Суд відбувся в Пуатьє наприкінці липня 1956 року. Адвокатом Робера був метр Роллан; суд не взяв до уваги обставини, що пом’якшували провину: раннє сирітство, життя у виправних будинках та безробіття. Обвинувачений незворушно закляк, вислухавши смертний вирок, зустрінутий оплесками присутніх, серед яких було чимало англійських туристів.

Мало-помалу (мало-помалу поза часом? порожні слова) виникали інші стани, які, можливо, вже існували, хоча це «вже» припускало «до», а «до» не було; зараз (утім, не було й «зараз») панував вітер і в цьому «зараз» вона була в стані плазуна, коли кожне «зараз» було болісним, повною протилежністю стану вітру, бо виявлялося лише в плазуванні, русі в нікуди; якби Джанет могла думати, в її уяві, мабуть, постала б гусінь, що повзає висячим у повітрі листочком, пересуваючись з одного його боку на інший, не маючи жодного уявлення про дотикання та межу, — нескінченна стрічка Мебіуса, переповзання з межі одного боку на інший, безперервне переповзання з поверхні на поверхню, повільне та болюче плазування там, де не існувало вимірів повільності та болю, а був лише рух плазуна, який провіщав повільність та біль. Або інше («інше» за відсутності порівнянності?) — бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю рухатися трубами, системами чи гальванічними ланцюгами, пробігати математичними побудовами або музичними партитурами, стрибати від знака до знака чи від ноти до ноти, сновигати туди-сюди комп’ютерними схемами, бути цими побудовами, партитурами, ланцюгами, рухатися в самій собі — це й означало бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю проминати мінливі сузір’я безформних, беззвучних знаків або нот. Певним чином це було болем, лихоманкою. Тепер між станом куба й станом хвилі існувала відмінність, в одному не залишилося місця для лихоманки, в іншому -

для плазування; стан куба не був лихоманкою, а лихоманка не була кубом або хвилею. У стані куба зараз (це «зараз» раптом зробилося більше «зараз») уперше («зараз», у якого щойно з’явилася ознака первісності) Джанет перестала бути станом куба, вона опинилася в стані куба, а згодом (оскільки ця перша відмінність у теперішності передбачала поняття «згодом») у стані хвилі Джанет перестала бути станом хвилі й опинилася в стані хвилі. І все це мало ознаки часового виміру: можна було розрізнити «вперше» та «вдруге», стан хвилі та стан лихоманки, що змінювали один одного, переслідувані станом вітру або станом листя чи знову куба, і Джанет щораз більше робилася Джанет — у часі, в тому, що не було Джанет, але переходило від стану куба до стану лихоманки або поверталося в стан гусениці, бо щораз стани увиразнювалися, робилися більш сталими й певним чином розмежовувалися не лише в часі, а й у просторі, переходили з одного в інший, від безтурботності куба до лихоманки математичної побудови, чи листя в тропічному лісі, або нескінченних скляних потоків, або скляної маси, що вирує, або обтяжливого повзання двобічними поверхнями чи багатогранниками.

Апеляцію відхилили, й Робера перевели до Санте, де він мав чекати на страту. Лише ласка президента Республіки могла врятувати його від гільйотини. Засуджений коротав час, граючи в доміно з охоронцями, без кінця курив, забувався важким сном. Спав він майже непробудно: охоронці бачили у вічко, як він крутиться на койці, зводить руку, тремтить.

Мабуть, під час одного з таких переходів з’явився зародок першого спомину: ковзаючи серед листя чи переходячи зі стану куба в стан лихоманки, вона взнала щось про те, що колись було Джанет; недоладний спомин намагався залишитися й закріпитися; якось вона взнала, що була Джанет, пригадала Джанет у лісі, велосипед, Констанс Майерс і кілька шоколадок на мельхіоровій таці. Поки була в стані куба, все почало накопичуватися, хоч і невиразно, та все ж окреслюватися: Джанет у лісі, Джанет на велосипеді, спалахи образів поступово прояснювали відчуття особистості, першу тривогу, покрівлю з прогнилих дощок, її саму долілиць, стиснуту якоюсь судомною силою, біль і страх, тертя шкіри,

що коле губи, обличчя, насувалося щось жахливе, щось намагалося порозумітися, пояснити, що так не годиться, так не повинно бути; на межі неможливого спомин заклякав, і дедалі швидший, до нудоти запаморочливий рух по спіралі виривав її зі стану куба й занурював у хвилю чи лихоманку або, навпаки, перетворював на глейку повільність повзання, і знову не було нічого, крім можливості існувати в плазуванні, в хвилі чи склі, — знову не залишалося нічого іншого до нової зміни. І коли вона впадала в стан куба й знову починала невиразно пригадувати сарай, і шоколад, і миготливі образи дзвіниць, і товаришок з навчання, то — хоч їй бракувало сил — боролася передусім за те, щоб і далі перебувати в цьому стані куба, де існували якась зосередженість і межі, де зрештою вона почне думати й упізнавати себе. Знову й знову вона поверталася до своїх останніх відчуттів: колючих дотиків неголеної шкіри, через які боліли губи, опору рукам, що зривали з неї одіж, — і враз усе знову губилося в мигтінні, листі чи хмарах, краплях, поривах вітру, обпалюючих гальванічних ланцюгах. У стані куба вона не могла вийти за межу, перед якою все було жахом і відразою; якби сили, вона б спробувала залишитися там, де окреслювалася Джанет чутлива, Джанет, яка прагнула подолати нескінченні зміни. З усіх сил опираючись тягарю, що притиснув її до соломи в сараї, уперто намагалася пояснити, мовляв, ні, це повинно статися не так, серед лементу, на гнилій соломі, а тоді знову поринула в стан руху, де все плинуло, мовби створюючи себе в цьому плині, наче струмінь диму, пуп’янок диму, що розкривається й спірально в’ється в самому собі; поринула в існування у хвилях, у нескінченні перетікання, що вже безліч разів утримували її в підвішеному стані водорості, корка або медузи. З тією різницею, що Джанет відчула себе так, мовби з’явилася звідкілясь іздаля, — це було однаково, що прокинутися від сну без сновидінь, оговтатися вранці у Кенті, знову бути Джанет із власним тілом, примарою тіла: рук, спини та волосся, що пливли в скляному середовищі, де все було прозорим, бо Джанет не бачила свого тіла, — нарешті воно знову було її тілом, однак вона його не бачила, лише відчувала, що воно плаває серед хвиль чи диму; не бачачи свого тіла, Джанет ворухнулася, викинула вперед руку й витягнула ноги — вона наче пливла, вперше вирізнивши себе з хвилястої маси, що її огортала; вона пливла у воді чи димі, вона була власним тілом і тішилася з кожного гребка, бо це вже був не пасивний плин, не нескінченний перехід з одного стану в інший. Вона пливла й пливла, і їй не було потрібно бачити себе, щоб плисти й утішатися своїм вільним рухом, напрямок якого визначали її руки та ноги. Перейти знову в стан куба означало опинитися в сараї, знову згадувати й страждати, знову відчувати нестерпний тягар, проймаючий біль і червоне запинало перед очима; вона вже була по інший бік, повільно повзла, але тепер відчувала й ненавиділа свою повільність; і знову лихоманка, знову ураганний rush, хвилі й відчуття власного тіла — вона знову була Джанет, і коли на межі непевності все знову згорнулося в стан куба, за межею на неї вже чекав не жах, а прагнення з óбразами та словами в стані куба, з радістю тіла існувати в хвилях. До неї повернулася тяма, і злившись із самою собою, непомітно та сама Джанет запрагнула Робера, запрагнула, щоб той самий сарай повторився, але не так; вона запрагнула Робера, через якого опинилася тут і зараз, зрозуміла безглуздя того, що сталося в сараї, й запрагнула Робера: втішаючись плаванням у рідкому склі чи серед клаптів хмар у високості, вона покликала його, щоб він спізнав справжню радість і зрозумів, щó безглуздо змарнував на смердючій соломі сараю.

Адвокатові, оборонцю тяжко сповіщати клієнта, що клопотання про помилування відхилено; метра Роллана знудило, коли він вийшов з камери Робера, а той сидів на краю койки, втупившись у порожнечу.

Від самого лише відчуття до усвідомлення, від плину хвиль до закам’яніння куба, згромаджуючись у щось, що знову було Джанет, прагнення шукало для себе шлях, ще один шлях з-поміж тих, що поверталися на круги своя. Воля поверталася до Джанет; спершу пам’ять і відчуття постали без осі, яка б надавала їм форми, тепер, разом із прагненням, до Джанет поверталася воля; щось у ній напинало, наче лук, шкіру, сухожилля, нутрощі, спрямовувало її до неймовірного, вимагаючи внутрішньої та зовнішньої зміни станів, що із запаморочливою швидкістю огортали та залишали її; її