Хоч як це дивно, від самого початку мені найбільше хотілося взнати, як вони живуть; з’ясувати, чому вони так живуть, видавалося мені менш важливим. Я майже одразу облишив думку про тупики та закинуті тунелі; їхнє існування було явним і відповідало пасажиропотокові між станціями. Це правда, що між «Лорія» та «Пласа Онсе» бовваніла якась подоба підземного царства мертвих із підземними горнами, запасними путями, складами та дивними спорудами із затемненого скла. Цей різновид пекла виднів кілька секунд, поки поїзд, брутально розгойдуючи нас на поворотах, під’їздив до особливо сяйливої після тунельного мороку станції. Але варто було уявити кількість робітників і наглядачів, що пересуваються цими брудними штольнями, і я одразу відкинув думку про них, як про ймовірну опорну базу; розташуватися тут — принаймні попервах — вони не могли. Мені вистачило кількох оглядових поїздок, аби зрозуміти, що ніде, крім самої лінії — тобто станцій з їхніми перонами та поїздів у майже постійному русі, — немає ні місця, ні умов, придатних для їхнього існування. Я відкинув тупики, місця розгалуження колій і склади й методом виключення дійшов очевидного й моторошного висновку; у цьому царстві пітьми раз по раз приходило до мене розуміння того, що ж залишилося на остачу. Існування, яке я тут окреслюю (дехто скаже — припускаю), на мою думку, обумовлене суворою та неухильною потребою; завдяки послідовному відкиданню різних імовірностей було встановлено єдино можливу. Вони — тепер це було очевидно — не розташувалися ніде; вони живуть у метро: у його поїздах, у постійному русі. Їхньому існуванню та циркуляції на кшталт лейкоцитів — вони такі бліді! — сприяє невідомість, що досі їх оберігає. Після такого висновку все інше робилося очевидним. Поїзди, що рухаються лінією «А», ніколи не бувають порожніми (хіба що тільки вдосвіта чи глупої ночі), оскільки мешканці Буенос-Айреса опівнічники, й завжди знайдеться бодай кілька пасажирів, які зайдуть до метро перед закриттям станції. Можна було б уважати зайвим останній поїзд, який просто курсує за розкладом, хоча до нього вже ніхто не сідає, однак мені ніколи не доводилося такого бачити. Точніше, я це бачив кілька разів, але насправді він був порожнім лише для мене; його дивними пасажирами були ті з них, які вночі неухильно виконували суворі приписи. Я так і не виявив, де вони вимушено переховуються впродовж трьох мертвих годин — від другої ночі до п’ятої ранку, — коли лінія «А» не працює. Чи то залишаються в поїзді, поки той стоїть у якомусь тупику (в такому разі машиніст має бути одним із них), чи то губляться в юрбі нічних прибиральників. Останнє припущення менш вірогідне, бо вони не мають ані відповідного робочого одягу, ані особистих стосунків зі справжніми прибиральниками, тож, по-моєму, радше за все вони використовують невідомий звичайним пасажирам тунель, що з’єднує станцію «Онсе» з портом. До того ж, чому на станції «Хосе Марія Морено» в приміщенні, на дверях якого висить табличка «Вхід заборонено», повно паперових згортків та ще й стоїть дивний ящик, в якому можна щось переховувати? Очевидна хисткість цих дверей навіває найгірші підозри; хай там як, хоча це може видатися безглуздям, але мені здається, що вони живуть в один із наведених тут способів — у поїздах чи на станціях; у глибині душі я в це вірю з якихось естетичних міркувань, а може, так підказує мені здоровий глузд. Здається, немає переконливих слідів їхнього постійного пересування між станціями.

Я згадав естетичні міркування, але, можливо, вони радше прагматичні. Їхній план мусить бути надзвичайно простим, аби в будь-який момент свого підземного життя кожен із них міг діяти автоматично та безпомильно. Приміром, після тривалого терплячого стеження я впевнився, що кожен із них знає, що не може сідати більше одного разу в той самий вагон, щоб не привертати увагу; в той же час на кінцевій станції «Пласа де Майо» слід залишатися на своїх місцях, бо пасажиропотік такий, що на станції «Флорида» до вагонів увалюється юрба людей і всі намагаються сісти, щоб випередити тих, які чекають на кінцевій. На станції «Перша хунта» їм ідеться про інше: тут треба вийти, пройти кілька метрів і змішатися з пасажирами, які сідають у поїзд, що прямує в протилежному напрямку. В кожному разі в цій грі вони мають перевагу, бо більшість пасажирів долають відстань лише між певними станціями. А що повернуться вони до метро дуже нескоро — бо їдуть під землею якихось тридцять хвилин, а потім вісім годин проводять на роботі, — навряд чи вони впізнають когось із тих, хто залишався весь цей час під землею, та ще й постійно змінюючи вагони та маршрути. Виявити зміну маршрутів було непросто, робиться це доволі вигадливо й повністю вписується в чітку схему, покликану унеможливити ймовірне впізнання працівниками метрополітену або пасажирами, які знову сідають до їхнього вагону (таке трапляється в двохп’яти випадках, залежно від часу та пасажиропотоку). Тепер я, приміром, знаю, що дівчина, котра чекала того вечора на «Медрано», вийшла з попереднього поїзда й сіла до мого, а тоді — проїхавши зі мною до «Ріо-де-Жанейро» — знову вийшла, щоб сісти в наступний; як і всі вони, дівчина мала чіткі вказівки до кінця тижня.

Вони призвичаїлися спати сидячи, та й то щонайбільше чверть години. Навіть ми, хто користається лінією «А» лише час від часу, врешті-решт запам’ятовуємо маршрут на дотик: завдяки ледь помітним вигинам колії безпомильно розпізнаємо, чи рухаємося від «Конгресо» до «Саенс Пенья», чи прямуємо до «Лорії». Вони ж призвичаїлися настільки, що прокидаються в потрібну мить, щоб пересісти до іншого вагона чи поїзда. Вони сплять сповнені достоїнства — сидячи прямо й тільки ледь схиливши голову на груди. Двадцяти разів по чверть години їм досить, щоб відпочити, до того ж в їхньому розпорядженні ще ті три незбагненні для мене години, коли лінія «А» закрита. Коли зрозумів, що вони мають принаймні один поїзд — а це підтверджувало мою гіпотезу про тупик у години, коли метро не працює, — я сказав собі, що в їхніх життях з’явилася така цінність, як радість спілкування, особливо приємна, якщо їм вдається перебувати всім разом в одному поїзді. Швидка, але смачна спільна трапеза між станціями, безпробудний сон між двома кінцевими станціями, розмови в колі друзів, а може, й родичів. Однак я впевнився, що вони неухильно уникають збиратися в своєму поїзді (якщо він лише один, з огляду на те, що їхня кількість поступово зростає); вони чудово знають, що будь-яке впізнання може стати згубним і що краще запам’ятовуються три обличчя, побачені разом, ніж кожне з них окремо — принаймні про це свідчить досвід допитів.

У своєму поїзді їм вдається бачитися лише потайки, щоб одержати або передати новий розклад на тиждень, що його Перший серед них пише на аркушах із блокнота й щонеділі роздає керівникам груп; тоді ж вони отримують гроші на тижневе харчування, і якийсь таємний агент Першого (поза сумнівом, машиніст поїзда) вислуховує їхні побажання щодо одягу, повідомлень назовні та інформацію про стан здоров’я. Програма полягає в тому, щоб переходи з поїзда до поїзда та з вагона до вагона практично унеможливили зустрічі між ними, і їхні долі знову віддалилися б одні від одних до кінця тижня. Відтак — а все це я зрозумів після напружених роздумів, відчуваючи себе одним із них, страждаючи й радіючи разом із ними, — гадаю, вони щоразу чекають на неділю так само, як ми нагорі, сподіваючись на спочинок. Те, що Перший обрав саме цей день, не є даниною традиції, мене б таке здивувало; просто він знає, що по неділях у метро їздять інші пасажири, а отже, залишитися в поїзді невпізнаним набагато легше, ніж від понеділка до п’ятниці.

Обережно зібравши докупи стільки фрагментів мозаїки, я збагнув, як відбулися початкова фаза операції та захоплення поїзда. Найперші четверо, як засвідчують дані обліку, спустилися в метро у вівторок. Того вечора на пероні станції «Саенс Пенья» вони вивчали обличчя машиністів у вікнах поїздів, що проминали. За сигналом Першого вони сіли в поїзд. Мусили зачекати, поки вийдуть пасажири на «Пласа де Майо», і ще тринадцять зупинок, пильнуючи, аби не опинитися в одному вагоні з контролером. Найважче було дочекатися, коли вони залишаться у вагоні самі; тут стало у пригоді джентльменське розпорядження Транспортної корпорації Буенос-Айреса, згідно з яким перший вагон надається жінкам і дітям, тож містяни зазвичай зневажливо ігнорують цей вагон. Від станції «Перу» там їхали лише дві жінки, котрі теревенили про розпродаж у торговельному домі «Каса Ламота» («Карлота одягається лише там») і хлопчак, який зосереджено читав недоречне для нього «Червоне та чорне» (журнал, а не Стендаля). Контролер був десь посередині поїзда, коли Перший увійшов до вагона для жінок і тихенько постукав у двері кабіни машиніста. Той здивувався, але відчинив, нічого не підозрюючи, а поїзд тим часом уже наближався до «П’єдрас». Станції «Ліма», «Саенс Пенья» та «Конгресо» проминули без пригод. На «Паско» трохи затрималися з відправленням, але контролер був у іншому кінці поїзда й не занепокоївся. Перед прибуттям на «Ріо-де-Жанейро» Перший повернувся до вагона, де на нього чекали інші троє. Через сорок вісім годин машиніст у цивільному вбранні, яке було йому трохи завелике, змішався з юрбою, що виходила на «Медрано», збільшивши відтак на одиницю п’ятничну кількість пасажирів і засмутивши тим самим старшого інспектора Монтесано. Тим часом Перший уже вів свій поїзд, потайки навчаючи цієї премудрості інших трьох, аби за потреби вони могли його заступити. Я певен, що поступово вони вчинили так само і з машиністами інших поїздів, які захопили.