– Ви правильно все кажете, коли міркуєте, де тут межа, – казав Білл Оркатт до Лу Левова. – Гадаю, всі, хто тут є, запитують себе, де та межа, і в тривозі шукають її кожен раз, коли розгортають газети. Всі, крім професорки, котра сповідує гріх. Але ми всі скуті традиційними нормами. Ми – не великі беззаконники на зразок Вільяма Берроуза, маркіза де Сада чи святого Жана Жені. Ми – не частина тієї літературної школи, яка проголошує: «Нехай кожен робить усе, що бажає. Хвалений блиск цивілізації – це гніт, а моральність ще гидкіша».

Сказав і навіть не почервонів. Промовив «моральність» не кліпнувши й оком. «Гріх» – ніби він далекий від гріха, ніби не він, єдиний із усіх присутніх – Вільям Третій, останній у довгому ланцюжку Оркаттів, представлених на своєму цвинтарі доброчесними чоловіками, – вчинив страшний гріх, до кінця зруйнувавши сім’ю, вже й так напівзруйновану.

У його дружини є коханець. І заради цього коханця вона пройшла через усі випробування, пов’язані з підтяжкою, зробила це, аби кокетувати з ним і завоювати його. Так, тепер він розумів прихований зміст палких подяк, яких вона не шкодувала в листі до пластичного хірурга за «п’ять годин Вашого часу, витраченого на мою красу», подяк, висловлюваних так, наче він, Швед, не заплатив за ці п’ять годин дванадцять тисяч доларів плюс ще п’ять за палату в тій клініці, де вони провели дві ночі. «Це так чудово, милий лікарю! Мені здається, що я народилася до нового життя.»

І зовні, і внутрішньо. Він сидів із нею в Женеві всю ніч безперервно. Тримав її за руку, поки вона мучилася від нудоти та болю, і все – заради іншого. Заради іншого вона будує дім. І вони разом продумують усе – одне для одного.

Коли зникла Меррі, йому хотілося втекти в Понсе і жити там із Шейлою, але Шейла привела його до тями і повернула рішуче бажання повернутися до дружини й до того, що залишилося від їхнього спільного життя, до того, що ще збереглося, умовила повернутися до дружини, якій він – навіть вона, коханка, розуміла це – не в змозі заподіяти біль, а тим паче покинути зараз, коли вона проходить через таке страшне випробування. І ось тепер ці двоє збиралися все обнулити. Швед зрозумів це в ту саму мить, коли побачив їх на кухні. Їхню домовленість. Оркатт покидає Джессі, вона покидає мене, і дім стає їхній. Для неї наша катастрофа вже в минулому, і вона збирається поховати це минуле, розпочати все з чистого аркуша. Обличчя, дім, чоловік – усе нове. Не гайнуйте часу, сьогодні вам мене не розлютити. Сьогодні – ні.

Вони – злочинці. Оркатт, сказала Дон чоловікові, живе коштом того, чим колись була їхня сім’я. Що ж, а вона – коштом того, чим стала. Дон і Оркатт – обоє хижаки.

Злочинці. Вони всюди. Не за порогом, а тут.

Його покликали до телефону. Одна з дівчат, що прислуговували за столом, вийшла з кухні й сказала:

– Здається, то Чехословаччина.

Він узяв слухавку внизу, в кабінеті Дон, куди Оркатт уже переніс великий, зроблений з картону макет їхнього нового дому. Лишивши Джессі на терасі зі Шведом, його батьками та виставленою на столик випивкою, він, мабуть, повернувся до пікапа, взяв звідти макет і розмістив його на столі в кабінеті Дон, а вже потім подався на кухню лущити з нею кукурудзу.

На дроті була Рита Коен. Вона знала про Чехословаччину, бо «вони» за ним стежили і на початку літа відстежили його візит у консульство; відстежили його появу біля ветлікарні та шлях у кімнату Меррі, де вона сказала, що не знає ніякої Рити Коен.

– Як можна робити таке зі своєю дочкою! – заявила вона.

– Я нічого з нею не зробив. Просто зустрівся. Ви самі мені написали про її місцезнаходження.

– Ви розповіли їй про готель. Сказали, що між нами нічого не було.

– Про готель не було ані слова. Не розумію, про що ви.

– От і брешете. Ви сказали їй, що не спали зі мною. А я ж попереджала вас. Попереджала в листі.

Просто на рівні очей Шведа стояв макет дому, і тепер він бачив те, що не міг зрозуміти з розповідей Дон. Стало зрозуміло, як видовжений, зроблений дашком дах за допомогою ряду високо розташованих вікон, розташованих уздовж усього фасаду, пускає світло в головний хол. Видно, як сонячне проміння має переломлюватися з південного боку і як воно омиватиме білі стіни. Як стало зрозумілим і те, чому їй так подобалось повторювати «світло» й одразу по ньому – «омиватиме».

Виявилося, що картонний дах знімається, і, піднявши його, він побачив нутро. Іграшковий будинок мав усі перестінки, двері, комори; в кухні висіли стінні шафки, стояв холодильник, посудомийна машина, газова плита. Оркатт продумав усе до дрібниць, і вітальня була обставлена акуратно вирізаними з картону меблями. Під заскленою західною стінкою стояв письмовий стіл, поруч – диван, в кутках – два столики; отоманка, крісла і кавовий столик стояли перед піднятим над підлогою каміном, що займав усю середину кімнати. У спальні стіна навпроти напівкруглого вікна, була зайнята вбудованими ящиками – шейкерськими ящиками, як називала їх Дон, – а широке двоспальне ліжко обіцяло комфорт і спочинок. Обабіч узголів’я – вмонтовані в стіну книжкові полиці. Склеївши декілька книжечок, Оркатт розставив по місцях і ці мініатюрні вироби з картону. Навіть назви були на обкладинках. Виріб був неперевершений. Тут він сильніший, аніж у живописі, подумав Швед. Може, і життя було б значно осмисленіше, якби він міг освоїти його в масштабі 1 фут в 1/16 дюйма? У спальні, мабуть, бракувало лиш одного: картонного пеніса з написом «Оркатт». Ще треба було б змайструвати, витримуючи обраний масштаб, картонну фігурку Дон, яка лежала б долічерева, і цей пісюн заходив би їй в зад. Дуже кумедно, бачачи картонну мрію Дон і вислухаючи словесне нетримання Рити Коен, споглядати ще й це.

Який стосунок має Рита Коен до джайнізму? Як можуть бути зв’язані ці два полюси? А ніяк, Меррі, ніяк. Що мають спільного ці демагоги-пустодзвони із тобою – істотою, котра боїться стривожити водну гладінь? Нічого спільного, зв’язку – ніякого. Він тільки у твоєму мозку. В усіх інших місцях він логічно неможливий.

Рита переслідує Меррі, тягається за нею, вистежує, але зв’язку між ними нема й не було. І запорука цьому – логіка!

«Ти зарвався. Зарвався, кажу. Гадаєш, ти тут керуєш парадом, т-т-таточку? Нічим тобі керувати, чуєш?»

Та керує він чимось чи ні, то вже байдуже. Якщо Меррі та Рита хоч якось пов’язані, якщо вона сьогодні набрехала, сказавши, що не знає ніякої Рити Коен, то виходить, і те, що після вибуху вона сховалася в Шейли, теж може бути неправдою. А якщо це так, то коли Дон з Оркаттом втечуть у свій картонний дім, він із Шейлою так само зможе дати драла – до Пуерто-Рико. Ну, а якщо це раптом доб’є батька, що ж, вони його поховають. Саме це й треба зробити: поховати його, глибоко-глибоко.

(І раптом він згадав смерть діда, і як вона подіяла на батька. Швед був зовсім малий, семирічний. Діда відвезли на «швидкій» у лікарню напередодні ввечері, і батько з братами просиділи коло нього всю ніч. Додому батько повернувся о пів на восьму ранку. Дід на той час уже помер. Батько вийшов з машини, піднявся сходами, зайшов у дім і опустився на стілець. Швед стежив за ним, сховавшись за фіранкою вітальні. Батько сидів, не рухався, не ворухнувся й тоді, коли мати підійшла до нього і спробувала втішити. Годину з гаком він просидів нерухомо, подавшись уперед, вперши лікті в коліна й сховавши обличчя в долонях. Голова його так наповнилась слізьми, що, стримуючи їх, він мусив увесь час із силою стискати череп обома руками. Відчувши, що нарешті може звести голову, батько підвівся зі стільця, повернувся в машину і поїхав на роботу.)

Чи бреше Меррі? Може, їй промили мізки? А якщо раптом вона лесбіянка? А Рита – її коханка? І Меррі заправляє всім цим балаганом? А якщо мучити його – їхня єдина справа? Може, це гра така, їхня гра, зміст якої – гнобити й мучити його?

Ні, Меррі не бреше, Меррі на боці правди. Рити Коен не існує. Якщо так думає Меррі, то так думаю і я. І нема чого слухати того, кого взагалі не існує! І палких її звинувачень не існує також! І влади не існує теж. Якщо її зовсім нема, то нема і ніякої влади. Чи може Меррі поєднувати свою релігію та Риту Коен? Слухаючи вигуки Рити по телефону, одразу ж розумієш, що для неї нема нічого святого: ні на землі, ні на небі. От який вона має стосунок до цілковитої відмови від їжі, до Махатми Ґанді, до Мартіна Лютера Кінґа? Його немає, бо вона не вписується в цю картину. І слова ці – не її. Це не слова молоденької дівчини. В неї для цього нема ніяких підстав. Вона явно когось копіює. Хтось їй каже, що робити, що казати. Це вистава – від самого початку вистава! Усе, що вона каже, придумує не вона. Вона просто грає. А там, за лаштунками, хтось захланний, цинічний, розбещений примушує таких дівчат діяти за його вказівкою, позбавляє таку Риту Коен і таку Меррі Левов усього доброго, що закладене в них від народження, і змушує грати в його виставі.