Вона завважила віддалік кав’ярню на площі й подумала, що вже час підобідати; їсти не хотілося, але завжди, коли вона подорожувала з Орландо, полудень був для нього вихідним пунктом, церемонія підобіду якимось чином освячувала перехід ранку в день, відтак Орландо відмовився б блукати містечком, коли до кав’ярні залишалось якихось два кроки. Однак Діана не відчувала голоду, а думка про Орландо вже не видавалася такою болючою; піти в протилежний від кав’ярні бік не було ані непослухом, ані нехтуванням традиції. Вона могла безборонно згадувати будь-що, брести навмання, оживляючи в пам’яті невиразні картини іншого літа, яке вони з Орландо провели в горах, і пляжу, що, мабуть, нагадав про себе пекучим сонцем, яке обпалювало спину й потилицю; Орландо там, на пляжі, де віє пронизливий солоний вітер, а тим часом вона, Діана, загубилася серед безіменних безлюдних вуличок із сірими мурами й неуважно дивиться на розчахнуту химерну браму, угадуючи за нею внутрішні подвір’я, криниці з прохолодною водою, гліцинії, поснулих на кам’яних плитах котів. І знову таке відчуття, начебто це не вона блукає містечком, а містечко блукає нею, бруківка вулиці ковзає назад, немов на кінострічці, і поки вона отак заклякла, все довкола пливе й губиться позаду неї, чи то життя, чи то незнайоме містечко. Ось перед нею постала невеличка площа з двома хисткими лавами, ще одна вулиця, що вела до поля, сади з не надто надійними загорожами, цілковита самотність полудня, його жорстокість нищителя тіні, руйнівника часу. В дещо занедбаному саду дерев не було, очі вільно гляділи на розчахнуті двері старого дому. Не вірячи їм, Діана невиразно розгледіла в напівтемряві таку саму галерею, як на одній з картин у музеї, вона мовби бачила картину з іншого боку, знадвору, замість знаходитись як глядачка всередині. Коли щось і видавалося дивним у цю мить, то хіба що те, що вона нітрохи не здивувалася, упізнавши знайомі місця, і — не вагаючись — зайшла в сад і наблизилася до дверей — а чому б і ні, зрештою, вона заплатила за білет, і ніхто її не зупинив — і ось уже Діана входить у двійчасті двері, йде галереєю, що веде до першого порожнього залу, у вікно якого пробивався жмут сяйливого золотого проміння, що впинався в бічну стіну, окреслюючи контури порожнього столу та єдиного стільця.
Ні страху, ні здивування, ні спроби пояснити все випадковістю — нічого такого, навіщо ці принизливі припущення та з’ясовування, коли вже прочиняються другі двері й у кімнаті з високим каміном неминуче стоїть стіл, відкидаючи довгу, старанно відбиту тінь. Діана ковзнула поглядом по невеличкій білій скатертині та трьох склянках, повтори робилися одноманітними, яскравий промінь розтинав півморок. Єдина відмінність: двері в глибині кімнати не розчахнуті, а причинені, і це надавало деякої
несподіванки її ходінню повз неухильно повторювані предмети. Зупинившись на мить, вона подумала, що двері причинені тому, що вона не зайшла до останнього залу музею, тож побачити те, що приховано за цими дверима, все одно що повернутися туди й завершити огляд. Зрештою, все це якесь надто правильне, все неймовірне й водночас начеб передбачуване, боятися чи дивуватися було б так само недоречно, як свистіти або гукати, чи є хто в домі. Навіть ця відмінність не була винятком, двері прочинилися, щойно вона до них доторкнулася, і знову та сама картина: промінь жовтого світла розбивається об стіну, стіл, здавалося, ще більш порожній, ніж попередні, його відбиток — подовжений і химерний, наче хтось раптом брутально зірвав із нього й жбурнув на підлогу чорну скатертину, а ще він скидався на заклякле тіло на чотирьох лапах, з якого щойно зняли одіж, що лежала на підлозі темною плямою. Досить було глянути на стіни чи на вікно, щоб упізнати те саме місце дії, ту саму порожнечу, де цього разу не було навіть інших дверей, які б продовжували дім, ведучи до нових помешкань. Вона не одразу завважила стілець біля стола і тепер додала його до того, що вже знала: столів зі стільцями чи без них у подібних одна до одної кімнатах. Трохи розчарована підійшла до стола й сіла, запалила сигарету, випускаючи кільцями дим, що продирався крізь жмут сонячного проміння, окреслюючи сам себе, мовби опираючись порожнечі, яка панувала в усіх кімнатах, на всіх картинах; у такий же спосіб короткий смішок десь за спиною в Діани урвав на мить тишу — втім, можливо, це був лише крик якогось птаха чи рипіння сухих дощок; звісно, не було сенсу знову оглядати попередню кімнату, де три склянки на столі відкидали слабкі тіні, так само безглуздо було б прискорювати ходу — слід було йти без страху, не озираючись.
На вулиці якийсь хлопець запитав у неї, котра година, і Діана подумала, що варто поквапитися, щоб устигнути підобідати, втім, офіціант уже начеб чекав на неї під платанами, жестом запросив, показавши найбільш тінисте місце. Їсти щось видавалося безглуздим, однак у світі Діани майже завжди чинили саме так, чи то тому, що Орландо нагадував, мовляв, уже час, чи то просто знічев’я. Вона замовила одну страву та білого вина, чекати довелося досить довго, хоча кав’ярня була порожня; ще перед тим, як випити кави й розрахуватися, вона вже знала, що повернеться до музею: найгірше, що було в її єстві, змушувало Діану перевірити те, що краще було б просто прийняти без жодних розумувань, навіть без цікавості, а проте, якщо вона не вчинить так, як замислила, то шкодуватиме до кінця етапу, коли все знову зробиться таким буденним — музеї, готелі, ворушіння минулого. І хоча в глибині душі для неї залишалося чимало незрозумілого, її розум, наче задоволений собака, зрадів би споживі, щойно вона впевниться в цілковитій симетрії, в тому, що картина з останнього залу музею слухняно відтворює останню кімнату дому; все інше також стало б на свої місця, якби поговорити з хоронителем і заповнити порожнечі; зрештою чимало художників скрупульозно відтворювали свої моделі, скільки столів кінець-кінцем опинилися в Луврі або Метрополітен-музеї, хоча були лише двійниками реальності, що зробилася порохом і забуттям.
Вона неквапно перетнула два перші зали (в другому була якась пара, що шепотілася між собою, хоча о цій порі доти вони були єдиними відвідувачами). Діана зупинилася перед двома чи трьома картинами, і вперше краєчок променю пройняв і її, як щось неможливе, що вона відмовлялася визнавати в порожньому домі. Завважила, що пара подалася до виходу, й зачекала, щоб залишитися на самоті, перш ніж попрямувати до дверей останнього залу. Картина висіла на стіні зліва, треба було дійти до середини приміщення, щоб добре роздивитися стіл і стілець, на якому сиділа жінка. Як і зображений зі спини персонаж деяких інших картин, жінка була вбрана в чорне, проте її лице було майже обернене до глядача, з невидимого для сторонніх очей боку на плечі їй спадало каштанове волосся. Ніщо начебто не вирізняло її з-поміж усього іншого, вона здавалася такою ж часткою полотна, як і чоловік, котрий переходив з картини в картину; вона була фрагментом послідовного ряду, ще одним елементом єдиного естетичного задуму. І разом з тим було в ній щось таке, що пояснювало, чому картина самотньо висіла в останньому залі; з позірних подібностей виникало нове відчуття, дедалі сильніша переконаність, що ця жінка відрізняється від чоловіка на інших полотнах не лише статтю, а й позою: ліва рука звисала вздовж тіла, ледь похиленого, спертого на невидимий Діані лікоть, — все це було для неї ознакою чогось іншого, виявом забуття, що переважало самозаглиблення чи летаргічний сон. Жінка була мертвою, її волосся, повисла рука, нерухомість незбагненним чином вражали більше, ніж відтворені на інших картинах предмети й речі: смерть була кульмінацією тиші, самотності дому та його мешканців, усіх столів, тіней і галерей.
Вона не пам’ятала, як знову опинилася на вулиці, на площі, сіла в автівку й виїхала на розпечене шосе. Одразу взяла велику швидкість, але поступово зменшила її; зібрала думки лише тоді, коли сигарета обпекла губи, та й чи варто було про щось думати, коли в автівці стільки забутих Орландо касет із його улюбленою музикою, яку вона час від часу слухала, бо хоча серце краяла навала споминів, все ж краще вони, ніж самотність, ніж порожнє сидіння поруч. Місто було в годині їзди, а проте здавалося, що відстань до нього, як і до всього іншого, вимірюється годинами, ба навіть роками — приміром, як до забуття або до повної гарячої води ванни, що чекає на неї в готелі, чи до двох-трьох келишків віскі в барі, чи до вечірньої газети. Все, як завжди у неї, симетричне: новий етап як спростування попереднього, наче готель, що збільшить число готелів до парного або, навпаки, виявиться непарним і тоді наступний етап доповнить пару, наче ліжка, бензоколонки, собори, тижні. Мабуть, те саме сталося й у музеї, де все повторювалося з маніакальною послідовністю: предмет за предметом, стіл за столом аж до нестерпного фінального розриву, винятку, що за одну мить зруйнував цю досконалу злагодженість, яка вже не надавалася нічому — ні розуму, ні божевіллю. Бо найгірше шукати щось раціональне в тому, що від самого початку мало ознаку маячні, безглуздого повторення, і водночас із відразою відчувати, що лише ретельне справдження всього цього повернуло б їй душевну злагоду, обернуло б цю нісенітницю їй на користь, вписало б її в ряд інших симетрій, інших етапів. Але в такому разі щось було не так, щось пройшло там повз її увагу, і вона вже не могла примиритися з цим і їхати далі, все її єство линуло назад, мовби опираючись рухові вперед; їй залишалося хіба що розвернутися й поїхати назад, переконатися, що все це дурниці, що ніякого дому не було або що дім таки був, але в музеї експонувалися чи то абстрактні малюнки, чи то картини на історичні теми — щось таке, на що вона б не гаяла часу. Втеча — це паскудний спосіб прийняти неприйнятне, надто пізно відмовитися від єдино уявленого життя, безбарвне повсякденне сприйняття світанку чи новин по радіо. Угледіла поворот праворуч, розвернулася й поїхала назад на повній швидкості, яку зменшила лише тоді, коли дісталася до перших хуторів, що з усіх боків підступали до містечка. Проминула площу, пригадавши, що ліворуч був тупик, де можна залишити автівку, потім пішки йшла безлюдною вуличкою; з крони платана чулося скрекотання цикади, аж ось занедбаний сад і досі розчахнуті великі двері.
