— Не совайся й уважно стеж за червоною цяткою, — мовила сеньйорита Меггі. — Ти добре її бачиш?

— Так, але…

— Мовчи, сиди спокійно, ось так. Скажеш, коли перестанеш бачити червону цятку.

Хтозна, бачив я її чи ні, я мовчав, а сеньйорита Меггі й далі дивилася на мене з іншого боку, і зненацька я второпав, що — крім світла перед собою — крізь скляний апарат бачу карі очі сеньйорити Меггі та невиразний відбиток її білявої перуки. Спливла нескінченно коротка мить, мені почулося важке дихання, я подумав, що це моє дихання, чого я тільки не подумав, а світло тим часом повільно змінювалося й зосередилося на червоному трикутнику з фіолетовими краями, — ні, мабуть, це все-таки не я дихав, наче відсапуючись.

— Ти ще бачиш червоне світло?

— Ні, не бачу, але мені здається…

— Не рухайся, мовчи. Дивись уважно.

Дихання долинало до мене з іншого боку гарячими духмяними хвилями, трикутник перетворювався на низку паралельних ліній, білих і синіх; нило стиснуте гумовим штативом підборіддя, мені хотілося підвести голову й вивільнитися з цієї клітки, де я був прив’язаний; пестощі дійшли мовби здаля, рука просувалася все вище між моїми ногами, шукаючи один по одному ґудзики на штанах, два пальці проникли всередину, розстебнули все до кінця і тепер шукали щось, що від них вислизало, щось жалюгідне, майже ніщо, яке пальці нарешті вхопили й витягли зі штанів, повільно погладжуючи, а вогники тим часом зробилися зовсім білими і посередині знову з’явилася червона цятка. Певно, я спробував випручатися, бо відчув біль у маківці та підборідді, неможливо було вирватися з цієї припасованої, а може, й зачиненої клітки; знову долинуло духмяне дихання, вогники мигтіли перед очима, все рухалося й оберталося, наче рука сеньйорити Меггі, сповнюючи мене відчуттям безмежної безпорадності.

— Стривай, — голос виривався з важкого дихання, чи то саме дихання промовляло до мене, — втішайся, хлопчику, ти повинен дати мені бодай кілька крапель для аналізу, ну, ось так, ось так.

Я відчув дотик якоїсь посудини, все обернулося на втіху та втечу, рука підтримувала, пестила й ніжно стискала, я навіть не завважив, що тепер перед очима в мене лише темне скло, а час збігав і сеньйорита Меггі вже стояла позаду мене й розв’язувала ремінці, що стискали голову. Жовте проміння наче батогом шмагонуло мене, поки я випростовувався та застібався, а тоді двері в глибині приміщення відчиняються і сеньйорита Меггі показує мені на вихід і безживно глипає на мене, лице безсоромне, задоволене, перука вихоплена з мороку потоком жовтого світла. Інший накинувся б на неї без усяких передмов, стиснув би в обіймах — тепер уже, будь ласка, обіймай, цілуй, лупцюй, інший, приміром, Фйорі чи Рагуцці, а може, ніхто нічого й не робив і двері зачинилися за ними так само, як зачинилися за моєю спиною, і я знову опинився в коридорі, цього разу іншому, що завертав удалині й губився за власним поворотом, — опинився сам-один, і мені бракувало Ніто, мені нестерпно бракувало Ніто, і я побіг до повороту й угледів єдині двері, метнувся до них, але вони були замкнені на ключ, я вдарив у них, і мій удар відлунив криком, тоді я прихилився до дверей і повільно сповз униз і так і закляк навколішках, мабуть, відчував слабкість, зомління після всього, що виробляла зі мною сеньйорита Меггі. А з-за дверей долинали чиїсь вигуки та сміх.

Там гучно сміялися й кричали, хтось підштовхував Ніто, змушуючи його бігти між акваріумом і лівою стіною, всі бігли в цьому напрямку, шукаючи вихід, Калетті показував, куди треба рухатися, здійнявши вгору руки, як він здіймав їх перед тим, увійшовши до вітальні й показуючи цуценя; всі кинулися за ним, галасуючи й штовхаючись; ззаду хтось напирав на Ніто, обзивав розтелепою та покидьком, і не всі ще протиснулися в двері, а вже почалася гра: Ніто впізнав Шкандибайла, той увійшов з іншого боку із зав’язаними очима, підтримуваний іспанцем Фернандо та Рагуцці, аби не впав, бува, чи не забився, а інші ховалися за кріслами, за шафою чи під ліжком, Курчин видерся на стілець, а звідти на етажерку, інші розбіглися великою вітальнею й очікували, куди поткнеться Шкандибайло, щоб навшпиньках ухилитися або озватися писклявим, мовби не своїм голосом, а Шкандибайло йшов собі перехильцем, щось вигукуючи, розчепіривши руки, аби когось упіймати; Ніто довелося тікати аж до стіни, а тоді сховатися за столом із квітами та книгами, а коли Шкандибайло з переможним криком схопив куцана Ларраньягу, всі, аплодуючи, повиходили зі своїх схованок, а Шкандибайло зірвав пов’язку й начепив її на очі Ларраньязі та ще й міцно затягнув, не звертаючи уваги на ремствування куцана, мовляв, тепер той повинен їх шукати, мовляв, він «сліпа курка», йому жмуритися, й затягнув пов’язку з тією ж безжальною силою, з якою перед тим були зв’язані лапи білого цуценяти. І знову, сміючись і перешіптуючись, усі кинулися врозтіч: учитель Іріарте підстрибцем, Фйорі, зберігаючи поблажливий спокій, шукав, де б йому сховатися, Рагуцці гороїжився та плигав у двох метрах од куцана Ларраньяги, а той метався то в один бік, то в другий, намагаючись упіймати не лише повітря; Рагуцці цибав у нього під носом, вигукуючи: «Мій Тарзане, я твоя Джейн, телепню!», куцан розгублено крутився на місці, хапаючи руками порожнечу, сеньйорита Меггі з’явилася знову й, стоячи в обнімку зі Шкандибайлом, разом із ним глузувала з Ларраньяги, та коли куцан метнувся до них, обоє з криками ледве ухилилися від його рук; Ніто відскочив назад і помітив, що куцан учепився у волосся Курчина, який утратив пильність, Курчин заволав, а Ларраньяга, не випускаючи з рук жертви, зірвав пов’язку; оплески, вигуки, аж раптом тиша, бо Шкандибайло здійняв руку і Фйорі, котрий стояв поруч із ним, виструнчився й віддав команду, якої ніхто не зрозумів, але це не мало жодного значення, адже сам мундир на Фйорі був командою, тож усі позаклякали, навіть Курчин з очима повними сліз, бо Ларраньяга мало не видрав йому волосся й досі не випускав його чуприни з рук.

— У «козла», — наказав Шкандибайло. — Тепер у «козла».

Став його.

Ларраньяга не второпав, але Фйорі мовчки показав йому на Курчина і куцан смикнув того за волосся, змушуючи зігнутися в три погибелі, а присутні утворили чергу, жінки з галасом підсмикували спідниці; першим у черзі стояв Перроне, за ним учитель Іріарте, далі манірний Морейра, Калетті, Делусія на прізвисько Нехлюй — черга тягнулася в глиб вітальні, а Ларраньяга тримав зігнутого Курчина, а тоді відпустив, щойно Шкандибайло зробив знак, і Фйорі скомандував: «Стрибати, та не бити!» Перроне перший, а за ним інші почали перестрибувати через схожого на зацьковане порося Курчина; стрибали по черзі, вигукуючи «Чіт!» або «Лишка!», а тоді знову займали чергу й знову стрибали; Ніто був одним із останніх і намагався стрибати легко, щоб не причавити Курчина, а після нього Масіас гепнувся на того, мов лантух, і тут Шкандибайло верескнув: «Стрибати та бити!», і черга знову почала перестрибувати через Курчина, але тепер усі норовили, стрибаючи, хвицнути або вдарити його, черга розпалася, присутні оточили Курчина, били його по голові, по спині; Ніто здійняв був руку, коли завважив, що Рагуцці перший копнув Курчина в сідницю, той зойкнув і скоцюрбився, Перроне та Мутіс штурхали його по ногах, а жінки тим часом допалися до спини Курчина, який верещав і силкувався звестися на ноги та втекти, однак Фйорі раз по раз наближався, хапав його за шию й горлав: «Чіт, лишка, бити, бити!», і чиїсь кулаки знову гамселили Курчина по боках і по голові, а той благав зглянутися над ним, не в змозі позбутися Фйорі та зливи копняків і стусанів, що сипалися звідусіль. Аж ось Шкандибайло та сеньйорита Меггі одночасно вигукнули якийсь наказ, Фйорі відпустив Курчина, той повалився на бік, і негайно з глибини вітальні прибіг іспанець Маноло, підхопив його, наче клунок, й виніс геть під шалені оплески присутніх, а Фйорі вже наближався до Шкандибайла та сеньйорити Меггі, начеб за новими вказівками.

Ніто ще перед тим позадкував і стояв тепер у кінці кола, що почало неохоче розпадатися, ніби всі бажали продовжити гру або розпочати нову; зі свого місця Ніто завважив, як Шкандибайло показав пальцем на вчителя Іріарте і як Фйорі підійшов до того і щось мовив, потім уривчастий наказ, і всі почали шикуватися в шерегу по чотири, жінки позаду, і ось уже Рагуцці як командир чоти розлючено дивиться на Ніто, котрий забарився й ніяк не може знайти свого місця в другому ряду. Я чудово бачив усе це, поки іспанець Фернандо тягнув мене за руку — він надибав мене за зачиненими дверима й, відчинивши їх, уштовхнув досередини, — бачив, як Шкандибайло та сеньйорита Меггі вмощувалися на софі, що стояла під стіною, а присутні сформували шерегу з Фйорі та Рагуцці на чолі, бачив блідого Ніто в другому ряду й учителя Іріарте — той, церемонно вклонився Шкандибайлові та сеньйориті Меггі, а тоді звернувся до шереги, як до учнів у класі, а я, як міг, постарався загубитися поміж шизофренічок з останнього ряду, котрі, дивлячись на мене, сміялися та зубоскалили, поки вчитель Іріарте не прокашлявся, і тоді запала нескінченна тиша.