І знов уява підвела його. У Шведа з’явилося відчуття, ніби він не владний над власними м’язами – над м’язами, якими добре володів з двох літ; і якби раптом на асфальт з нього випали закривавлені тельбухи, то він би не здивувався. Такого йому вже не збороти. І прийти з цим додому, до жінки, він також не міг. Ніякі автоматичні світлові люки, вмонтовані в стелю модернової кухні, по центру якої пишався острівець дивовижної куховарської техніки – ніщо вже не допомогло б їй оговтатися від такого шоку. Тисячу вісімсот ночей уява – уява батька, чия донька стала вбивцею, – готувала його до цієї таємної зустрічі, проте так і не змогла як слід підготувати. Так змінити себе, щоб не попастися на очі ФБР, – це перебір. І дуже страшно було думати про те, як вона докотилася до такого життя. Але ж не давати йому драла від своєї рідної дитини! Хіба можна так – налякатися і втекти? В неї ще є душа, яку потрібно відігріти. «Таке життя! – переконував він себе. – Не можна відмовлятися від неї! Це наше життя!» А Меррі вже побачила його, і він не провалився крізь землю (не провалився б, якби навіть міг) і не побіг, бо бігти було надто пізно.

Та й куди б він побіг? До того Шведа, до якого щастя само пливло в руки? До щасливчика Шведа, який не переймався ні собою, ні своїми думами? До Шведа Левова, який давним-давно… З таким самим успіхом він міг попросити оту здоровенну пошрамовану негритянку допомогти йому знайти себе: «Мадам, чи не підкажете, де це я опинився? Скажіть хоч приблизно, куди я потрапив?»

Меррі побачила його. Та й як не побачити? Вона помітила б його і в натовпі, а тут була порожня, мертва вулиця! Її око вловило б його в людській веремії, де кожен поспішає до своєї цілі, долаючи життєві перешкоди та незгоди, а що вже казати про недобру, лиховісну порожнечу? Ось він, вродливий і високий батько (аж шість футів на зріст), найвпізнаваніший батько у світі, найвродливіший із усіх батьків, які мають дочок. Вона метнулася до нього через вулицю – та, кого він боявся, – і наче безтурботна дитина ще з тих часів, коли він сам був схожий на таку дитину і хизувався, коли вона, скочивши з гойдалки при кам’яниці, кидалась йому назустріч, – так-от, мов та дитина, кинулась йому на груди й міцно-міцно обійняла за шию. Нижня частина обличчя – рот, підборіддя – була запнута якоюсь подобою маски (зі старої панчохи з продертою п’яткою), і, не знімаючи цієї «маски», вона, не заїкаючись, по-дитячому сказала чоловікові, який був їй колись ненависний:

– Тату! Таточку!..

При цьому виглядала так, наче ніколи – ось де трагедія! – не була чиєюсь дитиною.

І ось вони стоять і гірко плачуть: батько, взірець надійності та джерело всілякого порядку, батько, який не міг би ні проґавити, ні стерпіти навіть натяку на хаос, для кого приборкання хаосу було інтуїтивно найправильнішим шляхом до чіткості та ясності, чимось само собою зрозумілим і водночас продиктованим жорсткими вимогами життя; і його дочка – ходяче втілення безладу й хаосу.

Вона подалася в джайни. Хто це такі, батько не знав, і Меррі плавно, співучо (без натяку на заїкання, як розмовляла б удома, під батьківським крилом, якби коли-небудь подолала своє заїкання) терпляче почала йому пояснювати. Джайни – це не дуже велика релігійна секта в Індії. З цим фактом Швед ще міг змиритися. Але так і не зміг повірити, що поведінка Меррі диктується їхніми звичаями, а не її почином, навіть коли вона доводила, що все нею роблене до найменших дрібниць має те або інше релігійне наповнення. Обличчя вона закривала панчохою, щоб не шкодити мікроскопічним організмам, які живуть у повітрі, яке ми вдихаємо. Не купалася в річці, бо шанувала все живе, в тім числі й паразитів. Казала, що не миється, аби «не шкодити воді». Коли поночіло, вона вже не пересувалась навіть по своїй кімнаті, позаяк боялася наступити на щось живе. В усіх формах матерії, пояснювала вона, ув’язнені чиїсь душі, і чим нижча форма життя, тим сильнішим є біль ув’язнених у матерії душ. Єдиний спосіб звільнитися колись од матерії та досягти того, що вона описувала як «самодостатнє блаженство на віки вічні», полягав у тому, щоб витворитися, за її благоговійним висловом, «у досконалу душу». А до цієї досконалості можна прийти тільки через суворий аскетизм, самозречення й через доктрину ахімси, або ненасильства. П’ять даних нею «обітниць» були надруковані на каталожних картках і скотчем приліплені до стіни над вузьким лежаком з брудного поролону на неметеній підлозі. Тут вона спала, а висновуючи з того, що крім матраца в одному кутку та купи ганчір’я – її одягу – в іншому, більше в кімнаті не було нічого, тут вона, мабуть, і їла: треба ж чимось підтримувати життя в тілі. І їла мало, судячи з неї, дуже мало. Складалося враження, що вона мешкає не за п’ятдесят хвилин їзди від Олд-Римрока, а в Делі чи Калькутті, балансуючи на межі голодної смерті, причому не як праведник, очищений аскетичним подвижництвом, а як парія з касти недоторканних, що ледь переставляє кволі ноги.

Кімнатка, здатна довести до клаустрофобії своєю мализною, була навіть менша за камеру в тюрмі для неповнолітніх, яку безсонними ночами уявляв собі Швед, готуючись ходити на побачення до Меррі, коли її заарештують. Добиралися до її халупи пішки, проминули ветклініку, станцію, тоді повернули на захід, пройшли підземний переїзд, який виходив на Мак-Картер-хайвей; тунель не більше півтораста футів завдовжки, але якраз із тих, пірнаючи в які водій завбачливо блокує на машині всі дверні замки. Освітлення в тунелі не було, пішохідні смуги захаращені уламками меблів, пивними бляшанками, пляшками, шматками та уламками невідь-чого. Під ногами валялися автомобільні номери. Тут не прибирали багато років. Чи взагалі ніколи. Кожен крок супроводжувався хрускотом битого скла. Посеред хідника стояв високий барний табурет. Як він тут опинився? Хто його приволік? Он валяються зіжмакані чоловічі штани. В якомусь бруді. Хто їхній власник? Що з ним сталося? Якби йому на очі трапилась відірвана рука або нога, то Швед уже не здивувався б. Дорогу їм перегородив мішок для сміття. Чорний пластик. Зав’язаний на вузол. Цікаво, що в ньому? Труп туди влізе легко. Були в тунелі й живі люди, страшні, як смерть, вони копирсалися в бруді під покровом темряви. З-над почорнілих крокв долітав глухий перестук коліс; шум поїздів, що в’їжджали на станцію, докочувався аж сюди. П’ятсот, шістсот поїздів на день прокочувалися над головою. Дорога до кімнатки, яку знімала Меррі, неподалік від Мак-Картер-хайвею, лежала крізь тунель – місце, небезпечне не тільки в Ньюарку, а й будь-де на Землі.

Вони пішли пішки, бо Меррі не поїхала б машиною. «Я тільки ходжу, тату, я машинами не їжджу». Тому він залишив свою автівку на Рейлроуд-авеню, де її могли поцупити за п’ять хвилин, і пройшов разом з нею ті десять хвилин, потрібні, щоб дістатися її халупки, і ця прогулянка змусила б його заплакати вже із першого десятка кроків, якби він безнастанно не повторював про себе: «Це життя. Таке наше життя. Я не можу її відпустити»; якби не взяв її за руку й не нагадував собі повсякчас, поки вони удвох проходили отой страшний тунель: «Це її рука. Рука Меррі. Її рука – все решта байдуже». Не витримав би і заплакав, бо коли їй було років шість чи сім, вона любила гратися з ним у морпіхів: «Шикуйсь! Струнко! Вільно!»; вона любила крокувати з ним на пару: «Прямо кроком руш! Праве плече вперед! Кру-гом! Півоберта праворуч!»; любила разом з ним робити вправи для морпіхів («Усім лягти на палубу!»). Їй подобалося називати землю палубою, ванну кімнату – носом корабля, власне ліжко – гамаком, а Дон, коли та куховарила на кухні, – коком; але найбільше вона полюбляла стройові гуканки, які виводила, сидячи у Шведа на плечах, коли вони прямували вигоном шукати маминих корів: «Ба-йо-ле, ра, ле, ра, ле, ра, йо, ле. Ле, ра, йо, ле…» І ніякого тобі заїкання! Коли вони грались у морпіхів, Меррі на жодному слові не заїкнулася.

Кімната розташовувалася на першому поверсі будинку, який сто років тому ще міг бути пансіоном, і то непоганим, респектабельним пансіоном: фундамент із пісковику, добротна цегляна кладка, фігурне коване поруччя на цегляних сходах, що вели до двостулкових дверей. Але зараз старий пансіон був руїною на вузькій вулиці, де, крім нього, стояло лише дві будівлі. Неймовірно, але там ще вціліло двійко старих ньюаркських платанів. Будинок був затиснутий між порожніми пакгаузами та пустирищами, де чергувалися височенні зарості трави та чагарів і купи іржавого брухту. Фронтону над центральним входом не було, його просто поцупили, так само виламали й карнизи – акуратно виламали і відвезли до Нью-Йорка, щоб здати в антикварний магазин. З усіх старих будівель у Ньюарку позникали орнаментальні кам’яні карнизи, навіть ті, що висіли на рівні четвертого поверху. Робилося це дуже просто: серед білого дня підганяється автолюлька з устаткуванням на сто тисяч баксів, а поліція спить або куплена, і ніхто не зупиниться, щоб бодай запитати, з якої агенції ця автолюлька, що підхалтурює на стороні. «Індичачий» фриз, який оперізував старий Ессекський продуктовий ринок на розі Вашингтон і Лінден, з теракотовими індиками та величезними рогами достатку, з яких «сипалися» фрукти, – вкрадений. В будівлі сталася пожежа, і за ніч оцей фриз наче корова язиком злизала. Великі негритянські церкви (баптистська на Бетані закрита, забита дошками, розграбована і врешті знесена бульдозером; Вайкліфська пресвітеріанська понівечена пожежею) – також утратили свої карнизи. Алюмінієві водостоки навіть із населених будинків, із будівель респектабельних – поцуплені. Жолоби, дренажні труби, риштаки – все розкрадено. Розтягнуто все, до чого можна дотягнутися. Просто хапай і бери. Мідні труби з позакриваних фабрик – видирай, продавай. Будь-яке місце, де вікна зачинені й забиті дошками, наче промовляє людям: «Зайди і обдери. Що залишилося – віддери, вкради, продай». Здирство – це харчовий ланцюжок у природі. Їдеш ти повз будинок з оголошенням «Продається», а там уже нема нічого, і продавати – ні́чого! Все розкрадено бандами на машинах, розтягнуто людьми, які кружляють по місту з магазинними візками, поцуплено злодюжками-самітниками. Люди доведені до ручки і хапаються за все, що бачать. І «йдуть на поживу», як акули на рибу.