Поцілуй мене т-т-так, як ти ц-ц-цілуєш м-м-маму.

А в повсякденному світі тільки те й залишається, що з респектабельним виглядом тягти ярмо і вдавати, що живеш, як і жив, і, начхавши на всі застереження, носити карнавальну маску взірцевого чоловіка.

Перше вересня 1973 р.

Чого не міг зробити Швед – то це звільнитися від того, що ми звемо несподіванкою. І всю решту життя несподіване, мовби звір у засідці, чатувало на нього, дожидаючи слушної миті, готове розірватися під самим носом Шведа, котрий до останнього нічого не підозрював. Раптовість, несподіванка – це був немов зворотний бік медалі. Адже він розпрощався з усім, що мав, а відтак витворив усе наново, і тепер, коли, здавалося, все знову налагодилось, йому підсунули свиню – удруге запропонували розпрощатися з усім. І якщо він це зробить, то єдине, що лишиться, – триклята несподіваність…

Несподіваність, несподіваність, несподіваність… Що тут ще скажеш? Не можуть вони все життя бути в неї в заручниках! П’ять років він чекав такого листа – він мусив прийти. Щоночі, лежачи в ліжку, він молив Бога, щоб завтра отримати цього листа. А потім настав дивовижний, переломний 1973 рік, і з Дон сталося диво. Вона кілька місяців була поглинута проектуванням нового будинку, і Швед уже з острахом думав про можливі новини, які могли прийти чи з вранішньою поштою, чи з телефонним дзвінком. Як же він міг допустити, що ця несподіваність увірвалася в їхнє життя саме зараз, коли Дон удалося-таки прогнати з їхнього буття весь шал пережитого ними. Вона стала колишньою Дон – хоча й ціною п’ятирічного поневіряння крізь життєві бурі. Швед виконував кожну її забаганку. Робилося все можливе, щоб вирвати її з пазурів жаху. І врешті-решт у їхньому житті з’явилися знайомі форми. Просто візьми і розірви той лист, викинь його до бісової матері. Так ніби його не було.

Через депресію та думки про самогубство Дон двічі мусила лягати в лікарню коло Принстона, і Швед узяв собі в голову, що пошкоджена психіка – це вже на все життя, а отже, Дон тепер потребуватиме постійного нагляду лікарів і різних заспокійливих та антидепресивних препаратів; час від часу їй доведеться лягати в психіатричну клініку, а він ходитиме туди до неї, скільки вона там лежатиме. Швед уявляв собі періоди (по кілька на рік), коли він сидить біля неї в палаті, де на дверях немає замків. На письмовому столику ваза, у вазі – передані ним квіти; на підвіконні – вазони з якимись виткими рослинами, що раніше стояли в її кабінеті. Швед привіз їх у надії, що, доглядаючи за ними, Дон хоч трохи відволікатиметься від своїх проблем. На приліжковій тумбочці – родинні фотографії в рамках: він, Меррі, батько та мати Дон, її брат. Швед сидить на стільці коло ліжка, тримає руку Дон у своїй руці, а вона, у джинсах і светрі-водолазці, сидить, відкинувшись на подушки, і плаче. «Сеймуре, я боюся. Мені весь час лячно». Швед терпляче стирчить коло неї, а коли її починає бити дрож, каже їй дихати: повільно – вдих, повільно – видих; і думати – згадати найприємніше з усіх відомих їй місць і уявити себе там, у ньому, в оточенні спокою та благодаті, хай це буде пляж десь у тропіках чи гори невимовної краси, чи галяви, на яких вона відпочивала у дитинстві… Навіть тоді, коли вона, тремтячи всім тілом, починає йому докоряти, він робить те саме. Дон сиділа в ліжку, схрестивши руки на грудях, ніби хотіла зігрітися, і щосили намагалася загорнутися у светрик: смикала його, заривалася підборіддям у комір, натягувала поділ на сідниці, на коліна, на п’яти, сидячи, неначе в наметі. Часто вона просиджувала в цій позі весь час його відвідин.

– Ти знаєш, коли я востаннє була в Принстоні? Я знаю! Коли мене запрошували до губернатора. В його особняк. Була в нього на обіді. Мені тоді було двадцять два роки, на мені була вечірня сукня, і я ледь не вмирала від страху. Він послав по мене автівку аж в Елізабет, і я, з короною на голові, танцювала з губернатором штату Нью-Джерсі… От чому зі мною сталася ця халепа? Як це мене занесло сюди? То все ти винуватий! Проходу мені не давав. Волочився за мною. Хотів зі мною одружитися! А я мріяла стати вчителькою, от і все! Ось чого я хотіла. Я мала роботу. Вона чекала на мене. Навчати дітей музики, як прийнято в Елізабет, а не з хлопцями вештатись – от і все. Я ніколи не мріяла про якусь «Міс Америку». Ні за кого не збиралася заміж. А ти продиху мені не давав, очей з мене не зводив. А я просто хотіла закінчити коледж, піти на роботу. Не треба було покидати наш Елізабет! Ніколи! Цей титул «Міс Нью-Джерсі» – знаєш, що він зі мною зробив? Він зруйнував мені життя. Я хотіла стипендію, щоб Денні міг піти в коледж і батько не платив за навчання. Чи гадаєш, якби не батьків інфаркт, я пішла б на цей наш «Міс округ»? Дзуськи! Просто мені були потрібні гроші, щоб Денні міг піти в коледж, не обтяжуючи батька. Я не для того туди йшла, щоб за мною волочились – я хотіла родину підтримати! А тут ти звідкись узявся. Ти! Ці руки! Ці плечі! Навис наді мною цим своїм підборіддям! Великий звір, який не відстане. Ані на мить від мене не відходив! Куди не піди, всюди мій хлопець, і він просто нетямився від того, що я там якась королева краси! Ти поводився, як хлопчисько. Тобі хотілося, щоб я була принцесою. Що ж, дивися, чим усе скінчилося. Я – в божевільні! Твоя принцеса в дурдомі!

Наступні роки вона запитувала себе, як могло з нею статися те, що сталося, і винуватила в цьому його, а він носив у лікарню її улюблені страви, фрукти, цукерки, тістечка, тішив себе надією, що вона з’їсть щось іще, крім хліба з водою; приносив журнали, сподіваючись, що вона зосередиться й хоч по півгодини на день читатиме; приносив одяг, щоб їй було в що вдягнутися за будь-якої погоди і пори року, коли вона гулятиме біля лікарні. Щовечора о дев’ятій годині він клав усе принесене в її шафку, обіймав її, цілував на прощання, потім знов обіймав, казав, що приїде завтра після роботи, а після того потемки цілу годину їхав в Олд-Римрок, а перед очима в нього маячіла перелякана гґґримаса Дон. Ця гримаса з’являлася на її обличчі за п’ятнадцять хвилин до прощання, коли в дверях поставала медсестра і лагідно нагадувала містеру Левову, що час побачення от-от мине.