— Гаразд, — погодився я, притулившись головою до муру, і заплющив очі.

Вона взялась до роботи, намагаючись очистити мою рану і зупинити кровотечу. Роблячи це, вона пояснювала, що може мене підлатати лише тимчасово, що куля залишилася десь там, у стегні, але зараз немає способу щось із цим вдіяти.

— Де ти навчилась цього? — запитав я.

— Цить, сиди спокійно, бо порушиш мені шви.

— Ти справжня медсестричка.

— Ти не перший, в кого вгатили кулю.

— Он як, — відгукнувся я тоном скоріше нейтральним, ніж запитальним.

Щодо запитань не було жодного поспіху — ми ще матимемо час на такого роду інтерв’ю. Я розплющив очі і подивився вниз на стягнуте у клубок волосся у неї на тімені — Коріна стояла переді мною на колінах. Я вдихнув її запах. Щось нове домішалось до нього, до милого запаху близької до мене Коріни, голої і пристрасної Коріни, до пахощів поту Коріни на моїй руці. Щось ледь відчутне, лише натяк на запах чогось… аміаку, можливо? Чогось ледь присутнього… але присутнього. Та звісно ж! То не від неї тягло, а від мене. Я відчував запах своєї власної рани. Я був уже інфікований, я вже починав гнити.

— Десь так, — сказала вона, відкушуючи нитку.

Я дивився на неї згори вниз. Блузка зісковзнула їй з одного плеча, і на шиї з одного боку видно було синець. Я не помічав його раніше. Але, напевне, це один з тих, що залишив їй Бенжамен Гофман. Мені кортіло запевнити її, що їй таке більше не загрожує, що ніколи ніхто не посміє пальцем її торкнутися. Але мить була не дуже для цього доречна. Не час запевнювати жінку, що вона з тобою в безпеці, коли вона саме намагається тебе залатати і врятувати від повного знекровлення.

Вона витерла кров вологим рушником і наклала мені на стегно пов’язку.

— Схоже, Улаве, у тебе висока температура. Тобі треба лягати в ліжко.

Вона стягла з мене куртку і сорочку. Здивовано подивилась на кольчугу.

— Що це?

— Залізо.

Допомігши мені скинути й це, вона пробігла пальцями по синцях, залишених кулями Данця. Любовно. Зачаровано. Поцілувала їх. І коли я влігся у ліжко і мене вже починала трусити лихоманка, а Коріна підтикала навколо мене пухову ковдру, я почувався так, як колись, коли я лежав у маминому ліжку. Мені майже не боліло навіть. І мені видавалось, я міг уникнути всього цього, але від мене це не залежало — я лежав у човні, а човен був у владі річки, і річка несла мене кудись. Моя доля, моє призначення вже визначені. А решта — це сама подорож, час, який вона забере, і враження, набуті в путі. Життя здається простим, коли ти достатньою мірою хворий.

Я поринув у світ марень.

Вона несла мене, перекинувши через плече, бігцем, розбризкуючи воду ногами. В мороці стояв запах каналізації, інфікованих ран, аміаку і парфумів. З вулиць над нами долинали звуки пострілів і крики, а через отвори каналізаційних люків просочувалися промені світла. Але вона була нестримною, сміливою і сильною. Сили у неї було за нас двох. І вона знала шлях назовні, бо вона вже тут бувала раніше. Так розгорталась історія. Вона зупинилась на розгалуженні каналізації, спустила мене на землю і сказала, що має піти роззирнутись довкола, але вона скоро повернеться. Я лежав горілиць, слухав, як навколо мене метушилися щури, і дивився на місяць через каналізаційний колодязь. На сітці згори висіли краплі води, обертаючись, переливаючись у місячному світлі. Жирні, червоні, блискучі краплини. Вони зривались, падали додолу, на мене. Вдаряли мене в груди. Проходили просто крізь кольчугу, туди, де моє серце. Тепла, холодна. Тепла, холодна. Запах…

Я розплющив очі.

Я вимовив її ім’я. Жодної відповіді.

— Коріно?

Я сів у ліжку. Пульсуючий біль у стегні. Я насилу перекинув ногу через край ліжка і увімкнув світло. Зістрибнув з ліжка. Моє стегно опухло так, що робилось моторошно. Можна було подумати, що вся ота кров, що витікала з нього, зосередилась під шкірою і пов’язками.

У місячному світлі я побачив її валізу на підлозі посеред вітальні. Але її пальта на кріслі вже не було. Я звівся на ноги і, кульгаючи, почвалав на кухню. Я витягнув шухляду і підняв лоток зі столовими приборами.

Аркуші паперу лежали на місці, у своєму конверті, недоторкані.

Я взяв конверт і підійшов до вікна. Термометр на зовнішньому боці скла свідчив: температура падає.

Я перевів погляд додолу, на вулицю.

Там була Коріна. Вона щойно вийшла, мабуть — на короткий час.

Вона стояла, скулившись у телефонній будці, спиною до вулиці, притискаючи слухавку до вуха.

Я помахав їй рукою, хоча знав, що вона не може мене бачити.

Холера! Як же болить стегно!

Нарешті вона повісила слухавку. Я зробив крок назад від вікна, так щоб не стояти у світлі. Вона вийшла з телефонної будки, і я бачив, як вона подивилась вгору, в мій бік. Я стояв геть нерухомо, і вона так само. Кілька сніжинок повисли у повітрі. Тоді вона рушила. Ставлячи ноги одну перед іншою, близько одна до одної. Як танцівниця на канаті. Вона перетнула вулицю в напрямку будинку. Я міг розрізнити її сліди на снігу. Котячі сліди. Задні лапи на одній лінії з передніми. В рідкому світлі вуличних ліхтарів край кожного сліду відкидав крихітну тінь. Не більшу за таку ось. Отакусіньку…

Коли вона крадькома увійшла назад, в квартиру, я лежав у ліжку із заплющеними очима.

Вона скинула своє пальто. Я сподівався, може, вона скине решту і ляже зі мною в ліжко. Я зачекав якийсь час. Нічого не відбулося. Що ж, як кажуть, «мідяки теж гроші». Оскільки тепер я знав, що вона не прийде і не понесе мене через колектори. Вона не наміряється рятувати мене. І ми не полетимо в Париж.

Замість лягти в ліжко, вона у темряві сіла на крісло.

Вона стежила. Вона очікувала.

— Як швидко він сюди дістанеться? — запитав я.

Я бачив, як вона сіпнулась у кріслі.

— Ти не спиш…

Я повторив питання.

— Хто, Улаве?

— Рибалка.

— Улаве, у тебе гарячка. Спробуй заснути.

— Ось кому ти щойно дзвонила з телефону-автомату.

— Улаве…

— Я просто хочу знати, скільки часу я маю.

Вона сиділа, похнюпивши голову, тож її обличчя було в тіні. Коли вона знову заговорила, у неї був геть інший, новий голос. Суворіший. Але навіть як на мої вуха, ноти лунали чистіше.

— Хвилин двадцять, гадаю.

— Гаразд.

— Як ти дізнався?..

— Аміак. Скат.

— Що??

— Запах аміаку, він чіпляється до шкіри після контакту зі скатом, особливо — від контакту з рибою до кулінарної обробки. Я десь читав: це відбувається тому, що скати накопичують сечову кислоту в своїй плоті, так само як акули. Втім, що я знаю?

Коріна подивилась на мене з відсутньою посмішкою.

— Я оцінила…

Знов пауза. Тоді:

— Улаве?

— Що?

— Нічого…

— …особистого?

— Точно.

Я відчував, як впинаються в шкіру шви. Рана смерділа запаленням, і з неї валив гній. Я поклав руку на стегно. Марлева пов’язка промокла. І водночас вона була туго напнута — іще багато гною мало вийти.

— То що ж тоді? — запитав я.

Вона зітхнула.

— Це щось міняє?

— Мені подобаються оповідки, — сказав я. — Я ще маю двадцять хвилин.

— Річ не в тобі, а в мені.

— То що ж воно за річ така?

— Так, що ж воно за річ така?

— Даніель Гофман помирав. Ти знала про це, правильно? І про те, що Бенжамен Гофман стане його наступником?

Вона знизала плечима.

— Тут ти мене маєш такою, яка я є.

— Такою, що дурить, кого треба дурити, і не терзається докорами сумління, тягнучись до грошей і влади?

Коріна різко підвелась і підійшла до вікна. Подивилась додолу, на вулицю. Запалила сигарету.

— За винятком твого припущення щодо браку докорів сумління, все більш-менш так і є, — сказала вона. Я прислухався. Стояла тиша. Я зрозумів, що вже за північ, що вже надходить переддень Різдва.

— Ти просто подзвонила йому? — запитав я.

— Я пішла до нього в крамницю.

— І він погодився прийняти тебе?

Я бачив силует її обличчя з витягнутими губами проти вікна, коли вона видихнула дим.