— Щось таке ми чули від фрименів із глибокої пустелі, — сказав Гайт. — І то саме від тих, котрі відродили криваві жертви Шай-Хулудові. Як же трапилося, що ти повторюєш їхню маячню?

— Ти осмілюєшся говорити про маячню? — з притиском спитав Біджаз. — Ти, котрий є водночас людиною й маскою? Аххх, але ж гральні кості не можуть зчитати своїх очок. Я про це забув. Ти подвійно дезорієнтований, бо служиш Атрідам — подвійній істоті. Твої органи чуттів не настільки близькі до відповіді, як твій розум.

— Ти проголошував цю єресь про Муад’Діба своїм вартовим? — тихо спитав Гайт. Він відчував, що слова карлика геть його заплутали.

— Це вони мені проголошують! — відповів Біджаз. — І моляться. Чом би й ні? Молитися слід усім. Хіба ж ми не живемо в затінку найнебезпечнішої істоти, яку лише колись знав Усесвіт?

— Небезпечної істоти…

— Їхня власна мати уникає життя на тій самій планеті з ними!

— Чого ти не відповідаєш прямо? — грізно спитав Гайт. — Знаєш, що ми маємо інші способи допиту. Ми отримаємо наші відповіді… так чи інакше.

— Але ж я відповідаю! Хіба ж я не сказав, що міф є правдивим? Хіба ж я вітер, що несе смерть у череві? Ні! Я — це слова. Слова, що б’ють, наче блискавиця з піщаної хмари в темному небі. Я кажу: «Загаси лампу! Уже день!» А ти постійно відповідаєш: «Дай мені лампу, щоб я міг знайти день».

— Ти граєшся зі мною в небезпечну гру, — сказав Гайт. — Гадаєш, я не розумію цих дзен-сунітських ідей? Ти залишаєш сліди такі виразні, як птах на болоті.

Біджаз захихотів.

— Чого ти смієшся? — різко спитав Гайт.

— Бо маю зуби, а волів би не мати, — насилу вимовив карлик між хихотінням. — Не мав би я зубів, то не міг би скреготати ними.

— Отепер я знаю твою мету, — сказав Гайт. — Ти цілишся в мене.

— І влучаю точнісінько! — промовив Біджаз. — Стріляючи в таку велику мішень, важко схибити.

Він похитав головою наче сам до себе.

— А тепер я тобі заспіваю.

Він почав мугикати якусь монотонну, зі скигливими перепадами мелодію, повторюючи її знову й знову.

Гайт завмер, відчуваючи дивний біль, що переміщувався вздовж хребта — то вгору, то вниз. Він глянув на карлика й нараз побачив молоді очі на старому обличчі. Ті очі наче зависли в центрі павутини зі зморшок, що вузлуватими білими лініями розбігалися навсібіч до заглибин під скронями. Яка велика голова! Усі риси обличчя скупчилися довкола затиснутих губ, звідки лунало монотонне мугикання. Цей звук змусив Гайта згадати старовинні ритуали, спогади народу, древні слова та звичаї, призабутий смисл мигцем почутого бурмотіння. Відбувалося щось надзвичайно важливе — кривава гра ідей, що котяться крізь Час. У наспів карлика впліталися давні думки, нагадуючи далеке сліпуче світло, що все ближчає й ближчає, освітлюючи життя крізь прірву століть.

— Що ти робиш зі мною? — видихнув Гайт.

— Ти інструмент, на якому мене навчено грати, — промовив Біджаз. — Це я й роблю — граю. Дозволь назвати тобі імена інших зрадників з-поміж наїбів. Це Бікурус і Кавад. Ще Джадіда, він був секретарем Корби. Ще Абумоджандіс, помічник Баннерджі. Навіть зараз хтось із них міг би всадити ніж у вашого Муад’Діба.

Гайт лише похитав головою, не в змозі щось сказати.

— Ми як брати, — озвався Біджаз, знову перервавши монотонне мугикання. — Ми росли в тому ж резервуарі: спершу — я, потім — ти.

Металеві очі Гайта несподівано наче обпекло. Усе потонуло в мерехтливій червоній імлі. Видавалося, що всі органи чуття відтято від нього й зостався лише біль. Довколишній світ проступав наче крізь тоненьку запону, що колихалася на вітрі. Усе стало випадковим, хаотичною плутанкою неживої матерії. Його власна воля перетворилася на щось ламке й зайве. Вона не подавала навіть подиху й відчувалася лише як внутрішнє освітлення.

З породженою відчаєм ясністю він прорвав цю завісу єдиним, що в нього зосталося, — поглядом. Усю свою увагу, наче палаюче світло, зосередив на Біджазі. Гайт відчув, що його очі пробивають шари оболонки карлика, бачать малого чоловічка як винайнятий інтелект, а ще глибше, під ним, — істоту, скоцюрблену й уярмлену голодом і спрагою, а відтак під усіма шарами, на самому дні, — сутність, маніпульовану символами.

— Ми на полі бою, — сказав Біджаз. — Тепер ти можеш говорити.

Звільнений цими словами, Гайт сказав:

— Ти не зможеш примусити мене вбити Муад’Діба.

— Чув я, як кажуть у Бене Ґессерит, — відповів Біджаз, — що немає нічого сталого, нічого незмінного, нічого тривкого у всьому Всесвіті. Ніщо не залишається навічно в тому ж стані, бо кожен день, а інколи кожна година приносять зміни.

Гайт лише тупо похитував головою.

— Ти вірив, що цей дурний Імператор — нагорода, якої ми домагалися, — казав Біджаз. — Як же мало ти розумієш наших панів і наставників, тлейлаксу! Гільдія й Бене Ґессерит вірять, що ми творимо артефакти. Насправді ж ми створюємо знаряддя й послуги. Усе може бути знаряддям — злидні, війна. Війна корисна, бо в багатьох сферах є напрочуд результативною. Стимулює метаболізм. Зміцнює уряд. Перемішує генетичні лінії. Вона настільки життєздатна, як ніщо інше у Всесвіті. Лише ті, котрі розуміють вартість війни й вдаються до неї, здобувають належний рівень самовизначення.

Напрочуд спокійним голосом Гайт відповів:

— Дивні речі ти кажеш, майже достатні, аби схилити мене до віри в мстиве Провидіння. Яке відновлення було використано, щоб створити тебе? Це буде прецікава історія з іще незвичайнішим епілогом.

— Чудово! — пирхнув Біджаз. — Ти атакуєш, себто маєш силу волі та належний рівень самовизначення.

— Ти намагаєшся пробудити в мені насилля, — задихаючись, промовив Гайт.

Біджаз заперечливо похитав головою.

— Пробудити — так, насилля — ні. Ти сам казав, що є носієм свідомості, здобутої в процесі навчання. Я маю пробудити в тобі цю свідомість, Дункане Айдаго.

— Я Гайт!

— Дункан Айдаго. Суперубивця. Коханець багатьох жінок. Солдат-мечник. Права рука Атрідів на полі бою. Дункан Айдаго.

— Минуле не можна пробудити!

— Справді?

— Це ще нікому не вдалося!

— Це правда, але наші пани й наставники заперечують саму думку, наче щось неможливо зробити. Вони завжди шукають відповідне знаряддя, правильне використання сил, належні послуги…

— Ти приховуєш свою справжню мету! Закриваєш її завісою слів, які нічого не означають!

— У тобі є Дункан Айдаго, — промовив Біджаз. — І він підкориться; чи то емоціям, чи то безпристрасному аналізу, але підкориться. Ця свідомість прорветься крізь екран придушення та відбору з темного минулого, яке йде вслід за тобою. Вона поряд і править тобою навіть зараз, хоча ти намагаєшся її стримувати. Усередині тебе ховається істота, свідомість якої мусить сфокусуватися, і ти їй підкоришся.

— Тлейлаксу вважають, наче я все ще їхній раб, але я…

— Тихо, рабе! — промовив Біджаз таким самим скиглявим голосом.

І Гайт виявив, що завмер у мовчанні.

— От ми й дісталися фундаменту, — сказав Біджаз. — Я знаю, що ти відчуваєш. А ось слова сили, щоб маніпулювати тобою… Гадаю, що це буде достатній важіль.

Гайт відчув, як по щоках спливає піт, як тремтять руки й груди, але був не в спромозі ворухнутися.

— Одного дня, — казав Біджаз, — до тебе прийде Імператор. Скаже: «Її не стало». І на його обличчі буде маска горя. Він віддасть воду мертвій, як тутешні називають свої сльози. А ти скажеш моїм голосом: «Пане! О, пане!»

Біль скував м’язи щелеп та горлянки Гайта. Він міг лише ледь-ледь похитувати головою з боку на бік.

— Скажеш: «Приношу звістку від Біджаза». — Карлик скорчив гримасу. — Бідний Біджаз, який не має глузду… бідний Біджаз, барабан, напханий інформацією, істота, яку використовують інші… вдар у Біджаза — і він загуркотить… — Він знову скорчив гримасу. — Ти вважаєш мене лицеміром, Дункане Айдаго! А я не такий! Я теж можу сумувати. Але настав час, щоб замінити мечі на слова.

Гайт гикнув, здригнувшись усім тілом.

Біджаз захихотів, а тоді сказав: