— Ох, Акселю, я не повернуся до того лісу! Чому ти так наполягаєш, аби ми пішли звідси і спустилися вниз до того лісу? Невже, муже, ти все ще боїшся, що імла розсіється, незважаючи на мою обіцянку?
— Мого коня, пане? Ви хочете сказати, що Горацій мені вже не знадобиться? Ви перегнули палицю, пане! Я його не боюся, хоча молодість і на його боці!
— Сер Ґавейн, я не хотів сказати нічого такого — просто прошу допомоги у вигляді вашого чудового коня, щоби звезти дружину донизу, де ми знайдемо пристановище...
— Мого коня, пане? Як ви забажаєте: прикрити йому очі чи нехай дивиться, як його господар падає мертвим? Та ж це бойовий кінь, пане! Не якийсь там поні, що весело скаче на квітучому полі! Це бойовий кінь, пане, і йому цілком до снаги побачити мене переможцем або переможеним — якою вже буде Божа воля!
— Пане лицарю, якщо я не маю іншого виходу, крім як нести дружину на спині, то нехай буде так. І все-таки я подумав, що ви могли би позичити свого коня, щоби нам доїхати принаймні до лісу...
— Я залишуся тут, Акселю. Забудь ти про цей жорстокий вітер, а якщо пан Вістан уже близько, то ми дочекаємося його і побачимо, для кого сьогоднішній день стане останнім: для нього чи для драконки. Чи, може, ти, муже мій, таки хотів би, щоб імла взагалі не розсіялася?
— Пане, я таке вже бачив багато разів! Як завзятий юнак падає від руки мудрого старця. Багато разів!
— Сер, дозвольте мені ще раз попросити вас пригадати ваші лицарські манери. Цей вітер висмоктує з моєї дружини останні сили.
— Муже мій, хіба не досить тієї обіцянки, яку я дала тобі сьогодні вранці: що не забуду своїх почуттів до тебе, хай би що нам відкрилося, коли розсіється імла?
— Пане, хіба ви не розумієте діянь великого короля? Нам залишається тільки дивитись і дивуватися. Великий король, подібний до самого Бога, мусить робити вчинки, від яких здригаються навіть смертні! Думаєте, жодна жінка мені не приглянулася? Що мені не зустрілася ніжна квітка чи навіть дві, що їх я хотів би притиснути до грудей? Невже ця залізна одежина так і залишиться єдиною, з ким я розділятиму своє ложе? Хто називає мене боягузом, пане? Чи вбивцею дітей? Де ви були того дня? Ви були з нами? Мій шолом! Я забув його в лісі! Проте навіщо він мені тепер? Я б і лати зняв, але, боюся, ви почнете сміятися, побачивши, який обідраний лис ховається під ними!
Якийсь час усі троє перекрикували одне одного, а завивання вітру було четвертим голосом, який звучав разом із їхніми, — та раптом Аксель помітив, що і Ґавейн, і Беатрис замовкли й дивляться на щось за його спиною. Обернувшись, він побачив, що на краю урвища стоїть воїн із хлопчиком-саксом — майже на тому самому місці, звідки нещодавно сер Ґавейн задумано розглядав довколишні пейзажі. Небо ще більше нахмурилося, й Акселеві здалося, що Вістан із Едвіном піднялися сюди на хмарах. На відстані вони скидалися на туманні силуети, причому обоє дивно завмерли: воїн тримав обома руками вузду, наче керував колісницею, а хлопчик нахилився вперед, витягнувши обидві руки, ніби для того, щоби втримати рівновагу. У вітрі линув новий звук, і Аксель почув слова сера Ґавейна: «А! Хлопчина знову співає! Пане, можете змусити його замовкнути?»
Вістан засміявся. Два силуети порушили свою заціпенілість і рушили їм назустріч. Хлопець, натягнувши мотузку, тримався попереду.
— Прошу пробачити, — сказав воїн. — Але це єдине, що я можу зробити, щоби не дати йому перестрибувати зі скелі на скелю, аж поки він щось собі зламає.
— Акселю, що це з хлопчиком? — запитала Беатрис, нахилившись до чоловікового вуха, й він із удячністю помітив, що до її голосу повернулася лагідна сердечність. — Перед тим, як з’явився той пес, він поводився точнісінько так само.
— Йому обов’язково так фальшивити? — знову звернувся сер Ґавейн до Вістана. — Я набив би його по вухах, але, боюся, він нічого не відчує!
Воїн, і далі наближаючись до них, знову засміявся, а тоді весело глянув на Акселя та Беатрис.
— Друзі мої, оце несподіванка! А я думав, ви вже давно в синовому селі. Що привело вас натомість у це пустельне місце?
— Те саме, що й вас, добродію Вістане. Ми хочемо порішити драконку, яка краде у нас найсокровенніші спогади. Бачите, пане, для цього ми привели зі собою отруєну козу.
Вістан подивився на тварину і захитав головою.
— Друзі, ми маємо справу з могутньою та підступною істотою. Боюся, найбільша шкода, якої може завдати їй коза, обмежиться легкою відрижкою.
— Добродію Вістане, привести її сюди коштувало нам неабияких зусиль, — сказала Беатрис, — хоча нам і допоміг наш люб’язний лицар, котрого ми знову зустріли дорогою нагору. Тепер, коли з’явилися ви, мені вже веселіше, бо коза перестала бути нашою єдиною надією.
А тим часом Едвін співав уже так голосно, що вони ледве могли почути одне одного.
Притому хлопчик щосили шарпав за мотузку, а сам неначе прикипів поглядом до чогось, що було на гребені сусіднього схилу. Вістан різко смикнув мотузку і сказав:
— Очевидно, панові Едвіну кортить дістатися до тих скель. Сер Гавейн, що там, за ними? Я бачу камені, навалені одні на одних, ніби для того, щоби заховати яму чи лігво.
— Чому ви мене питаєте, пане? Запитайте свого юного супутника, і, може, він навіть перестане співати!
— Пане, хоча я і веду його прив’язаним, але керувати ним можу не більше, ніж ошалілим гобліном.
— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — охороняти цього хлопця — наш спільний обов’язок. На цій висоті потрібно уважно за ним пильнувати.
— Правду кажете, пане. Якщо дозволите, я припну його до того самого кілка, до якого ви прив’язали козу.
Воїн повів Едвіна до того місця, де Аксель забив кілок, і, присівши навшпиньки, взявся прив’язувати хлопчикову мотузку. Акселеві здалося, що Вістан робив свою справу нетипово старанно, по кілька разів перевіряючи і кожен свій вузол, і навіть надійність Акселевої конструкції. Тим часом сам хлопець не звертав на те, що відбувалося, жодної уваги. Він трохи заспокоївся, та його погляд було і далі прикуто до верхівки сусідньої гори, й Едвін продовжував наполегливо сіпати мотузку. У його співі, хоч уже й не такому пронизливому, як нещодавно, зараз бриніла впертість, і це нагадало Акселеві про те, як виснажені солдати без угаву співають, аби тільки продовжувати крокувати. Коза відійшла настільки далеко, наскільки їй дозволила мотузка, і захопленими очима витріщалася на все, що відбувалося навколо неї.
Що ж до сера Ґавейна, то він дуже уважно стежив за кожним Вістановим рухом, і — як здалось Акселеві — у лицаревому погляді з’явилися проблиски хитрощів і підступності. Поки воїн-сакс клопотався своєю справою, Гавейн непомітно наблизився до нього, витягнув меча з піхов і, ввіткнувши його в землю, сперся на нього цілим тілом, поклавши руки на широке руків’я. У такій позі Ґавейн і спостерігав за Вістаном, і Аксель раптом подумав, що лицар, імовірно, запам’ятовує всі деталі воїнового тіла: зріст, довжину рук, силу ніг, перев’язану ліву руку...
Задоволений своєю роботою, Вістан підвівся і повернувся до сера Ґавейна. На якусь мить у поглядах, якими вони обмінялися, промайнуло дивне напруження, а тоді Вістан привітно усміхнувся.
— Ось один зі звичаїв, які відрізняють брита від сакса, — сказав він, показуючи рукою. — Бачите, сер. Ви видобули меча з піхов і використовуєте його як опору, так наче він родич кріслу чи підставці для ніг. Будь-якому саксові це видасться дивним, навіть якщо його навчали брити, як і мене свого часу.
— Доживіть до моїх ветхих літ, пане, і тоді поміркуєте, чи це дійсно так дивно, чи ні! Гадаю, що у дні миру, як зараз, добрий меч лише радий будь-якій роботі, навіть якщо вона полягає в тому, щоби дати перепочити кісткам господаря. Що ж у цьому такого дивного, пане?
— Але ж, сер Ґавейн, зверніть увагу, як він утискається в землю. Для нас, саксів, вістря меча — це предмет постійних хвилювань. Ми боїмося зайвий раз витягати лезо навіть на повітря, щоби воно ні на йоту не втратило своєї гостроти.
