Утім, я дав їй заснути, історія розвивалася в той спосіб, що завжди мені подобався в історіях, які я собі розповідаю: детальне відтворення кожної подробиці й кожної дії, повільний фільм, від якого з кожним словом і з кожним мовчанням дістаєш дедалі більшу втіху, що розливається тілом. Я ще раз запитав себе, чому саме Ділія в цю ніч, однак майже одразу здався; тепер мені видавалося цілком природним, що поруч зі мною забулася в напівсні Ділія, котра час від часу бере запропоновану сигарету чи щось бурмоче, силкуючись пояснити, чому саме тут, у горах, і що історія швидко заплутується серед позіхань і безладних слів, оскільки неможливо було пояснити, чому Ділія опинилася в цій глушині та ще й опівночі. В якийсь момент вона замовкла й глянула на мене: на її обличчі відбилася дівчача посмішка, яку Альфонсо називав чарівливою, і я відрекомендувався, назвавши ім’я водія вантажівки, яке мав у всіх історіях, — Оскар, а вона мовила: «Ділія» і, як завжди, додала, що це безглузде ім’я дісталося їй через тітку, любительку сентиментальних романів, а я подумав: це майже неймовірно, що вона мене не впізнала, в історії я був Оскаром, і вона мене не впізнала.

Потім відбувалося все те, що розповідають мені історії, але чого я не можу переповісти так добре, як вони, — лише непевні уривки, можливо, невірно витлумачені асоціації, ліхтар, що освітлював складаний столик у кузові вантажівки, залишеної під деревами в тихому закутку, шкварчання яєчні, після сиру та десерту Ділія дивиться на мене так, мовби хоче щось сказати, але вирішує нічого не говорити, бо не варто нічого пояснювати, щоб вийти з вантажівки та загубитися під деревами; я намагаюся все спростити за допомогою вже майже готової кави та келишка грапи; очі Ділії заплющуються при кожному ковтку і при кожній фразі; я маю необережність поставити лампу на табуретку поряд із матрацом, покласти ще одну ковдру на випадок, якщо вночі буде холодно, сказати їй, що піду зачиню про всяк випадок дверцята кабіни — в цій глушині ніколи не можна почуватися певним, а вона, опустивши очі, скаже: «Тільки не залишайся спати в кабіні, не будь дурнем», а я відвернуся, щоб вона не бачила мого лиця, на якому відбивається невиразний подив, бо це каже Ділія, хоча, звісно, так чи так це відбувалося завжди: то молоденька індіанка воліла спати на підлозі, то циганка ховалася в кабіні, і я, обхопивши її за талію, відносив у кузов, а тоді клав на ліжко, навіть коли вона плакала та пручалася, а Ділія — ні, Ділія неквапно йде від столика до ліжка, розстібаючи на ходу джинси — в історії я це можу бачити, хоча й відвернувся від неї і прямую до кабіни, щоб дати їй час, щоб самому собі сказати: так, усе буде, як має бути, як бувало вже не раз; ідеться про безперервну, напахчену парфумами послідовність подій, повільний рух від закляклого силуету, вихопленого світлом фар на закруті дороги, до Ділії, зараз майже невидимої під вовняними ковдрами, а тоді ритуальний жест — вимкнути лампу, і залишиться тільки невиразна попеляста ніч, що зазиратиме в дзеркало заднього виду, раз по раз розбуркана криками якогось птаха.

Цього разу історія тривала нескінченно, бо ні Ділія, ні я не хотіли, щоб вона закінчилася, траплялися історії, які б мені хотілося продовжити, однак чи то дівчина-японка, чи то холодно-поблажлива туристка з Норвегії не давали їм розвиватися, хоча це я вирішую, чи дійшла історія до тієї межі, коли я вже не можу або не хочу продовжувати те, що після втіхи починає видаватися незначущим, і тоді треба вигадувати якусь альтернативу чи несподівану пригоду, аби історія тривала далі замість того, щоб я поринув у сон з останнім недбалим поцілунком чи недоречним схлипом. Однак Ділія не хотіла, щоб історія закінчилася, з першого її поруху, коли я вмостився поруч із нею і несподівано відчув, що вона шукає мене, з перших взаємних пестощів я збагнув, що історія щойно розпочинається, що ніч цієї історії триватиме так довго, як і ніч, коли я її розповідаю. Хіба що тепер уже нічого не залишається, лише слова моєї розповіді, слова, наче сірники, і стогін, сигарети, сміх, благання, зойки, вдосвіта кава, важкий сон із пестощами, новими зближаннями та віддаляннями, і першим боязким сонячним променем, що пробився крізь дзеркало заднього виду й почав пестити спину Ділії й засліпив мене, коли я притиснув її до себе, щоб відчути, як вона знову розкривається, лине назустріч зойкам і любощам.

Так завершується ця історія, без звичного, майже неминучого прощання у ближчому придорожньому селищі; від історії я перейшов до сну, відчуваючи лише вагу тіла Ділії, котра притиснулася до мене й теж поринула в сон, притлумивши в собі останній шепіт, коли це раптом Н’ягара розбудила мене, вона сказала, що сніданок готовий і що ввечері ми маємо якусь справу. Я ледь не розповів їй усе, але щось мене спинило, може, рука Ділії, що тягнула мене назад, у ніч, і змусила мовчати, бо слова б усе зіпсували. Так, я чудово спав, авжеж, о шостій ми зустрічаємося на площі, на розі, і йдемо до Маріні.

Тоді ж таки ми дізналися від Альфонсо, що тяжко захворіла матір Ділії, і та поїхала до неї в Некочеа, Альфонсо мав купу клопотів, бо мусив займатися малюком, може, ми б заїхали до них, коли Ділія повернеться. Хвора померла через кілька днів, і Ділія впродовж двох місяців не хотіла нікого бачити, ми заїхали до них повечеряти, прихопивши пляшку коньяку та брязкальце для малюка, і все було гаразд, Ділія приготувала качку з помаранчами, Альфонсо підготував столик для гри в канасту. Вечеря спливала чарівно, як і належить, адже Альфонсо та Ділія вміють жити, спершу вони заговорили про те, що їх гнітило, але розмова про матір Ділії швидко вичерпалася, і тоді наче повільно розсунулася завіса, і ми повернулися до теперішності, до наших звичних розваг, до лише нам зрозумілих дотепів, які робили вечір таким приємним. Було вже пізно, і випитий коньяк робив свою справу, коли Ділія згадала про свою поїздку до Сан-Хуана — їй треба було оговтатися від споминів про останні дні матері й проблем з родичами, які завжди все ускладнюють. Мені здалося, що говорить вона для Альфонсо, хоча Альфонсо, мабуть, уже знав цю історію, бо зичливо посміхався, підливаючи нам коньяк, — автівка заглухла в горах, глупа ніч і нескінченне чекання на узбіччі, коли, здавалося, небезпека виходить од кожного птаха, і тебе неминуче оточують привиди, яких ти боялася в дитинстві, аж раптом вогні вантажівки, і страх, що водій теж може злякатися й поїде далі, сліпуче світло фар, що немов прикувало її до крутосхилу, і чудодійний скрегіт гальм, тепла кабіна, спуск і розмова, може, зайва, але завдяки їй почуваєшся набагато краще.

— Це її травмувало, — мовив Альфонсо. — Ти вже мені це розповідала, люба, я щоразу дізнаюся про нові подробиці твого порятунку, про твого святого Георгія у водійському комбінезоні, котрий врятував тебе від лиховісного змія ночі.

— Таке непросто забути, — озвалася Ділія, — воно, хтозна чому, весь час повертається до мене.

Вона, либонь, не знала, Ділія, либонь, не знала, але я знав, от і вихилив коньяк одним ковтком і налив собі ще — в Альфонсо навіть брови полізли вгору, його вочевидь здивувала ця невихованість, якої він за мною не помічав. А от його дотепи були більш ніж прогнозованими, він сказав Ділії, що вона повинна нарешті зважитися завершити свою оповідь, мовляв, йому чудово відома перша частина, але ж, напевне, існує й друга, це ж само собою зрозуміло: вантажівка, ніч і все таке природне в цьому житті.

Я вийшов до ванної кімнати й пробув там якийсь час, намагаючись не дивитися в дзеркало, щоб із жахом не побачити в ньому власне лице — таке, яким воно буває, коли я розповідаю собі історію, бо я знову почувався, як тоді, знову запала та ніч і те почуття починало повільно огортати моє тіло — те почуття, яке ніколи не видавалося мені ймовірним упродовж стількох років знайомства з Ділією та Альфонсо, приятелювання наших двох подружжів, спільних вечірок, і відвідувань кінотеатрів, і поцілунків у щічку. Тепер усе було інакшим, Ділія після того, знову жага, але цього разу справжня; голос Ділії долинув до мене з вітальні, Ділія й Н’ягара сміялися, мабуть, кепкуючи з Альфонсо через його банальні ревнощі. Було вже пізно, ми випили ще по келишку коньяку й по останній філіжанці кави, згори долинув плач малюка, і Ділія побігла туди, вона принесла його на руках: він увесь мокрий, такий-от свинтус, піду до ванної, перевдягну його — Альфонсо радий-радесенький, бо матиме можливість зайві півгодини потеревенити з Н’ягарою про переваги Віласа [53] над Боргом [54], ще по келишку коньяку, дорогенька, одне слово, всі вже добряче хильнули.