Берклі, Каліфорнія, 29 вересня 1980 року
Історії, які я собі розповідаю
Шеріданові Ле Фаню [65] — за деякі будинки,
Антоні Тауле [66] — за деякі столи.
Мабуть, вона зупинилася тут, бо сонце вже пряжило й мимовільна втіха, з якою кермуєш у перші ранкові години, поступилася місцем сонливості та спразі. Для Діани це містечко з незнайомою назвою було ще однією маленькою позначкою на мапі провінції, далекою від міста, де вона збиралася заночувати, і площа, яку крони платанів затуляли від розпеченого шосе, здавалася такими собі лапками, між якими вона, полегшено зітхнувши, й залишила автівку, біля кав’ярні, столики якої стояли просто під деревами.
Офіціант приніс їй ганусівку з льодом і поцікавився, чи не збирається вона потім у них поїсти, — квапитися не треба, вони працюють до другої. Діана відповіла, що наміряється оглянути містечко, а тоді повернеться. «Тут майже нема на що дивитися», — озвався офіціант. Вона хотіла була завважити, що й сама не пропадає з цікавості, а натомість попросила чорних маслин і майже одним духом перехилила шкалик ганусівки, що райдужно сяяв на сонці. Відчула шкірою тінисту прохолоду, помітила завсідників-картярів, двох хлопчаків із собакою, якусь бабцю біля газетного кіоску — все мовби існувало поза часом, бовваніло в літньому мареві.
«Мовби поза часом», — подумала вона, задивившись на руку одного з картярів, що надовго зависнула в повітрі, перш ніж переможно хльоснути картою по столу. Вона вже давно не мала бажання зупинити, подовжити щось приємне, сповна насолодитися принадливістю життя в чарівному завмиранні часу, тріпотіння якого колись відчувала. «Цікаво, що життя можна сприймати як цілковиту злагоду, — подумала, дивлячись на собаку, що важко дихав, лежачи на землі. — Сприймати навіть те, що не надається для сприйняття, поїхати ледь не раніше, ніж приїхала, знищити все, що досі не спромоглося знищити мене». Вона не виймала з рота сигарети, хоча знала, що та зрештою обпече губи і тоді доведеться вихопити й розтоптати її, наче ці роки, коли вона нестямно намагалася наповнити життя чимось, крім сигарет, зручної чекової книжки та автівки. «Пропащий, — повторила вона, — чарівна мелодія Дюка Еллінгтона, хоча я вже її забула, отже, дівчинко, двічі пропащий, та й ти, дівчинко, пропаща — коли тобі сорок, це лише спосіб сходити словами, мов сльозами».
Відчула себе раптом повною дурепою, розрахувалася й пішла оглядати містечко, назустріч речам, які не надавалися чуттям та уяві. Споглядала речі так, як вони б споглядали її: ось антикварна крамничка, що не викликала жодного інтересу, а ось старовинний фасад музею образотворчого мистецтва. Афіша персональної виставки, невідомий їй художник, прізвище насилу вимовиш. Діана купила білет і зайшла до першого залу скромної будівлі з прямокутними кімнатами, перебудованої до невпізнання тутешньою владою. Їй дали буклет із невиразною інформацією про творчий шлях митця, пов’язаний переважно з провінцією, уривками критичних відгуків — це були звичайні славослов’я; вона залишила буклет на одній з консолей і задивилася на картини. Спершу подумала, що то фотографії, і її увагу привернули їхні габарити: нечасто можна побачити знімки, збільшені до таких розмірів. Щойно збагнула, що це картини, її увагу привернула маніакальна любов автора до досконалості в деталях; тепер, навпаки, їй здавалося, нібито ці картини ґрунтуються на фотографіях, на чомусь, що було притаманне і тим, і другим, і хоча зали добре освітлювалися, перед полотнами її не полишав сумнів: чи це, бува, не малюнки з фотографій і чи не є вони ознакою реалістичної маніакальності художника, яка привела його до небезпечної й двозначної межі.
У першому залі висіли чотири чи п’ять робіт, в яких повторювалася тема стола — порожнього чи майже порожнього, освітленого яскравим сонячним промінням. На деяких полотнах був також стілець, на інших — нічого, крім стола та його видовженої тіні на підлозі, на яку був спрямований потік бічного світла. Зайшовши до другої зали, вона завважила на одній з картин дещо нове — постать чоловіка, яка об’єднувала інтер’єр із розлогим садом, що бовванів удалині; чоловік стояв спиною до глядача, він уже вийшов з кімнати з незмінним столом на передньому плані, що стояв на однаковій відстані від намальованого чоловіка та Діани. Неважко було зрозуміти чи здогадатися, що будинок увесь час був той самий, тепер додалася ще довга зелена галерея з іншої картини, на якій чоловік, стоячи спиною до глядача, задивився на двері чи вікно вдалині. Хоч як це дивно, силует чоловіка був виписаний не так ретельно, як порожні столи: здавалося, він випадково опинився в цьому величезному порожньому домі. А ще тиша, не лише тому, що Діана була єдиною відвідувачкою невеличкого музею, а й через те, що картини розточували самотність, яку похмурий силует чоловіка тільки увиразнював. «Це все через світло, — подумала Діана, — воно проникає, наче якась тверда речовина й притлумлює предмети». Але й кольори були сповнені тиші, тло щораз чорне-пречорне, різкі контрасти робили тіні схожими на жалобні хустки, безживне драпування катафалків.
Увійшовши до другого залу, вона з подивом уздріла, крім нової серії картин із порожніми столами й зображеним зі спини чоловіком, полотна на інші теми: самотній телефон, якусь пару. Звісно, вона оглянула їх також, але якось неуважно; враження від дому з порожніми столами було таким сильним, що інші картини перетворилися на таку собі додаткову прикрасу, наче б вони висіли на стінах дому, а не в музеї. Їй було приємно почуватися зачарованою, із заспокійливою втіхою віддатися уяві, легковажній спокусі полуденної спеки. Вона повернулася до першого залу, бо не могла з певністю пригадати одну з картин; на столі, який здався їй порожнім, стояв глечик із пензлями. Натомість порожній стіл був на картині, що висіла на стіні навпроти, і Діана якийсь час вдивлялася в неї, намагаючись краще розгледіти тло: прочинені двері, через які видніла ще одна кімната — чи то частина каміну, чи то інші двері. Щоразу ставало дедалі зрозумілішим, що це кімнати одного будинку, вони нагадували нескінченну серію автопортретів, у якій художник мав приємність заглибитися в себе, принаймні якщо це себе відтворив він у чорному силуеті (в довгому плащі на одній з картин), навмисне повернутому спиною до гостя, до самозванки, котра заплатила за вхід і тепер блукає порожніми кімнатами його дому.
Вона повернулася до другого залу й попрямувала до зачинених дверей, що вели до наступного. Чемний, трохи ніяковий голос змусив її озирнутися; хоронитель в уніформі — сердешний, у таку спеку — попередив її, що опівдні музей зачиняється, але о пів на четверту знову відчиниться.
— Ще багато залишилося дивитися? — поцікавилася Діана, відчувши раптом відразу до музеїв; у неї мигтіло в очах, які перетравили забагато зорових образів.
— Ні, лише останній зал, сеньйорито. Там тільки одна картина — подейкують, художник хотів, аби вона висіла одна. Хочете оглянути її? Я можу зачекати.
Відмовлятися було безглуздо, Діана чудово це розуміла, коли сказала «ні», і вони обмінялися жартами про обід, який доводиться їсти холодним, коли запізнюєшся. «Якщо повернетеся, не купуйте нового білета, я вас запам’ятав», — мовив хоронитель. На вулиці засліплена промінням сонця в зеніті, почала картати себе, мовляв, що це з нею діється, чорт забирай, адже безглуздо зацікавитися до такої міри гіперреалізмом чи як там ще назвати манеру цього невідомого художника й раптом оминути останню картину, мабуть, найкращу. Втім, художник волів виокремити її з-поміж інших, отже, можливо, вона не така, написана в іншій манері або в інший період, тож не варто було руйнувати послідовність, що жила тепер у ній як одне ціле, помістивши її в цілісне середовище. Тож краще було не заходити до останнього залу, відкинути нав’язливу ідею ретельного туриста, похмуру манію намагатися оглядати музеї до кінця.
