Єдина втіха, яку отримав Швед від дошки оголошень, – це відсутність там статті під заголовком «Особу, підозрювану в скоєнні вибуху, описують як розумну, обдаровану, але з “ослячою впертістю”». От її він би точно зірвав. Навмисне прийшов би глупої ночі туди і зірвав. Можливо, ця стаття й не гірша від безліку інших, які з’являлися у ті часи не тільки в тутешній щотижневій газеті, а й у в нью-йоркській пресі – в «Таймс», «Дейлі ньюс», «Дейлі Мірроу», «Пост»; у щоденних газетах Нью-Джерсі – «Ньюарк ньюс», «Ньюарк стар – Леджер», «Моррістаун рекорд», «Берґен рекорд», «Трентон таймс», «Патерсон ньюс»; у газетах сусідньої Пенсильванії – «Філадельфія інкваєрер», «Філадельфія бюлетень», «Істон експрес», а також у «Тайм» і «Ньюсвік». Після першого тижня більша частина газет і телеграфних агенцій забуває про цю історію, але «Ньюарк ньюс» і, особливо, «Моррістаун рекорд», як і раніше, тримаються: «Ньюс» відряджає на цю тему трьох найкращих репортерів, і ті день у день риють землю в пошуках нових фактів про «римрокську підривницю». Орієнтована ж на тутешнього читача «Рекорд» невтомно нагадує, що бомба в Римроку – це найбільше нещастя, яке спіткало округ Морріс після 12 вересня 1940 року, коли вибух на пороховому заводі компанії «Геркулес», розташованому десь за дванадцять миль від Кенвіля, забрав життя п’ятдесяти двох осіб і скалічив ще триста. Наприкінці 1920-х в окрузі Мідлсекс, в одному з провулків на околицях Нью-Брунсвіка, вбили священика та церковного регента, а у Бруксайді псих, який утік з ґрейстоунської божевільні, прийшов у гості до рідного дядька, а потім розкроїв йому сокирою череп. Місцеві страшилки отримують друге дихання, і їх підхоплюють любителі подібних історій. Тулять сюди і викрадення немовляти Ліндберга у ньюджерсійському Гоупвеллі, коли викрали, а потім убили маленького сина Чарльза Ліндберга, легендарного літуна, котрий першим перетнув на літаку Атлантику; газети жваво згадують і цю історію, передруковують повідомлення тридцятирічної давнини про вимоги викрадачів, про знівечене тільце дитини, про Флемінґтонський процес, наводять витяги з газет за квітень 1936 року з репортажами про страту на електричному стільці викрадача та вбивці, теслі-іммігранта на ім’я Бруно Гауптман. День у день ім’я Меррі Левов знов і знову фігурує в переліку звірств, які мали місце в історії округу, кілька разів воно з’являється поряд з іменем Гауптмана, і все ж таки жодна стаття не ранить його так, як стаття в місцевому тижневику зі згадуванням про «ослячу впертість». У цій статті містилася вказівка – нехай і неявна, – на провінційну самовдоволеність, простакуватість, а може, і глупство чистої води, і це його так розлютило, що він не допустив би, щоб вона з’явилася на дошці оголошень, де будь-хто міг, похитуючи головою, прочитати її. Могла таке вчинити Меррі чи не могла – він не дозволив би, щоб її життя препарували тут, біля самісінької школи.

ОСОБУ, ПІДОЗРЮВАНУ В СКОЄННІ ВИБУХУ,

ОПИСУЮТЬ ЯК РОЗУМНУ, ОБДАРОВАНУ,

АЛЕ З «ОСЛЯЧОЮ ВПЕРТІСТЮ»

На думку вчителів муніципальної школи Олд-Римрока, Мередіт «Меррі» Левов, котра підозрюється в підриві магазину Гемліна та вбивстві лікаря Фреда Конлона, який практикував в Олд-Римроку, була всебічно обдарованою і сумлінною ученицею. Ті, хто намагається знайти в її дитинстві ключ до скоєння нелюдяного вчинку, одразу полишають ці спроби, щойно пригадують, якою жвавою та дружелюбною вона тоді була.

«Ми не можемо в це повірити! – так відреагувала на запитання щодо підозрюваної директорка школи Ейлін Морроу. – В голові не вкладається, як таке могло статися».

Директорка Морроу відзначає, що, навчаючись у початковій школі, Меррі Левов «охоче бралася за все і ніколи не створювала проблем».

«Це просто не в її характері, – сказала місіс Морроу. – Принаймні так було, коли вона тут навчалася».

У школі, зазначила місіс Морроу, Меррі Левов навчалась переважно на «відмінно», брала участь у всіх шкільних заходах, була у пошані в однолітків і вчителів.

«Вона була дуже старанна й сумлінна, завжди прагнула більшого, – сказала місіс Морроу. – Вчителі вважали її дуже здібною ученицею, однокласники були в захваті від неї».

Меррі Левов подавала великі надії в малюванні, добре проявила себе в спортивних іграх, особливо в кікболі. «Вона розвивалася, як нормальна дитина, – сказала місіс Морроу. – Нам і приснитися не могло те жахіття, що сталося потім, – додала директорка. – На жаль, ніхто не в змозі передбачити майбутнє».

Місіс Морроу повідомила, що в школі Мередіт вважалася «зразковою ученицею», хоча подеколи в ній проявлялася «осляча впертість», коли вона, приміром, відмовлялася виконувати правила, без яких, як їй здавалося, можна прожити.

Інші також пригадували «ослячу впертість» підозрюваної, коли вона уже навчалася в середній школі Моррістауна. Саллі Каррен, однокласниця, 16 років, твердить, що Мередіт притаманне «зневажливе й зарозуміле ставлення до всіх людей, які її оточують».

Але, на думку Барбари Тернер (16 років), «Мередіт загалом була хорошою, хоч і з дивними переконаннями».

Хоч учні моррістаунської школи дуже по-різному описували Меррі, всі одностайно відзначали, що «вона без кінця говорила про в’єтнамську війну». Деякі учні додавали, що варто було зійтися з нею в суперечці про доцільність присутності американських військ у В’єтнамі, як вона просто «захлиналася від злості».

Згідно з відгуками класного керівника Мередіт, містера Вільяма Паксмана, займалася вона серйозно, домагалася успіхів, мала відмінні оцінки і самовіддано готувалася до вступу в його alma mater – Пенсильванський університет.

«Зайде мова про її сім’ю, тільки й чуєш: “Яка гарна сім’я!”, – заявив містер Паксман. – І ми досі не віримо в те, що сталося».

Єдиний негативний відгук про її заняття пролунав з вуст учителя підозрюваної, який вже був на допиті у ФБР. «Мені сказали: “Ми отримали багато інформації про міс Левов”».

Упродовж року це – «місце, де був магазин». Потім починають споруджувати новий магазин, і місяць за місяцем він спостерігає за процесом будівництва. Одного дня з’являється величезне червоно-біло-синє полотнище: «Надзвичайно розширений! Новий! Новий! Новий! Магазин Мак-Ферсона!», і дата грандіозного відкриття – четверте липня. Він просить Дон сісти поряд із ним і каже їй, що вони ходитимуть до цього магазину, як і інші, хоча спершу це буде непросто, а далі, поступово… Та ні, непросто залишається і далі. Він не може зайти в новий магазин, не згадавши старого, навіть попри той факт, що Расс Гемлін відійшов від справ, а власники нового магазину – молода пара з Істона – про минуле не згадують, і вони не тільки розширили магазин, а й прибудували до нього пекарню, де випікають напрочуд смачні пиріжки й тістечка та щодня тішать покупців свіжими булочками й хлібом. На задвірках магазину, поряд із поштовим віконечком, з’явилася невеличка забігайлівка, де можна погомоніти із сусідом за чашкою кави з рогаликом чи, скажімо, погортати газету. У Мак-Ферсонів справа поставлена куди краще, ніж у Гемлінів, і незабаром, напевне, ніхто й не згадає про висаджену в повітря старомодну крамничку, окрім хіба що самих Гемлінів і Левових. Дон не може навіть просто пройти коло нового магазину й навідріз відмовляється заходити всередину, Швед же, навпаки, вважає за обов’язок зайти в кафе в суботу і, хай би що там думали, почитати за чашкою кави газету. Купує він тут і недільну газету. І марки теж купує тут. Він завиграшки міг би їх брати в себе на роботі та відправляти всю сімейну пошту з Ньюарка, але йому подобається опікуватися віконцем Мак-Ферсонів, і він не піде звідти, не обмінявшись парочкою зауважень про погоду з молоденькою Бет Мак-Ферсон, як колись – із Мері Гемлін, дружиною Расса.

Таким є позірне життя. Усі його сили спрямовані на те, аби воно було таким самісіньким, як і колись. Але тепер до нього додається життя внутрішнє, нестерпне внутрішнє життя деспотичних маній, притлумлених схильностей, марновірних очікувань, жахливих видінь, вигаданих розмов, запитань, які не мають відповідей. Безсонна, сповнена самокатування ніч за ніччю. Неймовірна самотність. Невситима докірливість – навіть за той цілунок, коли їй було одинадцять, а йому тридцять шість, і вони вдвох, не перевдягнуті після купання, машиною їхали з Дільського пляжу додому. Може, тоді почався відлік ланцюжка подій? Чи причиною стало щось інше? А може, ніякої причини й не було?