— Ти тільки глянь, у неї подвійна застібка для безпеки, і взагалі. Зрештою я сказала йому, що ти мене добре знаєш і тому перекладаєш листи, та й що йому до тебе, коли він тебе навіть не бачив.

— Авжеж, що йому до мене.

— Він пообіцяв наступного разу привезти програвач, щоб там було радіо і все таке, тоді ми вже точно заткнемо цього типа з Ла Ріохи із його пампою, якщо ти купиш мені платівки Канаро [103] та Д’Ар’єнцо [104].

Щойно вона пішла, зателефонувала Сусанна, яка вочевидь відчула черговий потяг до мандрів і запросила мене відправитися з нею автівкою до Некочеа. Я погодився поїхати на вихідні, в мене залишалося три дні, протягом яких я тільки те й робив, що думав, відчуваючи, як щось дивне підкочується до жерла шлунку (а хіба шлунок має жерло?). По-перше: Вільям не сказав Анабель про свій намір одружитися, цілком очевидно, що мимовільна помилка Анабель його як громом прибила (і найбільше непокоїло те, що він це приховав). Тобто за цим щось крилося.

Зайве казати, що я поринув у дедуктивні роздуми а ля Діксон Карр [105] чи Еллері Квін [106], бо зрештою такого типа, як Вільям, не варто було позбавляти ілюзії, буцімто я лише один із клієнтів Анабель. Однак я відчував, що річ не в тім, що такий тип, як Вільям, мав би відреагувати якось інакше і ця реакція була б сумішшю сентиментальності й агресії, яку я завважив, щойно він увійшов. Бо саме час переходити до того, що по-друге: дізнавшись, що я не тільки перекладач листів Анабель, чому він не прийшов сказати мені про це по-доброму чи по-лихому? Я ніяк не міг забути, що він вірив мені й навіть захоплювався мною, а отже, довірився тому, хто, либонь, потішався з його наївності, — саме це повинен був відчути Вільям, коли Анабель розбалакалася перед ним. Неважко було уявити, як Вільям збиває її одним ударом, а потім прямує до моєї контори, щоб скоїти те саме зі мною. Однак не сталося ні того, ні другого, отже.

Отже за цим щось криється. Я сказав це собі, як сказав би кожний за склянкою вина: зрештою, його судно вже далеко і залишилися тільки здогади; час і хвилі Некочеа потроху змиють і їх, до того ж Сусанна читає зараз Олдоса Гакслі [107], відтак з’являться інші теми для роздумів, що ж — час добрий. Дорогою додому я теж купив кілька нових книг, наскільки пам’ятаю Борхеса та/або Біоя.

27 лютого

Хоча зараз цього майже ніхто не пам’ятає, мене й досі зворушує те, як Спендрелл у «Контрапункті» [108] чекає на смерть і помирає. У сорокових роках цей епізод не міг так зворушити аргентинських читачів; сьогодні міг би, але його вже не пам’ятають. Я зберігаю вірність Спендреллові (я ніколи не перечитував роману і не маю його напохваті), і хоча подробиці стерлися з пам’яті, мені здається, я знову бачу ту сцену, коли він слухає запис свого улюбленого квартету Бетховена, знаючи, що фашистський загін наближається до його дому, щоб його вбити, і надаючи цьому останньому виборові сенсу, який робить іще більш нікчемними його убивць. Сусанну теж зворушив цей епізод, хоча, гадаю, її міркування не зовсім збігалися з моїми й, можливо, з міркуваннями самого Гакслі; ми ще сперечалися на терасі готелю, коли повз нас проходив рознощик газет і я, купивши «Ла Расон», на восьмій сторінці прочитав, що поліція розслідує загадкову смерть, і побачив фотографію Доллі, на якій її неможливо було впізнати, але там стояло її повне ім’я і йшлося про загальновідомий спосіб життя, який вона вела, а ще повідомлялося, що за дві години після того, як її доправили до лікарні «Рамос Мехія», вона померла від сильнодіючої отрути. «Нумо повернемося сьогодні ввечері, — сказав я Сусанні, — тут однаково весь час дощить». Вона розсердилася, я чув, як вона назвала мене деспотом. Він помстився, думав я, даючи Сусанні вибалакатися, відчуваючи спазматичний біль від паху до шлунку, він помстився, скурвий син, і тепер, либонь, тішиться на своєму судні, це тобі не чай або кока-кола, а ця дурна Маруча розколеться за десять хвилин. Спалахи страху між фразами роздратованої Сусанни, подвійний віскі, спазми, валіза, розколеться, трясця її матері, заспіває після кількох помордасів.

Однак Маруча не заспівала, а наступного дня під дверима контори лежала записка від Анабель, ми зустрілися о сьомій у кав’ярні в Негра, вона трималася напрочуд спокійно, була зі своєю шкіряною сумочкою, їй навіть на думку не спало, що Маруча може вплутати її в халепу. Клятва є клятва, тут розписки непотрібні, запевняла вона з таким спокоєм, що міг би викликати в мене захоплення, якби не бажання дати їй ляпасу. Зізнання Маручи охоплювало половину газетної шпальти, і саме його читала Анабель, коли я зайшов до кав’ярні. Журналіст обмежився властивими людям його професії загальниками: жінка зізналася, що дістала отруту миттєвої дії й вилила її до келиха з напоєм, себто із чінзано, яке Доллі пила літрами. Суперництво жінок досягло крайньої межі, додавав репортер-усезнайка, і ось трагічна розв’язка й таке інше.

Недивно, що я забув майже всі подробиці тієї зустрічі з Анабель. Бачу, як вона посміхається до мене, еге ж, чую, як переконує, мовляв, адвокати доведуть, що Маруча — жертва, її звільнять менш, ніж за рік; від того дня в мене залишилося враження повного абсурду, який неможливо тут переповісти, Анабель уявлялася мені таким собі янголом, що витає над дійсністю, впевнений, нібито Маруча мала рацію (і це було правдою, але ж не в такій формі) і нібито ні з ким не станеться нічого лихого. Вона говорила мені це все, наче переповідала якусь радіовиставу, що не мала жодного стосунку до неї самої, а надто до мене, до листів, особливо до листів, які цілком обґрунтовано пов’язували мене з Вільямом, із нею. Вона промовляла до мене з радіовистави, з тієї незмірної відстані, що пролягла між нами, між її світом і моїм страхом, який вдавався до сигарет, до нової порції віскі, і авжеж, авжеж, Маруча не підведе, вона не заспіває.

Якщо я тоді був у чомусь певен, то це в тому, що й словом не можу прохопитися перед цим янголом. Чорт забирай, хіба я міг бодай натякнути їй, що Вільям не зупиниться на цьому, що він іще напише, авжеж, щоб помста вийшла дошкульнішою, і викаже Анабель, а заразом вплутає мене як приховувача. Вона б тільки розгублено глянула на мене, а тоді, мабуть, показала б сумочку як доказ його чистого сумління, мовляв, це його подарунок, як ти можеш думати про нього таке, і все в тому ж дусі.

Не пригадую, про що ми говорили потім, я повернувся додому, щоб усе обміркувати, а назавтра домовився з одним колегою, аби той на пару місяців замінив мене в конторі; хоча Анабель не знала моєї домашньої адреси, я про всяк випадок переїхав до помешкання, яке Сусанна винаймала в Бельграно, і нікуди не потикався з цього благословенного кварталу, щоб випадково не зустріти Анабель десь у центрі. Ардой, якому я беззастережно довіряв, охоче заповзявся стежити за нею й розкошував у атмосфері цього, як він висловився, дна. Всі ці запобіжні заходи виявилися зайвими, однак зміцнили мій сон, дозволили прочитати купу книжок і відкрити нові грані й навіть несподівано привабливі риси в Сусанни: бідолашна була певна, що я просто відпочиваю, й возила мене скрізь на своїй автівці. За півтора місяці прибуло судно Вільяма, і тоді ж таки Ардой повідомив, що Анабель зустрілася з ним і вони до третьої години ночі витанцьовували мілонги в якомусь клубі в Палермо [109]. Я повинен був відчути полегкість, однак не відчув її, а відчув, що Діксон Карр та Еллері Квін — лайно, а інтелект навіть гірший від лайна в порівнянні з цим клубом, де один янгол зустрів іншого янгола (per modo di dire [110], звичайно), щоб мимохідь, у перерві між двома танго, смачно плюнути мені в лице: вони плювали, навіть не бачачи мене, не маючи й гадки про мене, а головне, я для них нічого не значив — так, не дивлячись, плюють на бруківку. Це був їхній світ із їхніми законами, з Маручею й певним чином із Доллі, а я по інший бік, зі спазмами, заспокійливими пігулками, Сусанною та Ардоєм, котрий і далі розводився про той клуб, де танцюють мілонгу, не здогадавшись, що я дістав носовичка — поки слухав його та дякував за це дружнє пильнування, — що я обтирався носовичком, щоб витерти якось той плювок.