Але зараз Оркатт був тут, просто за дверима. Перш ніж скоренько повернутись на терасу, до м’яса, що підрум’янювалось над вогнем, Швед побачив – і навряд чи це був обман зору, – як Оркатт вставляв себе точно туди, куди збирався потрапити, і, видихаючи «тут! тут! тут!», сповіщав Дон, як просувається справа. І цього разу, висновуючи з усього, він себе не стримував.

За столом – застелено на свіжому повітрі, на веранді за домом, а поночіє так повільно, що Шведу здається, ніби вечір завмер, застиг і більше, як не сумно це, ніщо не зрушиться з місця, ніщо ніколи не станеться й ніщо не відкриє труну, витесану з часу, і не випустить його з цієї труни, – за столом, окрім членів родини, присутня пара Уманофф, Баррі та Марсія, і Зальцмани, Шейла та Шеллі. Лічені години минули з моменту, коли Швед дізнався, що після вибуху бомби їхню Меррі ховала в себе її психотерапевтка Шейла Зальцман. Зальцмани про це йому нічого не казали. А от якби вони це зробили – якби зателефонували одразу, щойно вона в них з’явилася, виконали свій громадянський обов’язок, тоді… Думка зависає в повітрі. Як уявити собі все, чого могло б не трапитися, якби вона не стала персоною, котра переховується від закону… І ця думка теж зависає. Він сидить за столом, внутрішньо стиснувшись – скутий, вибитий з колії, заціплений, позбавлений того благодатного дару відкритості та життєрадісності, яким був нагороджений за гіпероптимізм. Активність бізнесмена, атлета, солдата морської піхоти США, яка була його супутником усе його життя, жодним чином не підготувала його до ролі бранця, навік ув’язненого в ящик, позбавленого права думати про те, що сталося з дочкою, про Зальцманів, що їй допомагали, про те, що… так, про те, що спіткало дружину. Треба було провести весь обід, не думаючи про це, хоча лише про це він і міг думати. Треба було так прожити всю решту життя. І хай би скільки намагався він прорватися назовні, він мусив залишатись наглухо законопачений у цьому ящику, змайстрованому з часу. В іншому разі світ просто вибухне.

Баррі Уманофф, котрий грав колись в одній команді зі Шведом і певний час вважався його найкращим другом, тепер був юристом, професором Колумбійського університету, і щоразу, коли з Флориди прилітали погостювати батьки, Швед неодмінно запрошував на обід Баррі та його дружину. Зустрічі з Баррі завжди покращували настрій батькові: почасти через те, що той, син кравця-іммігранта, зміг піднестися до рівня університетського професора, і почасти тому, що Лу Левов вважав – хибно, проте Швед легко з цим погоджувався і не сперечався, – ніби це Баррі Уманофф переконав Шведа попрощатися з бейсболом і податися в бізнесмени. Щоліта Лу нагадував Раднику – так він охрестив Баррі ще в старших класах – про ту позитивну роль, яку він, завзято гризучи граніт наук, зіграв для всього сімейства Левових, а Баррі щоразу відбувався, що якби в нього була хоча б сота частинка спортивних талантів Шведа, він би і на гарматний постріл не наблизився до дверей юрфаку – і ніхто б його не примусив.

Саме в цій родині Баррі та Марсії Уманофф Меррі пару разів ночувала в Нью-Йорку, поки Швед не поклав край її самостійним поїздкам, і з Баррі ж він радився про юридичний аспект справи, коли вона зникла з Олд-Римрока. Баррі відвів його до Шевіца – мангеттенського спеца, який займався підготовкою справ до судочинства. Коли Швед попросив Шевіца визначити, що в найгіршому разі чекає дочку, якщо вона постане перед судом і буде визнана винною, той сказав: «Від семи до десяти років. Але, – відразу додав він, – якщо дія була вчинена в запалі антивоєнного протесту, випадково, попри намагання уникнути жертв… А чи знаємо ми, що все, від початку до кінця, було зроблене тільки нею? Не знаємо. Чи впевнені в тому, що це зробила вона? Не впевнені. За нею не числиться жодних серйозних політичних виступів. Суцільна риторика. Так, вона постійно сипала лютими звинуваченнями, та чи здатна ця дівчинка сама, з власної ініціативи когось убити? Звідки ми знаємо, що це вона сама зробила бомбу і приєднала вибуховий пристрій? Виготовлення бомби потребує серйозних знань, а ця дівчинка, може, тільки і вміє, що сірник запалити». – «Природничі науки були її коником, – зізнався Швед. – У неї найвищий бал за самостійні з хімії». – «Хіба вона робила бомбу в рамках самостійних робіт з хімії?» – «Ні, звісно ж, ні». – «Отож, нам, як і раніше, невідомо, чи вміє вона запалювати сірники. Цілком могло бути й таке, що вона не пішла далі балаканини. Ми не знаємо, що вона зробила і що вона збиралася зробити. Не знаємо нічого, інші теж не знають. Вона могла отримати премію Вестінгауза за успіхи в точних науках, а ми могли цього не знати. Що тут можна довести? Гадаю, дуже мало. Якщо ви запитали, відповідаю: в найгіршому разі – від семи до десяти. Та припустімо, що її судитимуть як неповнолітню. За законом про неповнолітніх вона отримає від двох до трьох років, навіть якщо частково визнає свою провину. Верхня планка встановлена чітко, і ніхто не має права її підняти. Все залежить від того, якою мірою вона причетна до вбивства. Може, все буде не так уже й страшно. Якщо вона з’явиться, у нас є непогані шанси майже повністю її «відмазати» – навіть якщо вона якось до цього причетна».

І доти, поки кілька годин тому він не дізнався, що, вступивши в орегонську комуну, вона весь свій час присвячувала майструванню бомб, поки вона, повністю звільнена від заїкання, не розказала йому, що йдеться не про випадкову смерть одного чоловіка, а про холоднокровне вбивство чотирьох чоловіків, слова Шевіца залишали йому хоч примарну надію. Адже ця людина не з тих, що розказують казочки, щоб утішити. Ти розумів це одразу, потрапляючи в його офіс. Шевіц був із тієї породи людей, які люблять бачити свідчення власної правоти, бути правим – це його покликання. Баррі завчасно з’ясував, що Шевіц – не та людина, яка гладить по голівці й безкінечно заспокоює. Говорячи «якщо вона з’явиться, у нас є непогані шанси майже повністю її «відмазати» – навіть якщо вона якось до цього причетна», він це робив не тому, що Швед жадав почути щось таке. Та це було тоді, коли вважалося можливим переконати суд, що Меррі й сірника не може запалити. І це було до п’ятої години нинішнього дня.

Дружина Баррі, Марсія, викладала в Нью-Йорку літературу і була, навіть на смак безмежно толерантного Шведа, «міцним горішком» – разюче самовпевненою, войовничою фрондеркою зі схильністю до сарказму та обдумано-апокаліптичних заяв, мета яких – убити спокій сильних світу цього. Все, що вона казала чи робила, недвозначно вказувало на її позицію. Їй було досить найлегшого руху – просто глитнути, слухаючи, як ви щось говорите, потарабанити пальцями по бильці крісла або й просто ледь кивнути, неначе погоджуючись, – аби продемонструвати: все, що ви тут сказали, – все не так. А щоб ще активніше підкреслити свої переконання, вона ходила в широких балахонах із набивної тканини та виступала такою великою жінкою, для котрої абияке ставлення до власної зовнішності не стільки виступ проти умовностей, скільки зовнішня ознака мислителя, де важить тільки суть. Жодних дрібних буденних перешкод між нею та найсуворішою правдою.

І Баррі все ж таки розкошував у її товаристві. Більш несхожих одне на одного людей важко було знайти, отож, скоріш за все, це був той випадок, коли кажуть, що крайнощі сходяться. Баррі був уособленням вдумливості та доброти – від самого дитинства, а він був найбіднішою дитиною з усіх, кого знав Швед. Він був старанний, чесний, благородний, надійно грав на позиції кетчера, помалу вибився в найкращі учні класу і, відслуживши в армії, вступив на солдатську стипендію в Нью-Йоркський університет. Саме там він познайомився з Марсією Шварц і одружився з нею. Шведу було важко зрозуміти, як такий міцно збитий і не позбавлений привабливості хлопець, як Баррі, у двадцять два роки зміг відмовитись від будь-якої перспективи зустрічатися з дівчатами на користь Марсії Шварц, яку вже тоді, у коледжі, настільки переповнювали власні думи, що, опинившись у її товаристві, Швед ледве-ледве міг боротися зі сном. Але Баррі її уподобав. Баррі сидів і слухав. І нібито не помічав, що вона – нечупара і, хоча ще студентка, вдягається, наче бабуся, а очі її блищать, немов у лихоманці, збільшені до неприродних розмірів грубими лінзами окулярів. Повна протилежність Дон. Марсія, безумовно, здатна була виховати на свій страх і ризик справжню революціонерку. Якби Меррі виростала в межах досяжності її промов… Але як вона стала такою поряд із Дон? Де причина? Де пояснення цієї дивної невідповідності? Що це – просто злий жарт генів? Під час маршу на Пентаґон, маршу з вимогою припинити в’єтнамську війну, Марсія Уманофф і ще десятків зо два жінок були вкинуті в поліцейський фургон, а потім, на її превелике задоволення, їх замкнули на всю ніч у в’язниці округу Колумбія, і до самого ранку, коли їх звільнили, вона гучно протестувала. Якби Меррі була її дочкою, все було б зрозуміло. Якби Меррі брала участь у словесних баталіях, якби вона, як ця фанатичка, в якої рот не затулявся, боролася проти всього світу лише на словах, то історія її життя не обмежилася б кинутою бомбою, а стала б зовсім іншою історією. Але в неї була бомба. Бомба. Вся паскудна історія зводиться до цієї бомби.