Легке, летке звучання слів, коли він розповідає про батька, його голос, де ви вчуваєте шанобу люблячого сина, яка безсоромно виказує, що саме бажання виправдати сподівання батька і було найбільшим стрижнем, який пронизував усе його життя.

– А страждання?

– Могло бути значно гірше, – сказав Швед. – А так тільки шість місяців, та й з тих він половину вже не розумів, що коїться. Одної ночі взяв і відійшов… і ми залишилися без нього.

Кажучи «страждання», я мав на увазі ті страждання, на які він посилався у листі й від яких потерпав його батько, приймаючи до серця всі ті біди, «що випадали на долю близьких йому людей». Та навіть якби я додумався прихопити з собою цей лист і взявся б трусити ним перед Шведом, він одмахнувся б від своєї писанини так сам легко, без зусиль, як однієї суботи п’ятдесят років тому на міському стадіоні обтрусив із себе півзахисників «Саут-сайду», найслабкішого нашого супротивника, і встановив рекорд штату, забивши чотири рази поспіль із чотирьох прийнятих передач. Авжеж, подумав я, авжеж, моє прагнення докопатися до основи, моя вічна підозра, що за позірним має бути щось іще, здійняло в ньому острах, що я на цьому можу не спинитися й розповісти йому, що він – не той, ким здається… Відтак я замислився: навіщо думати про нього стільки часу? Звідки таке бажання зрозуміти цього хлопця? Невже все через те, що колись він сказав персонально мені: «Атож, Конику, тут тобі не баскетбол»? Чому ти так вчепився в нього? Що це з тобою? Таж нема там нічого, крім того, що бачиш. Він є таким, яким він є. І завжди ним був. Невинність його аж ніяк не удавана. Ти намагаєшся розкопати глибини, яких не існує. Цей чоловік – ходяче втілення ніщоти.

Але я помилявся. Як ще ні з ким ніколи в житті.

Пам’ятаєте тогочасне піднесення? Американці примудрялися давати раду не лише собі, а й ще двомстам мільйонам людей в Італії, Австрії, Німеччині та Японії. Процеси над військовими злочинцями раз і назавжди звільнили землю від дияволів, що її населяли. Сила атома була підвладна тільки нам. Життя, коли всього без лишку і все треба лічити, добігало кінця, крок за кроком знімалося регулювання цін. Пішла хвиля протестів, працівники автомобільної індустрії, шахтарі, транспортники, моряки, сталевари – мільйони трудівників згадали про свої права і страйкували, вимагаючи кращих умов. Хлопці, що повернулися живими з війни – чиїсь сусіди, кузени, старші брати, – недільними ранками грали в софтбол на полі біля Ченселлор-авеню, а на асфальтному майданчику при школі – в баскетбол; в їхніх кишенях шурхотіли грошики, отримані під час звільнення в запас, а закон про пільги демобілізованим відкривав перед ними такі перспективи, про які до війни вони навіть мріяти не могли. Наше навчання в старшій школі розпочалося за півроку після повної та беззастережної капітуляції Японії, у мить найсильнішої масової ейфорії в американській історії. Суспільне пожвавлення було дуже заразливе. Життя довкола нас кипіло, наче в казані. Скінчилася пора самопожертв і тотальних обмежень. Велика депресія відійшла у минуле. Все рухалося і гуло. Суворі приписи, ліміти – все пішло в небуття. Американці, гуртуючись, хотіли почати все з чистого аркуша. Якщо когось не дуже надихали такі речі, як чудесне завершення цілої епохи, обнулення годинника історії та вивільнення всіх людських прагнень і мрій від кайданів минулого, то зоставався наш рідний світок із його загальною конвенцією, що ми, діти, повинні рости, не знаючи, що таке бідність, неуцтво, хвороби, відсутність громадянських свобод, а над усе – жалюгідне існування. Не будь невдахою! Стань кимось!

Попри неявне відчуття неспокою, яке витало у повітрі, щодня навіваючи думи про неминучу загрозу бідацтва, проти якої лиш один дієвий засіб – така ж неминуча старанність; попри тотальну недовіру до неєврейського світу; попри страх залишитись ні з чим, який після Великої депресії тримав у своїх клешнях не одну сім’ю, наша громада аж ніяк не животіла потемки. Місце, в якому ми жили, освітлювалось працелюбністю. Ми завзято вірили в життя й невтомно кермували в бік успіху: ми вперто тримали курс на краще життя. Нашою метою було прямування до мети, нашим завданням було виконання завдань. Нерідко в цьому приписі вчувалися нотки істерії – войовничої істерії людей, котрі вже з власного досвіду знали, як навіть найменший прояв ворожості безнадійно руйнує життя. Але саме цей припис – дарма, що емоційно перенавантажений невпевненістю старших поколінь і їхнім баченням усіх життєвих перешкод – саме він спаяв нашу громаду в неподільне ціле. Зробив з неї спільноту, що безнастанно переконувала нас бути старанними й робити все на совість, щохвилини нагадувала, що потрібно ловити свій шанс, користатися перевагами та бачити справді важливе.

Між поколіннями було досить розбіжностей, і приводів для суперечок не бракувало теж: тут і уявлення про світ, від яких ніхто не готовий відмовитись; і правила, незаперечні для старших, але дивні для нас після якихось двадцяти років в Америці; і та невпевненість, яка була властива їм, але якої вже не розділяли ми. І поставало питання: чи маємо ми право скинути ці пута, і не одного з нас терзали сумніви, коли він намагався відповісти на нього. Дехто виявлявся доволі зухвалим і відкрито бунтував проти найлютіших (як нам здавалося) обмежень, але такого конфлікту поколінь, як двадцять років по тому, не було навіть тоді. Наша громада ніколи не ставала полем бою, яке було б усіяне тілами тих, кого не зрозуміли. Слухняності домагалися велемовними зверненнями; найменшу можливість підліткового бунту тримали в шорах тисячі вимог, застережень і заборон – і це ставало нездоланною завадою. Не сприяло бунтарському настрою й те, що ми могли реально оцінити свій найбільший інтерес, та й всюдисуща доброчинність тих часів із її настановами та заборонами, які вливалися в нас разом із материнським молоком, також не схиляла до бунту. Додайте ще сюди тодішню догму про батьківську жертовність, що в зародку гасила будь-яку незгідливість і примушувала нас маскувати чи не кожне бажання вийти за рамки усталеного.

Знадобилося б значно більше відваги – а може, дурощів, – ніж переважна більшість нас могла собі дозволити, для того щоб розчарувати їхні пристрасні, неослабні ілюзії щодо нашої здатності стати кращими і нашого вміння заходити далеко за межі дозволеного. Вони вимагали від нас законослухняності й водночас недосяжності для інших, ми не могли їм у цьому відмовити, і це давало їм над нами майже абсолютну владу, і таким побитом, спираючись на нас, молодших, старші рухалися далі – ми робили їх кращими. Можливо, в когось і лишався ледь помітний слід від подібного угодовства, проте до зривів не доходило майже ніколи; принаймні в ті часи ніхто про них не чув. Та й тягар тих очікувань був, дякувати Богу, не критичний. Бували, звісно, і такі родини, де послаблення батьківських гайок пішло б тільки на користь, та в переважній більшості випадків тертя, що виникало між різними поколіннями, якраз і ставало тим рушієм, який штовхав нас уперед.

Чи помиляюсь я, вважаючи, що тамтешнє життя цілком нас улаштовувало? Кому не відомі омани, які породжує в старих людях ностальгія! Та, мабуть, я не дуже помилюся, припустивши, що життя, яким жили діти із заможних родин Флоренції часів Ренесансу, годі й порівнювати з нашим дитинством, проведеним на роздоллі, просякнутому пахощами маринадів із барилець Табачника? Чи помилюся я, припустивши, що навіть там, у яскравому тогоденні, повноводе життя підносило наші емоції до небувалих висот? Чи захоплював після того когось із нас такий шалений і бездонний вир життєвих деталей? Деталі, їхнє безмежне розмаїття, їхня нездоланна сила… вони огортають тебе, молодого, мовби шість футів землі, що вкриють колись твій останній притулок.

Мабуть, за самим уже означенням округа є тим місцем, якому дитина спонтанно віддає всю свою увагу; це та позбавлена фільтрів дорога, по якій приходять до дітей значення, смисли, злітаючи просто з поверхонь речей. І все ж через півсотні літ я запитую: чи траплялося ще колись таке повне занурення в реальність, як на тих вуличках, де кожен дім, кожен задвірок, кожен поверх, де стіни, стелі, двері, вікна навіть у найдальших твоїх друзів мали свою неповторну індивідуальність? Чи доводилось нам ще де-небудь із такою мікроскопічною гостротою зауважувати фрагменти повсякденних речей, фіксувати найдрібніші відмінності в соціальному статусі за допомогою звичайного лінолеуму та клейонки, свічок, що їх запалюють у пам’ять про померлих, кухонних запахів і жалюзі на вікнах? Ми знали все одне про одного: в кого який обід лежить у шафі, хто і яку сосиску замовляє в Сіда; знали, в кого які фізичні особливості: хто кульгає, а в кого ростуть груди, від кого пахне олією для волосся, а хто плюється під час розмови; ми знали, хто з нас забіяка, а хто дружелюбний, хто напрочуд розумний, а хто тупий наче дуб; чия мама говорить з акцентом, чий батько має вуса, в кого мама працює і чий тато помер; ми навіть дізнавалися якимось хитромудрим чином, як конкретні обставини в конкретній сім’ї важко ламають людські долі.