Чого б не вартувало Шведу відмовити старому в позбавленні від цих мук, він не піддавався на його вмовляння з дуже простої причини: якщо Меррі дізнається (а вона, безумовно, дізнається, від Рити Коен, якщо та з нею справді контактує), що фірма «Ньюарк Мейд» покинула приміщення на Централ-авеню, її захват не матиме меж. «Отже, і це його не спинило! Все віддасть задля наживи. Все! Для мого тата рідного Ньюарк – просто колонія чорних. Експлуатуй її, тягни з неї всі соки, а будуть проблеми – тікай, і чорт з нею!»
Ці думки та інші, ще дурніші, затямлені нею з книжечок на подобу «Маніфесту Комуністичної партії», точно вкрадуть останній шанс побачитися з нею знову. Попри все це, він міг чимало розповісти Анжелі Девіс про своє небажання покинути місто і про чорних, які в нього працюють, і, безсумнівно, це пішло б йому на користь, але він розуміє, що особисті ускладнення через подібне рішення навряд чи примирять його з абстрактними ідеалами святої Анжели, тож вирішує, що краще розповісти цій дивовижній примарі, що він – один із двох білих попечителів із Комітету з боротьби проти бідності (хоча це неправда, позаяк попечитель не він, а батько його друга), організації, яка регулярно збирається в Ньюарку і щосили сприяє відродженню міста, в яке він досі вірить (ось вам і ще одна брехня, бо відродження – фікція). Швед говорить Анжелі, що, попри страхи дружини, він ходить на вечірні засідання в різних районах міста. Робить усе, що в його силах, для звільнення її народу. І необхідно, каже він, повторювати це щовечора: звільнення народу, американські негритянські колонії, негуманне суспільство, добро з кулаками…
Він не розказує Анжелі, що його дочка по-дитячому хвалиться, плете небилиці, щоб справляти враження; що вона нічого не знає про динаміт і революції: це й інше для неї – просто слова, якими вона хизується, щоб почуватися сильною, попри свою мовну ваду. Ні, Анжелі відомо, де ховається Меррі, й коли вона взяла та просто так прийшла до нього, то це не світський візит. Чого б це Анжелі Девіс кожної опівночі сидіти в Левових на кухні в Олд-Римроку, якби вона не була тим вождем революції, якому доручено стежити, аби з його дочкою все було гаразд?! А якщо це не так, то навіщо їй приходити знову та знову?
Тож він каже їй: так, моя дочка – борець за свободу; так, я пишаюся нею; так, усе, що я раніше чув про комунізм, є брехнею; так, США піклуються лише про те, щоб світ був безпечним для бізнесу, і підтримують залежність бідних країн від багатих; так, США відповідальні за репресії в усіх частинах світу. І їхня мета, мета Х’ю Ньютона, мета Боббі Сіла, мета Джорджа Джексона, мета Меррі Левов, виправдовує усі засоби. За весь цей час він жодного разу не вимовляє ім’я Анжели Девіс ні при кому, а надто – при Вікі, яка вважає Анжелу Девіс порушницею громадського спокою, про що й каже дівчатам на фабриці. Лишаючись на самоті, він потай молиться – ревно молиться Богу, Ісусу, всім нараз, Пресвятій Діві, святому Антонію, святому Юді, святій Анні, святому Йосипу – за виправдання Анжели. І коли це стається, він на сьомому небі від щастя. Вона вільна! Але він не відносить на пошту листа, якого пише для неї в себе на кухні, коли дізнається про звільнення. Не відправляє його й кілька тижнів опісля, коли Анжела, з чотирьох сторін захищена щитами з куленепробивного скла, оголошує перед ста п’ятнадцятьма тисячами захоплених слухачів вимогу про звільнення політв’язнів, несправедливо засуджених і свавільно кинутих за ґрати. «Свободу римрокській підривниці! Свободу моїй дочці!» – вигукує Швед. «Гадаю, настав час, – заявляє Анжела, – коли всім нам слід дати хороший урок правителям цієї країни». «Так, – кричить Швед, – так, цей час настав, настав час соціалістичної революції у Сполучених Штатах Америки!» Але він, як і раніше, сидить на самоті за кухонним столом, бо він і зараз не може зробити те, що треба, або повірити в те, у що слід повірити, та він уже навіть не знає, у що він, власне, ще вірить. І все ж таки робила вона це чи не робила? Зважся він трахнути Риту Коен – і знав би все, і трахав би цю посіпачку, секс-терористку до повного її підкорення! Допоки не відвела б його у сховок, де вони майструють бомби! Якщо ти справді хочеш так побачити доньку, як кажеш, то заспокойся, підійди і трахни як слід Риту Коен. Не відводь очей від її вагіни, відчуй її смак – і відтрахай. Чи вчинив так якийсь інший батько? Якщо він готовий на все задля Меррі, то в чому проблема? Чому ж він утік?
І це лише частина того, що умістилося під шапкою «Минає п’ять років». Дуже маленька частина. Все, що він читає, бачить, чує, має для нього лиш один-єдиний сенс. Жодного нейтрального сприйняття. Цілий рік, приїжджаючи в село, він неминуче впирається поглядом туди, де стояв магазин із заправкою. Щоб купити газету, пакет молока чи каністру бензину, він, як і решта мешканців Олд-Римроку, тепер мусить їхати до Моррістауна. І навіть щоб купити марку – теж. Село – практично одна вулиця. Рухаючись на схід, бачиш нову пресвітеріанську церкву – будівлю у псевдоколоніальному стилі, яка насправді не має жодного стосунку до будь-яких стилів, а збудована там, де стояла колись стара пресвітеріанська церква, яка вигоріла дотла у двадцятих роках. Неподалік од церкви – дуби, двійко кремезних двохсотлітніх дубів, гордість округи. Ярдів за тридцять за дубами – кузня, яку буквально перед Перл-Гарбором переобладнали в магазин господарських товарів. Тепер мешканки купують тут шпалери, світильники, всякі дрібнички, а також радяться із місіс Фаулер, як краще прикрасити дім. У дальньому кінці вулиці – автомайстерня, де господарює п’яничка і кузен Расса Гемліна Перрі Гемлін, який ще займається плетінням крісел з очерету; ще далі тягнуться угіддя молочної ферми, де орудує Пол Гемлін, молодший брат Перрі. Пагорби, схожі на ті, де Гемліни господарюють замалим не двісті років, тягнуться від північного сходу на південний захід, утворюючи смугу завширшки тридцять-сорок миль, перетинають північну частину Джерсі, зусібіч огинаючи Олд-Римрок, переходять у низку, що тягнеться до Нью-Йорка, а звідти, вже як Кетскілл, аж до Мена.
Навскіс од місця, де була крамниця, стоїть жовта поштукатурена школа з шести класних кімнат. Перш ніж вони відправили Меррі в школу Монтессорі, а потім у повну середню в Моррістауні, вона чотири роки вчилася тут. Діти, котрі ходять зараз у цю школу, щодня бачать місце, де колись був магазин, бачать його і вчителі, і батьки школярів, коли їдуть селом. Тут, у школі, збирається Громадська рада селища, тут члени ради влаштовують вечері в складку, тут голосують, і кожен, хто буває тут, бачить місце, де стояв магазин, і знову думає про вибух, про вбиту тут добру людину, про дівчинку, яка цей вибух влаштувала, і – в різних пропорціях змішуючи співчуття й обурення – про її сім’ю. Дехто тримається підкреслено привітно, дехто (він знає) уникає його. Приходять і листи антисемітського змісту. Це так огидно, що потім він ще кілька днів нездужає. Щось адресоване йому. Щось – Дон. «Усе життя живу тут. Ніколи раніше такого не було». – «А чого ви хочете? Їм тут взагалі нема чого робити». – «Вони здавались милими людьми. Але ж наперед не вгадаєш». Передня шпальта місцевої газети, в якій описують трагедію і поминають лікарку Конлон, пришпилена до дошки оголошень і висить на вулиці. І Шведу несила її зірвати, хоча дуже хочеться, хоча б заради Дон. Можна, звісно, сподіватися, що просто неба вітер, дощ і сонце, а там і сніг за кілька тижнів зроблять свою справу, перетворять її на розкислу ганчірку, проте вона цілий рік залишається неушкодженою, і більш того – її читають. Назва передовиці – «Доктор Фред». «Ми живемо в суспільстві, де насильство стає чимось буденним… нам не збагнути, в чому криються причини, і, можливо, ми їх ніколи не дізнаємося… гнів, що палає в наших серцях… нас переповняє найщиріше співчуття до загиблого та його близьких, до родини Гемлінів і всіх мешканців Олд-Римрока, які намагаються усвідомити те, що сталося, й опанувати свої почуття… видатна людина і прекрасний лікар, якого всі ми добре знали… спеціальний фонд пам’яті доктора Фреда… внески, що допоможуть малозабезпеченим родинам у разі необхідності звернутись по медичну допомогу… в ці скорботні дні ми мусимо згуртуватися ще тісніше…» А поряд із передовицею стаття «Час лікує всі рани», яка починається так: «Усі ми вважали б за краще якнайшвидше забути…», а потім продовжується: «…до одних цілюще забуття прийде швидше, іншим доведеться почекати… Преподобний Пітер Балістон із Першої Конгрегаціоналістської церкви наголосив у своєму казанні на пошуках добра, що може дати ця трагедія… ще більше згуртує вірян у спільному горі… Преподобний Джеймс Вірінґ із церкви Святого Патрика виголосив надзвичайно проникливе казання…» Крім цієї статті, висіла й третя вирізка з газети, якій там не місце, але зірвати її неможливо, втім, як і перші дві, тож вона теж висить на дошці оголошень цілий рік. Це інтерв’ю з Едґаром Бартлі, поряд з яким у тій самій газеті фотографія самого Бартлі з лопатою для снігу та собакою на тлі всього сімейства. На задньому плані – дім і доріжка, щойно розчищена від снігу. Едґар Бартлі – хлопчина з Олд-Римрока, років за два до вибуху ходив із Меррі в кіно. На клас старший за неї, одного з нею зросту, він, наскільки пригадував Швед, справляв досить приємне враження, але був страшенно сором’язливий і трохи дивакуватий. У газеті його зображають як бойфренда Меррі в ті часи, коли стався вибух, хоча, як відомо батькам, той похід у кіно дворічної давності взагалі був для дочки єдиним у житті побаченням із хлопцем. Хай там як, а хтось підкреслив чорним приписувані Едґару цитати. Може, хтось із однокласників пожартував. Може, й статтю зі знімком вивісили задля жарту. Але жарт чи не жарт, вона висить тут місяцями, і Швед ніяк не може придумати, як її спекатись. «Це щось нереальне… Ніколи б не подумав, що вона здатна на це… Я знав її як дуже гарну дівчину, приємну. Жодного разу не чув від неї злостивих зауважень. Не вірю, що це просто так… Я сподіваюся, її знайдуть і нададуть допомогу, якої вона потребує… Я завжди вважав, що в Олд-Римроку ви у повній безпеці. А тепер, як і всі, мимохіть озираюся. Потрібен час, щоб життя відновило свій звичний плин… Я просто рухаюся далі. Мушу рухатись. Про це треба забути. Мов нічого не сталося. Але це дуже сумно».
