Мені й на думку не спадало шукати його. Я знав від Шведа, що Джеррі мешкає у Флориді, ба навіть більше – що він завжди був сам по собі, майже не цікавився тим, що не входило до його незрозумілих інтересів, і здавалося неймовірним, що в нього виникне бажання слухати патякання своїх колишніх однокласників. Проте він з’явився буквально за кілька хвилин після того, як я розпрощався з Шеллі Мінскоу, в такому ж, як у мене, дворядному синьому блейзері, огрядний, з торсом, схожим на велику пташину клітку, і цілковито голомозий, якщо не зважати на жмутики сивого волосся, що лежали впоперек черепа, мовби канат. Статура його була напрочуд химерна: попри могутній торс, що утворився на місці плаского, немов качалкою розкатаного тулуба неповнолітнього незграби, він пересувався на прямих, як ступанка, ногах, через що в школі він мав найкумеднішу ходу; вони були не важчі й не ефектніші, ніж ноги Олів Ойл з коміксів про матроса Попая. Його фізіономію я розпізнав одразу: від часу наших тенісних баталій, коли моє лице було мішенню для його люті, коли я бачив, як його пика дико металася над тенісним столом, багряна з войовничості та вбивчої рішучості, – так, образ личка, що належало цибатому довгорукому Джеррі, назавжди врізався мені в пам’ять; мале, як кулак, перекошене від напруження, маска звіра, що нипає поряд і вгамується аж тоді, коли виб’є тебе з лігва; тхоряча мордочка, що ніби промовляє: «І здумай мені заїкатися про якісь компроміси! Не визнаю ніяких компромісів!» Зараз на цьому обличчі читалася заповзятість людини, що все своє життя з люттю заштовхує м’ячі в чужі горлянки. Було зрозуміло, що, на відміну від брата, поваги від інших він досягає зовсім іншими способами.

– Не сподівався тебе тут побачити, – сказав Джеррі.

– А я не думав зустріти тебе.

– Мабуть, ця сцена тобі замала, – промовив Джеррі, сміючись. – Завжди був певен, що ти далекий від сентиментів.

– І я про тебе думав те саме.

– Хіба ти не звільнив своє життя від зайвих сентиментів? Ні тобі дурнуватої нудьги за домом. Ані потреби терпіти всілякий дріб’язок. Час іде тільки на те, що ти вважаєш за потрібне. Зрештою, все те, що ми тут називаємо «минулим», це ж навіть не частка минулого, і не частка від частки. Нічого ти не воскресиш, нічого не повернеш – нічогісінько. Це ностальгія. Точніше, лайно.

Ці кілька речень, якими Джеррі показав, чим є для нього я, чим є для нього все на світі, підтверджували його здатність поміняти не чотирьох, а вісьмох, десятьох, навіть шістнадцятьох дружин. У нас у всіх на зустрічі не бракувало нарцисичних думок, але цей мисленнєвий потік годі було й порівняти з нашими струмочками. Якщо тіло нинішнього велетня і зберегло щось від худорлявого підлітка, то у вдачі Джеррі не проглядалося нічого схожого на цю подвійність: він виглядав як щось суцільне й неподільне, був холоднокровно впевненим, що його слухатимуть. Яка еволюція: дивакуватий хлопчисько перетворився на дико впевненого у собі чоловіка. Схоже, колишні незграбні поривання грубо згармоніювались із потужним інтелектом і залізною волею. У підсумку вийшла не просто людина, яка не тільки замовляє музику і потурає лише своїм забаганкам, ніколи і нікому не скоряється, а людина, яка ні перед чим не зупиниться. Тепер ще легше, ніж у підліткову пору, вірилося в те, що якби Джеррі ні сіло ні впало взявся б хоч за найбільшу химеру, то з цього неодмінно вийшло б щось грандіозне. Я зрозумів, що мене захоплювало в цьому пацані, лиш тепер зрозумів, що мій захват цим хлопцем спричинявся не тільки тим фактом, що він Шведів брат, а й тим, що Шведів брат такий дивний, попри всю недовершену мужність, яка підкорювала соціум абсолютно не так, як атлетична мужність його брата.

– Чому ти приїхав? – поцікавився Джеррі.

Про торішній страх перед онкологією та вплив операції на простаті на мої сечостатеві функції я навпростець йому нічого не казав. Чи радше сказав тільки те, що й слід було сказати (й то, можливо, не стільки для себе):

– Тому що мені шістдесят два. І я подумав, що з усіх форм доступної лайняної ностальгії ця має мінімум шансів обійтися без гидких сюрпризиків.

Йому приємно було чути це.

– Ага, то ти фанат гидких сюрпризів.

– Буває. А ти чому приїхав?

– Та просто був неподалік. Я мав прибути сюди наприкінці тижня, от і приїхав. – Усміхнувшись мені, він додав: – Побоююсь, ніхто не сподівався, що великий письменник виявиться таким скромнягою.

Коли наприкінці застілля тамада (Ервін Левін, діти: 43, 41, 38, 31, онуки: 9, 3, 1; 6 тижнів.) викликав мене до мікрофона, я був певен, що правильно налаштувався на дух свята. Тому й не був багатослівним: «Я Натан Цукерман. Був віце-президентом у нашому 4-Б класі та членом комітету з підготовки до шкільного балу. Я не маю ні дітей, ні онуків, але десять років тому мені зробили аорто-коронарне шунтування, чим і пишаюся. Дякую за увагу». На мене, спіч як спіч (я далекий від думки, що хтось сподівався почути щось більше), досить кумедна, і тема медицини в ній також розкрита. Тож я з чистою совістю повернувся на місце.

– А ти чого чекав? – запитав я у Джеррі.

– Того, що ти сказав. Слово у слово. Простий віквейський смертний. Ні дати, ні відняти. Ти завжди робиш щось не те, чого від тебе сподіваються. І пацаном був таким самим. Ти завжди знав, де треба натиснути, щоб від тебе відчепилися.

– Ну ні, Джер, здається, то вже більше про тебе.

– Ще чого! Я завжди обирав щось не дуже практичне. Втілена безрозсудність, містер Псих у коротких штанцях. Коли щось не виходило на мій копил, мені тут же зривало дах, і я верещав як зарізаний. А ти вмів бачити все ширше. Ти був найбільший теоретик з-поміж нас. Ти вже тоді до всього намагався докопатися, всюди вишукував зв’язки, причини. Оцінював ситуації, робив висновки. Контролював кожен свій крок. Усередині – божевільний, а зовні – спокійний хлопчисько. На відміну від мене.

– Ну, кожен пнувся довести, що він правий.

– Так, – сказав Джеррі, – я ненавидів бути неправим. Терпіти не міг.

– А хіба зараз легше?

– Тепер я можу цим не перейматися. З операційної ти виходиш людиною, яка ніде не помиляється. Практично те саме письменство.

– Ні, з письменством ти тільки те й робиш, що хибиш. І лиш затята ілюзія, що колись ти все зробиш правильно, дає можливість якось рухатися далі. Що там іще може бути? Письменство, як будь-яка патологія, руйнує життя, але не дощенту.

– А як тобі ведеться? Де живеш? Я десь вичитав на звороті якоїсь обкладинки, що замешкуєш в Англії з аристократкою.

– Зараз я живу в Новій Англії, без аристократки.

– А з ким?

– Ні з ким.

– Не може бути. А з ким же ти тоді вечеряєш?

– Обходжуся без вечері.

– Ну, це ти зараз так кажеш, після шунтування. А мій досвід підказує, що персональні філософські системи існують два тижні – і привіт! А тоді все міняється.

– Зараз моє життя саме таке. Я рідко з ким бачуся. Там, на заході Массачусетсу, де я живу в маленькому містечку серед схилів і пагорбів, я спілкуюся тільки з одним чоловіком, власником магазину, і з жінкою, котра працює на пошті.

– Як зветься те містечко?

– Навряд чи ти про нього чув. Воно в лісах. За десять миль від містечка Афіни, де коледж. Коли я тільки став письменником, то зустрів там одного відомого автора. Зараз про нього вже не згадують, адже його уявлення про доброчесність завузькі для нинішнього читача, а тоді він був на слуху. Жив самітником. Молодому самітництво здавалося страшенним подвигом. Він переконував, що в цей спосіб розв’язав свої проблеми. Тепер я таким побитом розв’язую свої.

– Що за проблеми?

– Деякі проблеми цілком зникли з мого життя – і це проблема. У магазині – «Ред сокс», на пошті – погода, ось і все моє спілкування. Чи заслуговуємо ми погоди, яку маємо? Коли я забираю пошту, а надворі сонце, поштарка мені каже: «Ми не варті такої погоди». Хіба з цим посперечаєшся?

– А жінки?

– А з ними все. Живеш без вечері – живи без жінок.