воля була прагненням, що прокладало собі путь крізь течії, миготливі сузір’я та повільне повзання, і Робер певною мірою був кінцевим пунктом, метою, що вже окреслювалася й мала ім’я і до якої можна було доторкнутися в стані куба; метою, яка після, чи до, чи під час утішливого плавання серед хвиль і скляних потоків оберталася на поклик, гукання, що пестило її й вабило до себе самої. Не маючи змоги бачити себе, вона себе відчувала; не маючи змоги виразно мислити, могла тільки прагнути, і її прагненням був Робер, Робер у якомусь недосяжному стані, куди, однак, воля Джанет намагалася прорватися; стан-Робер, в який прагнення Джанет, воля Джанет хотіли проникнути, як оце зараз — вкотре — у стан куба, в закам’яніння й обмеженість, які щораз більше уможливлювали найпростіші розумові дії; уривки слів і споминів, смак шоколаду, дотик ноги до хромованої педалі, зґвалтування, опір — тепер було лише прагнення, рішучість нарешті поступитися, плачучи від утіхи, від вдячної лагідності, від Робера.

Він тримався так спокійно та чемно, що охоронці час від часу залишали його самого й лише зрідка зазирали у вічко або заходили, щоб пригостити сигаретою або запропонувати партію в доміно. Поринувши в якесь отупіння, що певним чином ніколи його не полишало, Робер не відчував плину часу. Він давав себе поголити, ходив до душової кімнати в супроводі двох наглядачів, іноді запитував про погоду — чи не дощить, бува, в Дордоні.

Вона пливла серед хвиль чи рідкого скла, коли сильний гребок рукою, відчайдушний поштовх ніг жбурнули її в замкнений холодний простір так, наче море вивергнуло її в тінистий грот, огорнутий сигаретним димом. Сидячи на койці, Робер дивився просто перед собою, забута сигарета жевріла потроху в його пальцях. Джанет не здивувалася, тут не йшлося про здивування, так само як про наявність чи відсутність; прозора переділка, діамантовий куб у середині куба камери, де сидів освітлений електричною лампочкою Робер, убезпечували її від будь-яких домагань. Її власне тіло, наче напнутий щосили лук без тятиви та стріли, не могло нічого вдіяти з діамантовим кубом, з нездоланною прозорою тишею, і Робер жодного разу не глянув у той бік,

де начебто й не було нічого, крім важкого повітря камери та клубів сигаретного диму. Джанет-поклик, Джанет-воля, спромігшись дістатися сюди, не могла подолати сутнісну відмінність; Джанет-прагнення була тигром із прозорої піни; вона змінювала свою форму, простягала білі лапи диму до загратованого віконця і танула, губилася, безсило звиваючись тонкою струминкою. В останньому пориві, знаючи, що будьякої миті знову може обернутися на плазуна, шелест листя, цівку піску чи формулу атома, Джанет-прагнення прикликала образ Робера, спробувала дотягтися до його лиця, волосся, волала до нього звідти, де була сама. Бачила, як він зиркнув на двері, якусь мить придивлявся до вічка, крізь яке ніхто за ним не підглядав. Тоді рвучко вихопив з-під ковдри зв’язану з клаптів подертого простирадла мотузку. В один стрибок Робер опинився біля віконця, просунув мотузку. Джанет вила, гукаючи його, її безмовний зойк розбився об діамантовий куб. Слідство виявило, що злочинець повісився, накинувши на себе зашморг і смикнувши його з усіх сил так, що повалився на підлогу. Внаслідок цього ривка він, мабуть, знепритомнів і вже не опирався ядусі; востаннє охоронець зазирав у вічко камери за чотири хвилини перед тим. І — більше нічого, порожнеча, її зойк завмер, а куб почав твердіти, а тоді розсипався, бо Джанет знову зробилася лихоманкою й линула спіралями незліченних змійовиків, а потім стрибок у самісінькі надра щільної землі, просування ними, вперте входження у неподатливу масу, важкий рух угору, туди, де даленіло щось синьо-зелене, і знову перехід у хвилі: перші гребки, наче радість, що тепер мала ім’я; спіраль розкручувалася, розпач обертався на надію, і переходи з одного стану в інший вже мало що важили, хоч би що то було — листя чи звуковий контрапункт, — Джанет кликала, шукала їх, сталевим мостом перегиналася на інший бік. В якомусь із цих станів, переходячи через один із них чи через усі разом, — Робер. В якусь мить, коли вона буде Джанет-лихоманкою чи Джанет-хвилею, Робер може зробитися хвилею, лихоманкою або кубом у позачасовому «зараз», ні, не Робером, а кубічністю чи лихоманкою, адже всі ці «зараз» повільно обертатимуть і його, Робера, на лихоманку або хвилі; вони віддаватимуть їй Робера потроху,

проціджуватимуть, тягтимуть і зосереджуватимуть його в якійсь одночасності, що перейде колись у послідовність, і Джанет-прагнення боротиметься проти кожного стану, щоб перейти в інший, ще без Робера, знову перетворюватиметься на лихоманку без Робера, уклякатиме в стані куба без Робера, повільно занурюватиметься в рідину, де найперші гребки були Джанет, відчуваючи й усвідомлюючи себе Джанет, і там колись Робер, авжеж, там колись у далині, серед лагідного погойдування скляних хвиль чиясь рука торкнеться Джанет, і це нарешті буде рука Робера.

Люба Глендо, цей лист не буде надісланий вам звичним шляхом, бо ми нічого не можемо надсилати одне одному в звичний спосіб, удаватися до загальноприйнятих ритуалів з конвертами й поштовими відправленнями. Мені належало б покласти його до пляшки й кинути її у води затону СанФранциско, на березі якого височіє дім, де я вам його пишу; або прив’язати його до шиї однієї з тих чайок, що хвиськими ударами батога пролітають повз моє вікно, відкидаючи мінливу тінь на клавіші друкарської машинки. Однак лист у кожному разі адресований вам, Глендо Джексон, у якийсь куточок світу, можливо, це й досі Лондон; як і чимало листів, чимало оповідань, існують послання, що є такими собі кинутими в море пляшками і проникають у повільні, чарівливі sea-changes [63], які Шекспір відтворив у «Бурі» і які через багато років невтішні друзі викарбували на надгробку, під яким на цвинтарі Гая Цестія в Римі спочиває серце Персі Біші Шеллі.

Саме так, на мою думку, слід чинити із глибинними звістками: пляшки неквапно пливуть повільним морем; так само неквапно прокладатиме собі шлях ця пляшка, що шукає вас під вашим справжнім іменем, а не під ім’ям Гленди Гарсон, яка теж була вами, але яку сором’язливість і ніжність змінили, не змінивши суті, так само, як, не змінюючись, змінюєтеся ви від фільму до фільму. Я пишу жінці, котра дихає під безліччю масок, в тому числі й тією, яку я вигадав, щоб не образити вас; я пишу вам, бо ви також вийшли на зв’язок зі мною під масками письменника, що я напнув на себе; відтак ми маємо право спілкуватися ось так, адже сьогодні, хоч таке годі було припустити, до мене дійшла ваша відповідь, ваша власна пляшка, кинута в море: вона розбилася об скелі цього затону й наповнила мене втіхою, під якою криється невиразний страх; він не притлумлює втіхи, він робить її панічною, відкидає за межі будь-якої плоті та будь-якого часу, чого, поза сумнівом, і прагнули ви та я, кожен по-своєму.

Непросто писати вам це, адже ви нічого не знаєте про Гленду Гарсон, однак скидається на те, що я мушу марно пояснювати вам щось таке, що певним чином є сенсом вашої відповіді: все відбувається немов у різних площинах, у двоїстості, що робить безглуздим будь-який звичний спосіб спілкування; ми пишемо чи граємо не для себе, для інших, через те цей лист набуває форми тексту, який читатимуть інші й, імовірно, ніколи не прочитаєте ви або прочитаєте, але через багато днів, так само, як і ваша відповідь уже давно була відома іншим, а я одержав її лише днів зо три тому та й то випадково, завдяки подорожі. Гадаю, якщо все відбувається таким чином, не варто й намагатися встановити прямий контакт; мабуть, існує лише один спосіб сказати вам це: знову звернутися до тих, хто прочитає моє оповідання як художній твір, таке собі оповідання в оповіданні, коду до чогось, чим слід завершити твір, аби надати йому тієї досконалості, якою, на мою думку, повинні відзначатися добрі оповідання. І якщо я нехтую цим правилом, якщо у властивий мені спосіб пишу вам це послання, яке ви, можливо, ніколи не прочитаєте, то саме ви змушуєте мене до цього, спонукаєте мене вам це писати.