Отож, взнайте те, чого ви не могли знати, а проте знаєте. Два тижні тому Гільєрмо Шавенсон, мій мексиканський видавець, вручив мені перші примірники книжки оповідань, яку я писав останнім часом і назва якої збігається з назвою одного з них — «Ми дуже любимо Гленду». Оповідання, звісно, написані по-іспанськи, їх лише за кілька років перекладуть на інші мови, вони щойно на цьому тижні з’явилися в

Мексиці, отже, ви ніяк не могли читати їх у Лондоні, де мене до того ж майже не читають, а тим паче по-іспанськи. Я повинен розповісти вам про одне з них, відчуваючи водночас — і саме в цьому полягає жахлива двозначність ситуації — всю марність справи, оскільки ви дивним чином, зрозуміти який можна лише з самого оповідання, вже з ним знайомі; всупереч здоровому глузду, розумом не збагнути як, відповідь, яку я щойно одержав, це доводить і змушує мене робити те, що я роблю зараз, попри весь абсурд, якщо це справді абсурд, Глендо, а проте я так не вважаю, хоча ні ви, ні я не знаємо, про що тут ідеться.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, хоча не можете пам’ятати того, чого ніколи не читали, бо на цих сторінках ще не висохла друкарська фарба, що в тому оповіданні йдеться про компанію приятелів із Буенос-Айреса, такий собі клуб людей, пов’язаних швидкоплинним братерством: усі вони ніжно й захоплено люблять вас, актрису, названу в оповіданні Глендою Гарсон, однак чия кар’єра в театрі та кіно відтворена доволі прозоро, щоб кожен, хто на це заслуговує, міг упізнати вас. Оповідання доволі просте: друзі так люблять Гленду, що вважають скандальними й не можуть стерпіти в її фільмах бодай незначні відхилення від досконалості, яку обстоює та, якої потребує справді велика любов, тоді як деякі посередні режисери потьмарюють те, що ви, безперечно, шукали під час зйомок. Як і кожна історія, що передбачає катарсис, кульмінацію в очисній жертві, моє оповідання поступається правдоподібністю в ім’я більш глибинної та потаємної правди; відтак члени клубу роблять усе для того, щоб заволодіти копіями менш досконалих фільмів, і переробляють ті епізоди, де просте вилучення або ледь помітна зміна монтажу здатні виправити непростимі похибки первісної версії. Гадаю ви, як і вони, не переймаєтеся жалюгідною практичною неможливістю зображеної в оповіданні без зайвих подробиць маніпуляції; просто відданість та гроші роблять свою справу, й одного чудового дня клуб може вважати своє завдання виконаним і перейти до щасливого сьомого дня творення. Особливо щасливого ще й тому, що саме тоді ви повідомляєте, що залишаєте театр і кіно, несамохіть довершуючи роботу, яку повтори та час могли б кінець-кінцем зіпсувати.

Несамохіть… Ох, Глендо, я — автор оповідання, однак тепер уже не можу стверджувати того, що здавалося мені таким зрозумілим, коли я його писав. Тепер я одержав вашу відповідь, і щось таке, що не має нічого спільного з розважливістю, змушує мене визнати, що відхід Гленди Гарсон від справ був дещо дивним, ледь не вимушеним, якщо бути справедливим, пов’язаним із діяльністю якогось невідомого й далекого клубу. Однак я переповідаю вам далі своє оповідання, хоча зараз його фінал здається мені жахливим, а проте я змушений вам його переповісти, оскільки цього не можна уникнути, тому що це є в оповіданні, тому що це вже десять днів відомо в Мексиці, а надто тому, що ви також це знаєте. Просто через рік Гленда Гарсон вирішує повернутися в кіно, і члени клубу читають цю новину з гнітючою впевненістю, що їм уже не вдасться повторити роботу, яку вони вважають остаточно виконаною. У них залишається тільки один спосіб захистити досконалість, вершину щастя, до якого вони так важко йшли, — Гленда Гарсон не зможе зніматися в проанонсованому фільмі: клуб зробить для цього все необхідне, раз і назавжди.

Це, як бачите, одне з оповідань, з деякими елементами фантастичного та надзвичайного, що збігається з атмосферою інших оповідань цієї книжки, яку видавець вручив мені напередодні моєї поїздки до Мексики. Книжка має саме таку назву просто тому, що жодне інше оповідання не відлунювало в мені з тією дещо ностальгічною закоханістю, яку ваше ім’я та ваш образ пробуджують у мене відтоді, як одного вечора в театрі «Олд Вік» у Лондоні я побачив, як ваше волосся шовковим батогом шмагає оголений торс маркіза де Сада; не знаю достеменно, коли я вибрав для книжки саме таку назву, що певним чином виокремила це оповідання з-поміж інших і виклала все його навантаження на обкладинку, так само як для вашого останнього фільму, який я три дні тому подивився тут, у Сан-Франциско, хтось уподобав назву «Hopscotch», знаючи, що це слово перекладається на іспанську, як «Гра в класи» [64]. Листи в пляшках дійшли за адресою, Глендо, однак море, яким ті пливли, — це не море кораблів і альбатросів.

Усе сталося за одну мить — я з іронією подумав, що прилетів до Сан-Франциско, щоб прочитати курс для студентів Берклі, і ми добре посміємося з того, як збіглася назва фільму та роману, який буде однією з тем для обговорення. Аж раптом, Глендо, я побачив фотографію головної героїні й уперше перелякався. Прилетіти з Мексики із книжкою, в назві якої є ваше ім’я, і знайти ваше ім’я в титрах фільму, назва якого збігається з назвою однієї з моїх книжок, — це скидалося на чарівну гру долі, яка часто розважалася так зі мною; але це ще було не все, це було дрібницею до тієї миті, коли пляшка розбилася на друзки в темній залі, і я взнав відповідь, авжеж відповідь, бо я не можу й не хочу думати, що тут ідеться про помсту.

Це не помста, а заклик на межі всього прийнятного, запрошення до подорожі, яка може відбутися лише на території, що знаходиться поза всіма територіями. Фільм, можна сказати нікчемний, екранізація шпигунського роману, який не має нічого спільного ні з вами, Глендо, ні зі мною, і саме тому я відчув, що за цим безглуздим і зручно банальним сюжетом приховано щось інше, неймовірне: ви не мали й водночас мали що сказати мені, адже тепер ви були Глендою Джексон, і коли вже погодилися зніматися у фільмі з такою назвою, то вчинили так — я не міг цього не відчути, — бо йшли від Гленди Джексон, від витоків тієї історії, в якій я дав вам це ім’я. А те, що фільм не мав з усім цим нічого спільного, те, що це була не надто дотепна шпигунська комедія, наводило мене на очевидну думку: це шифр, тайнопис, що на сторінці будь-якої заздалегідь обумовленої газети чи книжки містить слова, здатні передати інформацію тому, хто знає ключ. Усе було так, Глендо, саме так. Чи повинен я доводити це вам — адже авторці листа доводи не потрібні, еге ж? Я кажу це для інших, для тих, хто читатимуть моє оповідання й дивитимуться ваш фільм, для читачів і глядачів, котрі — навіть не здогадуючись про це — стануть мостами між нами, між нашими посланнями: щойно видане оповідання, щойно випущений фільм, а тепер ще й цей лист, який незбагненним чином повторює їхній зміст і підсумовує їх.

Стисло переповім фінал, який нас уже мало цікавить. У фільмі ви кохаєте шпигуна, котрий заповзявся написати книжку, що називатиметься «Hopscotch» й викриватиме брудні афери ЦРУ, ФБР і КДБ — чарівних контор, на які він працював і які тепер намагаються його знищити. З відданістю, що живиться вашою любов’ю, ви допомагаєте йому інсценувати нещасний випадок, аби вороги вважали його мертвим; потім на вас двох чекають спокій і безпека в якомусь далекому закутку світу. Ваш друг друкує «Hopscotch», і хоча це не мій роман, його іспанська назва, безперечно, буде «Гра в класи», коли якийсь видавець бестселерів надумає надрукувати переклад. Наприкінці фільму є кадр: примірники книжки виставлені у вітрині; мабуть, так у вітринах деяких книгарень США стояв мій роман, коли кілька років тому його випустив «Пантеон Букс». В оповіданні, яке щойно вийшло у Мексиці, я умовно вбив вас, Глендо Джексон, а в цьому фільмі ви допомагаєте так само умовно знищити автора книги «Hopscotch». У фільмі ви, як завжди, молода й вродлива, а ваш друг — старий письменник, як я. З моїми приятелями по клубу я збагнув, що лише зникнення Гленди Гарсон закріпить назавжди досконалість нашої любові; ви також знали, що ваша любов повинна зникнути, щоб справдитися. Тепер, завершуючи те, що я щойно написав із невиразним страхом перед чимось так само невиразним, я чудово знаю, що ваше послання містить не помсту, а неймовірно чарівну симетрію, що персонаж мого оповідання щойно об’єднався з персонажем вашого фільму, бо ви захотіли, щоб так сталося, бо лише ця подвійна видимість смерті через любов могла їх зріднити. Тут, на території, непідвладній жодному компасу, ви, Глендо, та я дивимося одне на одного, поки я у своєму домі дописую цього листа, а ви хтозна-де, мабуть, у Лондоні накладаєте на себе грим, перш ніж вийти на сцену, або вивчаєте роль для наступного фільму.