— Отче Джонасе, — сказала Беатрис, — тепер, коли ви оглянули хлопчикову ранку, скажіть нам, чи вона чиста і чи загоїться сама собою.

Очі отця Джонаса були заплющені, й він усе ще важко дихав, але відповів спокійним голосом:

— Гадаю, загоїться, якщо він її добре оброблятиме. Отець Нініан підготує йому мазь у дорогу.

— Отче, — продовжувала Беатрис, — я не здатна зрозуміти всього, про що ви щойно бесідували з добродієм Вістаном, але мене це дуже цікавить...

— Справді, пані? — Отець Джонас, усе ще переводячи подих, розплющив очі й подивився на неї.

— Учора ввечері у селі внизу, — сказала Беатрис, — я розмовляла з мудрою цілителькою. Вона мені багато розповіла про мою хворобу, та, коли я її запитала про імлу — ту, що змушує нас забувати щойно прожиту годину так само швидко, як і ранок, прожитий багато років тому, — вона зізналася, що уявлення не має, що це таке і звідкіля береться. Проте вона сказала, що якщо хтось і є настільки мудрий, аби знати відповідь на це запитання, то це ви, отче Джонасе з цього гірського монастиря. Тому ми з чоловіком вирушили сюди, хоча до синового села, де він на нас із нетерпінням чекає, цим шляхом дістатися значно важче, ніж низинним. Я сподівалася, що ви розповісте нам про імлу і про те, як нам із Акселем звільнитися від її впливу. Можливо, я дурна жінка, та мені щойно здалося — незважаючи на всі розмови про пастухів, — що ви з добродієм Вістаном розмовляли про ту саму імлу і що забуте минуле вас із ним дуже турбує. Тож дозвольте мені запитати вас і добродія Вістана: чи ви обоє знаєте, у чому причина того, що на нас осідає ця імла?

Отець Джонас і Вістан перезирнулися. Потому Вістан тихо сказав:

— Добродійко Беатрис, це все — драконка Квериґ, яка бродить цими вершинами. Вона є причиною імли, про яку ви кажете. Проте ченці з цього монастиря охороняють її, й це триває вже довгі роки. Готовий побитись об заклад: якщо вони дізнаються, хто я такий, то відразу ж пошлють по солдатів, аби мене вбити.

— Отче Джонасе, це правда? — запитала Беатрис. — Імлу насилає драконка?

Чернець, котрий якусь мить, здавалося, думками витав деінде, повернувся до Беатрис.

— Пастух каже правду, пані. Це дихання Квериґ стелиться по землі й забирає в нас усі спогади.

— Акселю, ти це чув? Імлу наводить драконка! Якщо добродій Вістан чи хтось інший — навіть той літній лицар, котрого ми зустріли в дорозі, — зможе вбити цю істоту, наші спогади повернуться до нас! Акселю, чому ти мовчиш?

Аксель і справді був у глибокій задумі, й, хоча він і почув дружинині слова та помітив її піднесеність, усе, чим він зміг на це відповісти, — просто подати їй руку. Перш ніж він зумів дібрати слова, отець Джонас сказав Вістанові:

— Пастуше, якщо ви знаєте, яка небезпека вам загрожує, то чому гаєте тут час? Чому би вам не забрати хлопчика і не піти своєю дорогою?

— Хлопцеві потрібно перепочити. Та й мені — теж.

— Але ви не відпочиваєте, пастуше. Ви рубаєте дрова і нипаєте туди-сюди, наче голодний вовк.

— Коли ми прийшли, у вас було вже мало дрів. А ночі в цих горах холодні.

— Пастуше, є ще щось, що збиває мене з пантелику. Чому лорд Бреннус так завзято за вами полює? Ось уже багато днів його солдати прочісують ці землі, шукаючи вас. Навіть торік, коли сюди приходив інший чоловік зі сходу, щоб убити Квериґ, Бреннус думав, що то були ви, і послав своїх людей на пошуки. Вони приходили й сюди і розпитували про вас. Пастуше, хто ви для Бреннуса?

— Ми були знайомі з дитинства, коли були ще менші, ніж цей хлопчина...

— Пастуше, ви прийшли в ці краї, щоби виконати завдання. Навіщо ризикувати ним заради зведення старих порахунків? Кажу вам: беріть хлопця й ідіть своєю дорогою — навіть перш ніж ченці повернуться зі своїх зборів.

— Якщо лорд Бреннус зробить мені таку ласку і сьогодні вночі з’явиться по мене, то я зобов’язаний зустріти його лицем до лиця.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — я не знаю, що там між вами та лордом Бреннусом, але якщо ваша місія — вбити велику драконку Квериґ, то благаю вас: не дозвольте звести себе на манівці. Звести порахунки встигнете опісля.

— Пані має рацію, пастуше. Боюся, я знаю причину всього цього рубання дрів. Прислухайтеся до наших слів, пане. З цим хлопчиною перед вами відкривається унікальна можливість, і другої такої ви можете вже ніколи не мати. Заберіть його й ідіть своєю дорогою.

Вістан задумано подивився на отця Джонаса й увічливо вклонився.

— Я радий, що мав можливість познайомитися з вами, отче. І прошу вибачення, якщо спершу звернувся до вас без належної поваги. А зараз дозвольте нам із хлопчиком вас залишити. Я знаю, що пані Беатрис усе ще чекає почути від вас пораду, а вона смілива та добра жінка. Прошу: прибережіть сили, щоби приділити їй увагу. Щиро дякую за вашу раду, і прощавайте!

Лежачи в темряві й усе ще сподіваючись, що його знеможе сон, Аксель намагався пригадати, чому весь той час, який вони провели в келії отця Джонаса, сам він так дивно мовчав. На те була причина, і навіть коли Беатрис, тріумфуючи, що дізналася про джерело імли, повернулася до нього й радісно заговорила, він зміг лише простягнути їй руку, так і не мовивши ні слова. Його мучило якесь сильне та дивне почуття, яке майже занурило його в сон, хоча він виразно чув кожне сказане слово. Він почувався так, наче стояв у човні посеред зимової ріки і вдивлявся в густий туман, знаючи, що той ось-ось розсіється й відкриє чіткі обриси землі, яка лежить попереду. Його цілого проймало почуття, схоже на жах, але водночас і діймала цікавість — чи навіть щось сильніше й темніше, і він твердо сказав собі: «Хай там що ховається в тому тумані — дозвольте мені це побачити, дозвольте мені це побачити!»

Він дійсно вимовив ці слова вголос? Певно, так і було, й тієї самої миті Беатрис радісно повернулася до нього і вигукнула: «Акселю, ти це чув? Імлу наводить драконка!»

Він не міг добре пригадати, що сталося після того, як Вістан із Едвіном вийшли з келії отця Джонаса. Мовчазний чернець, Нініан, напевно, пішов разом із ними, — мабуть, аби дати їм мазь для хлопчикової рани чи щоби відвести їх назад непомітно для чужих очей. Так чи так, а вони з Беатрис залишилися наодинці з отцем Джонасом, і той, незважаючи на свої рани та виснаження, ретельно оглянув жінку. Чернець не просив її знімати одягу, — Акселеві від цього значно полегшало, і, хоча спогади про це теж були розмиті, перед ним постала картина, як Джонас притискає вухо до Беатрисиного боку, зосереджено заплющивши очі — так, наче зсередини могло долинати якесь ледь чутне повідомлення. Ще Аксель пригадав, як чернець, кліпаючи, ставив Беатрис безліч запитань. Чи бувало їй погано після того, як вона поп’є води? Чи її колись турбував біль шиї ззаду? Були й інші запитання — Аксель уже не міг пригадати їх усі, — та Беатрис на кожне з них відповідала заперечно, і що довше вона так робила, то радісніше ставало Акселеві. Він стривожився лишень одного разу: коли Джонас запитав, чи Беатрис помічала кров у своїй сечі, й вона відповіла, що так, інколи помічала. Та чернець кивнув, наче це було нормально і цього можна було очікувати, й одразу перейшов до наступного запитання. Чим же закінчився той огляд? Аксель пригадав, як отець Джонас усміхнено сказав: «Отож, ви можете спокійно йти до сина — вам нічого боятись». І тоді Аксель сказав: «Бачиш, принцесо, я завжди знав, що це — дурниці». Потому чернець обережно опустився назад на ліжко й ліг, переводячи подих. За відсутності Нініана Аксель поквапився наповнити ченцеву чашу з глека й, піднісши її до рота хворого, помітив, як із його нижньої губи скотилися крихітні краплі крові й розчинились у воді. Відтак отець Джонас підвів погляд на Беатрис і сказав:

— Пані, схоже, ви невимовно зраділи, дізнавшись правду про те, що ви називаєте імлою?

— Дійсно зраділа, отче, бо тепер ми знаємо, що нам робити далі.

— Будьте обережні, тому що це — таємниця, яку дехто ревно оберігає, хоча, можливо, було би на краще, якби вона перестала бути таємницею.