— Ще й двох днів не минуло, як Ірулан повернулася з Валаха, — відповів він. — І вже встигла в тебе побувати?

— Ми не розмовляли про її марні очікування, — промовила Чані.

Пол змусив свій розум зосередитися й узявся розглядати Чані в немилосердному світлі миттєвого спостереження за методом Бене Ґессерит, як, зламавши свої обітниці, навчила його мати. Він не любив робити такого з Чані. Частина її влади над ним полягала в тому, що він дуже рідко потребував застосовувати до неї свою силу, яка вимагала неабиякого напруження. Переважно Чані уникала неделікатних питань. Трималася фрименської доброзвичайності. Частіше переймалася практичними питаннями. Що її цікавило — то це факти, які стосувалися позиції її мужчини: його вплив на Раду, вірність його легіонів, здібності й таланти його союзників. Її пам’ять містила каталоги імен та перехресні довідники деталей. Вона могла проказати напам’ять слабкості кожного відомого ворога, потенційні диспозиції супротивних сил, військові плани їхніх проводирів-полководців, оснащення та виробничі потужності основних галузей промисловості.

«То чого тепер, — питав себе Пол, — вона заговорила про Ірулан?»

— Я тебе стривожила, — сказала Чані. — Я не хотіла цього.

— А чого ж ти хотіла?

Вона всміхнулася, зустрівшись із ним поглядом.

— Любий, якщо ти розгніваний, то не приховуй цього, прошу.

Пол знову відкинувся на узголів’я.

— Може, її слід відіслати? — спитав. — Зараз користі від неї майже ніякої, і мені не подобається її остання поїздка додому, до Сестринства.

— Цього не треба робити, — відповіла Чані, продовжуючи розтирати його ноги. Відтак, чітко дотримуючись фактичного аспекту справи, додала: — Ти багато разів казав, що завдяки їй ми контактуємо з нашими ворогами, що ти можеш прочитати їхні плани через її дії.

— То нащо згадувати про її бажання мати дитину?

— Я гадала, що, коли Ірулан завагітніє від тебе, це перешкодить нашим ворогам і поставить саму Ірулан у вразливе становище.

З рухів її долонь по його стопах прочитав, чого коштувала їй ця фраза. У горлі з’явився клубок.

— Чані, кохана, я присягнувся ніколи не брати її до свого ліжка. Дитина дасть їй надмірну силу. Невже вона має зайняти твоє місце? — лагідно сказав він.

— Я не займаю жодного місця.

— Це не так, Сіхає, моя пустельна весно. Звідки ця раптова турбота про Ірулан?

— Це турбота про тебе, а не про неї! Якщо вона носитиме дитину Атрідів, її друзі засумніваються в її вірності. Чим менше наші вороги довірятимуть їй, тим менш корисною їм вона буде.

— Дитина для неї може означати твою смерть, — сказав Пол. — Ти знаєш, що за інтриги плетуться в цьому місці. — Він обвів рукою кімнату, що розташовувалась у надрах Твердині.

— Ти мусиш мати спадкоємця! — самими губами промовила вона.

— Аххх, — відповів він.

Он воно що: раз Чані не дала йому дитини, отже, це має зробити хтось інший. Чому б не Ірулан? Саме так працював розум Чані. Зачаття повинно бути наслідком любовного акту, позаяк у всій Імперії діяли суворі табу стосовно штучних способів. Чані вирішила по-фрименському.

Пол вивчав її обличчя в цьому новому світлі. Було то обличчя, яке він знав краще за своє власне. Бачив його в ніжній пристрасті, у солодкості сну, охопленим страхом, гнівом і горем.

Він заплющив очі, і Чані прийшла в його спогади. Вона знову була тою юною, наче весна, дівчиною, котра співала, прокидаючись біля нього, — була настільки досконалою, що власна візія поглинула його. У цих спогадах вона всміхалася… спершу сором’язливо, а потім напружено, так наче прагнула втекти з його видіння.

У роті йому пересохло. На якусь мить його ніздрі відчули дим спустошеного майбутнього, голос з іншого видіння наказував йому: «Розлучись… розлучись… розлучись». Його пророчі видіння вже так давно підслуховували вічність, ловлячи уривки чужих мов, прислухаючись до каміння й плоті, відмінної від його власної. Від того дня, коли він уперше зіткнувся з жахливим призначенням, вдивлявся в майбутнє, сподіваючись знайти там мир.

Звичайно ж, спосіб існував. Він знав його суть, не знаючи подробиць — майбутнє гуло, наче прибій, суворо вимагаючи: «Розлучись… розлучись… розлучись…»

Пол розплющив очі й глянув на рішуче обличчя Чані. Вона перестала розтирати йому ноги, сиділа непорушно — істинна фрименка. Таке знайоме обличчя під блакитною хустиною нежоні, якою вона часто прикривала волосся в їхніх приватних кімнатах. Але тепер на це обличчя немов було накладено маску рішучості, давнього й чужого йому способу мислення. Фрименські жінки впродовж тисячоліть ділили тих самих чоловіків — не завжди спокійно, але так, щоб у цьому не було катастрофи. Щось таке таємно-фрименське трапилося з Чані.

— Ти даси мені єдиного спадкоємця, якого я хочу, — сказав він.

— Ти це бачив? — спитала вона, виразно підкресливши, що має на увазі ясновидіння.

Укотре Пол питав себе, як він має пояснити делікатність ясновидіння, незліченні Часолінії, що зміїлися перед ним у візіях, спліталися в розгойдану тканину. Зітхнув, згадуючи зачерпнуту долонями з річки воду: от вона дрижить, ллється. Пам’ять скропила цією водою його обличчя. Але як зануритися в майбутнє, усе більше скаламучене натиском надто численних пророків?

— То ти цього не бачив, — сказала Чані.

Ці бачення майбутнього тепер із кожним разом були менш доступними й потребували при цьому межових зусиль, що висмоктували з нього життєві сили. «Та й що вони можуть явити, крім горя?» — питав себе Пол. Він наче втрапив у непривітну проміжну зону, безплідне місце, де його емоції пливли за течією, погойдуючись і котячись бозна-куди у вічному неспокої.

Чані накрила йому ноги покривалом і сказала:

— Спадкоємець Дому Атрідів — це не те, що можна довірити випадку чи одній жінці.

Пол подумав, що таке могла сказати його мати. Цікаво, чи леді Джессіка, бува, не підтримує таємних зв’язків із Чані. Його мати мусить мислити з точки зору Дому Атрідів. Такий взірець поведінки сформували й виплекали в ній Бене Ґессерит, і він зберігся навіть тоді, коли її сили обернулися проти Сестринства.

— Ти підслуховувала, коли Ірулан прийшла до мене сьогодні, — звинуватив він її.

— Підслуховувала, — зізналася вона, не дивлячись на нього.

Пол подумки зосередився на зустрічі з Ірулан. Він саме увійшов у сімейний салон, побачив незакінчене плаття на ткацькому верстаті Чані. У кімнаті стояв гострий запах хробака, злий запах, який майже забивав основу — цинамоновий аромат меланжу. Хтось розлив сиру есенцію прянощів, від чого весь килим просякнув нею. Поєднання було неприємним. Сира есенція роз’їла килим, а на плас-підлозі під ним зосталися масні плями. Він думав послати когось, щоб прибрав, аж тут у кімнату прослизнула Хара, дружина Стілґара й найближча подруга Чані, і оголосила про прихід Ірулан.

Мусив розмовляти з Ірулан при цьому прикрому запаху, мимоволі згадуючи фрименське повір’я: недобрий запах віщує нещастя.

Хара покинула кімнату, щойно Ірулан увійшла.

— Вітаю, — сказав Пол.

Ірулан була вдягнена в шати із сірого китового хутра. Щільніше закутавшись у них, вона торкнулася рукою волосся. Він бачив, що його м’який тон її здивував. Відчував, як інші думки витісняють з її свідомості ті сердиті слова, які вона приготувала до цієї зустрічі.

— Ти прийшла сповістити мене, що Сестринство втратило рештки уявлення про мораль? — запитав він.

— Хіба не небезпечно бути таким смішним? — відповіла вона.

— Бути одночасно смішним і небезпечним — це сумнівне поєднання, — промовив Пол. Оскільки його виховувала мати — відступниця Бене Ґессерит, він одразу ж зауважив, що вона стримує бажання вийти геть. Це зусилля виявило зблиск глибинного страху. Зрозумів: Ірулан доручили завдання, яке їй не подобалося.

— Вони надто багато очікують від принцеси королівської крові, — зауважив Пол.

Ірулан випросталася, завмерши на місці, і Пол збагнув, що вона замкнулася, удавшись до візуального контролю. Подумав, що це й справді важкий тягар. Здивувався, чому попередні видіння не показали йому цього спалаху можливого майбутнього.