вони, безперечно, побачили б у нас двох павучих-мігалас [18], що причаїлися в пітьмі. Зрештою нас не засмучує, що інше крило бунгало не порожнє. Ми прагнули самотності, але тепер думаємо про те, якою була б ніч, якби в іншому крилі насправді нікого не було; ми не можемо заперечувати, що ферма, що Міхаель досі поруч. Треба дивитися одна на одну, розмовляти, ще раз дістати колоду карт чи кості. Нехай так, сидячи в плетених кріслах, слухаючи на сон грядущий котяче муркотіння.

На сон грядущий, але тут ночі не приносять нам того, на що ми сподівалися: нічию землю, де ми нарешті — бодай на якийсь час, не варто претендувати на щось більше, ніж це можливо, — могли б сховатися від усього, що починається за вікнами. І дурниць у нашому випадку також слід уникати; ми б ніколи не домоглися свого, якби не передбачали до чого це призведе. Іноді, здавалося б, ми заганяємо себе в глухий кут, як зараз на цьому невеличкому острівці, де легко відшукати будь-кого; однак це становить фрагмент набагато складнішої шахової комбінації, в якій за скромним ходом пішака криються справді вирішальні ходи. Знаменита історія з украденим листом об’єктивно безглузда. Об’єктивно; правду приховано, і пуерторіканці, які роками вирощували марихуану на балконах своїх нью-йоркських помешкань або просто в Центральному парку, знали про це більше, ніж багато хто з поліцаїв. У кожному разі ми в курсі можливостей — відправлень пароплавів і літаків — на випадок нагальної потреби: Венесуела й Тринідад під боком, і це лише два із шести чи семи варіантів; з нашими паспортами в жодному аеропорту не виникне проблем. Це безневинне узгір’я, це бунгало для туристів із невеликими статками — чудові краплені карти, якими ми завжди вміло користаємося в слушний час. Делфт дуже далеко, ферма Еріка починає віддалятися, стиратися з пам’яті, і так само зітруться колодязь і Міхаель, що тікає у місячному сяйві. Міхаель, такий білий і голий у місячному сяйві.