Далі йшли фотографії, зроблені в Атлантік-Сіті, у вересні, під час конкурсу на титул «Міс Америка», фотографії, де вона була і в купальнику, й у вечірньому туалеті, і знову й знову виникало питання, як можна було обрати не її, а іншу. «Ні, ти собі навіть не уявляєш, – казала вона, – якою ідіоткою почуваєшся на подіумі в купальнику й на високих підборах. До того ж десь на середині доріжки в тебе з’являється бажання завести руку за спину і поправити купальник, але робити це не можна…» Проте вона аж ніяк не була схожою на ідіотку. І хай би скільки разів його погляд падав на фото в купальнику, він захоплено скрикував: «Яка ж вона була прекрасна!» Публіка теж була від неї в захваті. Не дивно, що в Атлантік-Сіті всі здебільшого вболівали за «Міс Нью-Джерсі», але бурхлива овація під час Параду штатів показала, що річ не тільки в місцевому патріотизмі. У ті часи конкурс іще не транслювали по телебаченню, бачити його могла тільки публіка, яка ущерть заповнювала Палац конгресів; Швед, який сидів із братом Дон, після церемонії зателефонував її батькам і, сказавши, що вона не виграла, небезпідставно додав: «Зате вона підкорила весь зал».
П’ять «Міс Нью-Джерсі» попередніх літ, які були на їхньому весіллі, безперечно, блякли перед Дон. Дівчата-конкурсантки утворили своєрідну спільноту і на початку п’ятдесятих завжди були бажаними гістьми на всіх весіллях, тож він познайомився щонайменше з десятком королев, увінчаних коронами своїх штатів, і з двадцятьма претендентками на неї, що мали титули «Міс Приморський курорт», «Міс Центральне узбережжя», «Міс День Колумба», «Міс Північні вогні», і всі програвали його дружині за всіма показниками: за талантом, за розумом, за яскравою особистістю, за витримкою. Якщо в якій-небудь ситуації була необхідність пояснювати, чому це Дон не стала «Міс Америка», він прямо зізнавався, що не розуміє цього. Дон дуже просила його не повторювати це на кожному кроці, бо таке формулювання наштовхувало на думку, що вона шкодує про свій провал, хоча насправді програш дав полегшення, і це було головне. Щасливо впоратися з цим усім і не завдати шкоди почуттю власної гідності та репутації родини вже було неабиякою удачею. Звісно, після всіх проявів палкої підтримки жителів Нью-Джерсі дивувало й трохи ображало те, що вона не потрапила в трійку кращих і навіть не ввійшла в десятку, але, як не дивно, навіть це зрештою обернулося благом. І зайве казати, що такому борцеві, як Швед, програш не здався б ні полегшенням, ані удачею, проте витримка Дон – а про витримку переможених безугавно говорили всі – приводила його в захват, хоч і сам він не міг зрозуміти своїх почуттів.
Провал на конкурсі, передусім, дозволив їй відновити стосунки з батьком, майже перервані через її вперте бажання брати участь у тому, що він категорично засуджував. «Плювати, що ти там заробиш, – заявив містер Двайр, коли Дон почала говорити про премію. – Уся ця бісова затія створена для того, щоб пускати слину, витріщаючись на дівуль. І чим більше за це платять, тим гидотніше. Тож моя відповідь: ні та ще раз ні!»
Зрештою містер Двайр погодився приїхати в Атлантік-Сіті, і це було результатом тонкої дипломатії Пеґ – улюбленої тітки Дон по матері, вчительки, котра вийшла заміж за багатого дядечка Неда і брала з собою маленьку Дон до готелю на курорті Спринґ-Лейк. «Звичайно, будь-якому батькові нелегко від думки побачити доню, виставленою на подіум, – казала вона зятю м’яким спокійним голосом, що завжди так подобався Дон. – Усе це викликає в уяві певні картинки, які батько не хотів би пов’язувати зі своєю дочкою. Якби йшлося про мою дочку, я почувалася б так само. А в мене ж відсутній комплекс почуттів, які мають тати до дочок. Безсумнівно, все це хвилювало б мене. Гадаю, більшість тат розділила б твої почуття. З одного боку, гордість, від якої сяєш, наче мідна бляха, а з іншого: «О Боже, моя дівчинка виставлена на загальний огляд!» Але, Джиме, все це так невинно й бездоганно з морального погляду, що й хвилюватися нема про що. Простачок відсівають дуже скоро – і вони повертаються до нехитрих обов’язків. Усе це звичайні провінційні дівчата, гарненькі слухняні дочки сімейств, що є власницями бакалійних крамничок, а не членами заміських клубів. Їх одягають і зачісують, як дебютанток, котрі виїздять у світ, але в них нема ні доброго виховання, ні солідної підготовки. Ці милі дівчата найчастіше повертаються додому, нічого більше не пробують і виходять заміж за сусіда. А судді на конкурсі – люди серйозні. Джиме, це ж конкурс на звання «Міс Америка». Було б у ньому бодай щось компрометуюче, його б заборонили. Але ж усе навпаки: участь у ньому – це честь. І Дон хоче розділити цю честь з тобою. Джиммі, якщо тебе там не буде, вона дуже засмутиться. Це буде удар, а надто, якщо всі інші батьки приїдуть». – «Пеґґі, цей конкурс не гідний її. Не гідний нас усіх. І я нікуди не поїду». Після цього вона почала говорити про його зобов’язання не лише стосовно Дон, а й стосовно всієї країни: «Ти ухилився від участі, коли вона перемогла на місцевому конкурсі. Ухилився від участі в її перемозі на конкурсі штату. Невже ти хочеш сказати, що залишишся осторонь, навіть якщо вона виграє в національному конкурсі? Якщо її оголосять «Міс Америкою», а ти будеш відсутній, не зможеш піднятися на сцену і з гордістю обійняти дочку – що тоді всі подумають? А подумають от що: «Чудова традиція. Одна з церемоній, яку ми перейняли в батьків, а її тато – відсутній. Купа знімків «Міс Америки» в колі сім’ї, і на жодній з них немає батька». Скажи, будь ласка, як це виглядатиме наступного дня?»
Змирившись, він піддався на вмовляння, перемагаючи себе, погодився поїхати разом з іншими родичами до Атлантік-Сіті на завершальний вечір конкурсу – і результат був жахливим. Побачивши його у вестибюлі, коли він, одягнений у вихідний костюм, стояв разом із матір’ю в групі дядечків, тіток, кузенів – усіх без винятку Двайрів, які мешкали в округах Юніон, Ессекс і Гадсон, вона, отримавши дозвіл наставниці, змогла тільки потиснути йому руку, і він аж похолов. Її поведінка диктувалася конкурсними правилами, які забороняли будь-які обійми, щоб випадковий свідок, не знаючи, що цей чоловік – батько дівчини, чогось не запідозрив. Було зроблено все, аби не допустити навіть натяку на якусь непристойність, але Джим Двайр, котрий щойно оклигав після першого інфаркту, з напнутими, наче струни, нервами, все зрозумів не так і вирішив, що дочка запишалася так, що посміла принизити батька й буквально повернутися до нього спиною, та ще й привселюдно.
Звісно, впродовж усього тижня в Атлантік-Сіті їй було заборонено зустрічатися зі Шведом – ані в присутності кураторки, ані на публіці, – тож до останнього вечора він лишався в Ньюарку й так само, як її сім’я, удовольнявся лише телефоном. Повернувшись в Елізабет, Дон детально розповідала батькові, яким важким випробуванням стала для неї тижнева розлука з цим хлопцем-євреєм, проте це не справило на нього враження і не спинило бурчання з приводу того, що він ще довгі роки згадував як «її пиху».
– Цей старомодний європейський готель був просто дивовижний, – розповідала Дон Зальцманам. – Величезний. Чудовий. Біля самої води. Схожий на те, що показують у кіно. З вікон просторих кімнат виднілося Женевське озеро. Нам там дуже подобалось. Проте вам це не цікаво, – раптом обірвала вона себе.
– Ні-ні, анітрохи, – хором відповіли вони.
Шейла вдавала, що уважно ловить кожне слово Дон. Їй доводилось прикидатися. Вона ще не отямилась від потрясіння, пережитого в кабінеті Дон. А коли отямилася, ну, тоді він геть нічого в ній не розумів. Вона була не такою, як він уявляв. І не тому, що вона спробувала вдавати когось, ким насправді не була, а тому, що він розумів її так само кепсько, як і кожного, з ким зустрічався. Розуміння внутрішнього світу іншої людини було вмінням чи даром, якого він не мав. Він не знав комбінації цифр, що дозволяє відімкнути цей замок. Видимість доброти він приймав за саму доброту. Видимість вірності – за вірність. Видимість розуму – за розум. І тому не зміг зрозуміти ні дочки, ні дружини, ні єдиної в житті коханки. Може, й не підійшов до розуміння самого себе. Ким він був, якщо відкинути завісу зовнішнього? Навколо були люди. Кожний, підхоплюючись, кричав: «Це я! Це я!» Варто було вам глянути на них, як вони з готовністю підхоплювалися й повідомляли, хто вони, а правда полягала в тому, що вони знали про себе аж ніяк не більше, ніж знав він про себе. Вони теж вірили своїм зовнішнім проявам, але ж насправді було б значно справедливіше підхоплюватися з лементом «Це не я! Це не я!». Усі б так вчиняли, якби були хоч трохи чеснішими. «Це не я!». Можливо, цей лемент допоміг би зірвати зовнішні покрови і зазирнути в суть.
