Литмир - Электронная Библиотека

– Ви знову хочете втягти її у світ синтетичних радощів? Розтрощити її життя, зробити з неї частку примітивного, бездушного виправдання життя? Такі, як ви, – нижчі істоти на Землі, ви це ще не зрозуміли? Гадаєте, ви, з вашим поглядом на світ і злочинним багатством, можете щось їй запропонувати? Цікаво знати що? Мета усього вашого злочинного життя – гімняна власність, і це вже доведено. Де вам її зрозуміти? Невже ви не бачите, ким вона стала?! Ви там хоч віддалено відчуваєте, з ким вона зв’язана вищими узами?

Що ж, це все вічні звинувачення середнього класу. Але обвинувачки не існує. Захват із приводу деградації його дочки і вирок «винуватий» щодо всього його класу виливаються з неіснуючих вуст.

– Хочете відібрати її в мене? Так вас же ледь не знудило, коли ви її побачили! Вам нудота підступає до горла, бо вона випурхнула з клітки мікроскопічного світика смердючої моралі. А скажіть-но, Шведе, як це вам вистачило рішучості взагалі до такого додуматись?

Він обірвав потік, поклавши слухавку. Дон має Оркатта, я – Шейлу, Меррі з Ритою, а може, і без Рити. Можна, Рита залишиться на вечерю? Можна, Рита залишиться ночувати? Можна, я віддам Риті свої черевики? Мамо, ти не можеш підкинути нас із Ритою до села?

Мій батько не витримує всього цього та помирає. Що ж, якщо так судилося, так тому й бути. Він пережив смерть свого батька. І я переживу смерть свого. Я все переживу. Мені однаково, є в цьому якийсь сенс, чи допустимо це. Мене вже ніщо не обходить. Мене нема. Я можу показати їм лише людину, яка ні за що не відповідає, людину, якій усе байдуже. Можна, ми з Ритою підірвемо пошту? Так. Усе, що забажаєш, люба. І кому судилося померти, хай помре.

Божевілля та підбурювання. Все стало невпізнанним. Неймовірним. Вирваним із контексту. І сам він вирваний із контексту. Вичерпалась навіть здатність страждати.

Сполох блискучої ідеї осяває його мозок: механізм, який викликає страждання, зламаний!

Та попри весь свій блиск, ця ідея не в змозі звільнити його. Теж не вписується в контекст, від самого початку не вписувалась. А платня виявилася страхітною. Ріст атлетичний, вік – сорок шість, бізнес на мільйони доларів, а вдруге поспіль стає жертвою безжальної, куцої шльондри. Вона – його ворог, і вона існує. Звідки ж вона взялася? Чому пише, телефонує, наїжджає на мене? Що спільного в неї з моєю бідною поламаною дівчинкою? Нічого!

Після цієї розмови він, як і того разу, весь упрів. Від болю тріщить голова. Знемога така, що здається, смерть от-от упіймає за горло. І все-таки цей ворог у спідниці реальніший, ніж якесь міфічне чудовисько. Вона – не тінь ворога, не фантом, але хто вона? Чиясь посланниця. Так. Заманює його, звинувачує, експлуатує, вислизає, пручається, спантеличує, обстрілюючи шквалом диких і сумбурних образ, обплутує тенетами безумних словесних кліше. І весь час то з’являється, то зникає. Посланниця. Але чия посланниця? Звідки її присилають?

Він нічого про неї не знає. Тільки те, що вона – еталонний взірець твердолобості цього штибу людей. І те, що в її очах він, як і раніше, страшний лиходій, а її ненависть до нього безмежна. І ще те, що їй двадцять сім. Уже не підліток, доросла жінка, але жінка, яка патологічно застрягла на якомусь щаблі розвитку. Діє, наче механізм, складений з частин людського тіла. Як репродуктор. І цей репродуктор із плоті створений для постійної трансляції оглушливих шумів, які руйнують геть усе навколо і доводять до сказу. Минуло п’ять років, але змінився тільки кут подачі тих самих скреготливих звуків. Скалічена своїм джайнізмом Меррі, ця Рита, понівечена чимось більшим, страшнішим. Він знає про неї тільки те, що вона жадає дій і прагне дедалі більшої непередбачуваності. Він знає, що перед ним – нещадна руйнівниця, незборима сила в мініатюрному тілі. Збігло п’ять років. Рита повернулася. І щось трапиться. Знов щось немислиме і несусвітнє.

Йому вже не переступити межу, перед якою він спинився цього вечора. Вийшовши за поріг нори, де залишилася Меррі із закритим обличчям, він зрозумів, що вже не є людиною, яка здатна знову і знову витримувати удари, які обрушує на нього доля.

Більше я нічого не прошу й ні до чого не прагну. Ти домоглася цього.

Хтось відчинив двері.

– З тобою все гаразд? – спитала Шейла Зальцман.

– Чого тобі?

Вона зайшла в кімнату, зачинивши за собою двері.

– Ти погано виглядав за обідом. А зараз ще гірше.

У Дон над столом висіла обкантована світлина Графа. Обабіч пришпилені всі призи-стрічки, якими він був нагороджений на виставках. Саме це фото Дон використовувала для щорічної реклами ферми в журналі «Скотарство». Заголовок рекламного повідомлення вибрала Меррі – один із трьох, які запропонувала їм на вибір Дон, коли вони вечеряли на кухні. ГРАФ – ЧАРІВНИК ДЛЯ ВАШОГО СТАДА. ЯКЩО Я КУПУВАТИМУ БИКА, ТО ТІЛЬКИ ГРАФА. БУДЕ ГРАФ – БУДЕ СТАДО. Спочатку Меррі запропонувала свій варіант: ГРАФ – ВІН І В СТАДІ ГРАФ, проте Дон і Швед почали заперечувати, і вона сказала: добре, тоді – «БУДЕ ГРАФ – БУДЕ СТАДО», і цей слоган пишався в журналі весь час, поки Граф лишався зірковим плідником у Дон.

Колись на самому столі стояла любительська фотографія тринадцятирічної Меррі, яка позувала поряд із їхнім величезним плідником-призовиком, володарем Золотого сертифіката, тримаючи його за шкіряний ремінь, продітий у носове кільце. Її, ученицю четвертого класу, навчили, як треба вигулювати, мити і відрекомендовувати бичків: спочатку однорічок, а потім і недолітків – і Дон навчила її ходити коло Графа: тримати його за ремінь так, щоб голова була трохи піднята, поволі тягнути вперед і легенько рухати рукою, щоб у всій красі показати бичка та весь час бути з ним у контакті, даючи йому можливість відчувати її краще, ніж якби її рука, що притримувала ремінь, вільно звисала збоку. Граф був слухняний і не норовистий, але Дон таки пояснила Меррі, що завжди слід бути обережною. Він може взяти і почати норовитись, навіть коли він буде з Меррі або Дон – двома створіннями на світі, до яких він найдужче прихильний. Саме ця фотографія, яку він цінував не менше, ніж знімок на першій сторінці «Денвілль-Рендольф кур’єру» з Дон у блейзері, зіпертою на камінну поличку, свідчила про терпіння, з яким Дон займалася з Меррі, та з яким захопленням Меррі засвоювала материні уроки. Тепер цієї фотографії не було, як не було й миттєвого знімка ще з дитинства Дон із чудовим дерев’яним містком у Спринґ-Лейку, перекинутим через став до церкви Святої Катерини. Знімали в ясний весняний день, обабіч мосту квітнули азалії, а на задньому плані виднілися куполи церкви, в якій дівчинка Дон мріяла вздріти себе в білій сукні нареченої. Тепер на столі в Дон стояв лише виконаний Оркаттом картонний макет.

– Це і є новий дім? – спитала Шейла.

– Сука!

У неї не здригнувся жоден м’яз. Не рухаючись і не кажучи ні слова, вона дивилася просто йому в очі. Якби він зірвав зі стіни обкантовану світлину Графа і торохнув її в тім’я, Шейла й тоді примудрилася б зберегти відчужену замкненість. П’ять років тому вони чотири місяці були коханцями. Хіба можна сподіватися, що вона скаже правду, якщо навіть тоді вона її від нього приховала!

– Дай мені спокій! – вигукнув він.

Проте коли вона обернулася, щоб виконати це прохання, в якому аж бурхав гнів, він грубо схопив її за руку і притиснув до дверей.

– Ти сховала її в себе. – Шепіт, який вирвався з горла, був повен люті. Він міцно стиснув її голову. Не вперше його руки стискали їй голову, але не так, ні, геть не так, як зараз. – Ти сховала її!

– Так.

– І мовчала!

Вона нічого не відповіла.

– Убив би! – видихнув він і одразу відпустив її.

– Ти бачився з нею. – Шейла стояла, склавши руки на грудях. Який втілений спокій, хоч він щойно погрожував убити її! Постійно цей нелюдський самоконтроль. Постійно продумані стримані реакції.

– Ти завжди в курсі, – зло констатував він.

– Я знаю, через що тобі довелося пройти. Що можна для неї зробити?

– Ти хочеш щось для неї зробити? Як так сталося, що ти дала їй утекти? Вона прийшла до тебе. Вона підірвала будівлю. Ти все знала – чому не зателефонувала мені, не зв’язалася зі мною?

89
{"b":"759914","o":1}