В одну з тих ночей за кухонним столом Шведу являється Анжела Девіс, як Богоматір з Фатіми в Португалії являлася тим дітям, як Пресвята Діва на мисі Кейп-Мей. Він думає: Анжела Девіс може допомогти мені знайти її, – і ось, будь ласка, вона тут. Один на кухні, серед ночі, Швед провадить задушевні розмови з Анжелою Девіс, спочатку про війну, потім про інші речі, важливі для обох. Та Анжела, яка йому ввижається, має довжезні вії та великі сережки-кільця у вухах, і вона ще гарніша, ніж на екрані телевізора. У неї довгі ноги та кольорова міні-спідниця, щоб їх було добре видно. Волосся в неї – незвичайне. І вона, як дикобраз, виклично дивиться на тебе з-під кучерявої шапки, що начебто застерігає: «Не підійдеш – не заболить!»

Він їй розказує те, що вона хоче чути, і сам вірить усьому, що каже йому вона. Мусить вірити. Анжела вихваляє Меррі, називає її «солдатом свободи, піонером у великій борні проти гніту». Він мав би пишатися її політичною відвагою. Антивоєнний рух – це рух проти імперіалізму, відтак, висловлюючи протест у тій єдиній формі, яка може вплинути на свідомість американців, шістнадцятилітня Меррі виходить на передній край цього руху, стає його Жанною д’Арк. Шведова дочка – натхненниця всенародного опору фашистському уряду, його звірячому придушенню інакодумців. А те, що вона скоїла, є злочином лише тому, що це вважає злочином держава, яка сама, по суті, є злочинницею, готовою до безжальної агресії проти будь-якої країни світу в ім’я збереження несправедливого розподілу багатств і надання підтримки тим суспільним інститутам, які охороняють панівний клас. Бунт проти дискримінаційних законів, пояснила вона, і насильницький спротив у тому числі, сягають ще часів аболіціонізму – й у цій боротьбі його дочка ступає попліч із самим Джоном Брауном!

Вчинок Меррі – не злочин, а політичний акт у боротьбі між фашистами-контрреволюціонерами та силами опору: чорними, мексами, пуерториканцями, індіанцями, ухильниками від армії, антивоєнними активістами, подібної до Меррі білої небайдужої шкільної молоді, які діють або легально, або, як висловилася Анжела Девіс, екстралегальними методами, прагнучи повалення збудованої капіталістами поліцейської держави. І хай він не хвилюється за неї, що вона ховається – Меррі не сама, вона – частина армії, яка налічує вісімдесят тисяч радикально налаштованих юнаків, котрі обрали підпілля для максимально успішної боротьби із соціальною несправедливістю, спричиненою репресивним політико-економічним ладом. «Усе, що ти чув про комунізм, – пояснює йому Анжела, – це брехня». Він мусить з’їздити на Кубу, якщо хоче побачити той соціальний лад, що зумів ліквідувати расову нерівність і експлуатацію трудящих та перебуває в гармонії з народними потребами та сподіваннями.

Він покірливо слухає. Імперіалізм, пояснює вона, це зброя, що її використовують білі багатії, щоб недоплачувати чорним за роботу, і він хапається за нагоду розповісти їй про чорношкіру майстриню Вікі, яка вже тридцять років у «Ньюарк Мейд», тендітну жінку з дивовижним розумом, витримкою, чесністю, випускницю ньюаркської школи, матір синів-двійнят, Донні й Блена, що вчаться зараз у медичній школі. Їй розповідає, як Вікі, одна з усіх, цілодобово чергувала з ним на фабриці під час заворушень 1967 року. Мер по радіо радив усім негайно покинути місто, але він залишився, бо сподівався, що його присутність урятує фабрику від вандалів. Була й інша причина, та сама, що утримує людей на місці, де лютує ураган: вони не можуть кинути напризволяще те, чим дорожать. Десь так само міркувала й Вікі.

Аби угамувати заколотників, які, розмахуючи смолоскипами, йшли від Саут-Оранж-авеню і могли кинутися на фабрику, Вікі виготовила плакати і розмістила їх на видноті – на вікнах першого поверху. На білих аркушах картону чорні написи: «Більшість працівників цієї фабрики – негри». Через дві ночі якісь білі розбили всі вікна з цими плакатами – чи то були надміру пильні активісти з північного Ньюарка, чи, як підозрювала Вікі, ньюаркські копи на машині без номерів. Вибили вікна й поїхали далі, ось і вся шкода, заподіяна фабриці за ті буремні дні та ночі. Все це Швед розказує святій Анжелі.

На другий день зіткнень за складом «Ньюарк Мейд» отаборився підрозділ молодих хлопців з Нацгвардії, скерований на Берґен-стрит для локалізації заворушень, і коли Швед із Вікі принесли хлопцям гарячу каву, вона примудрилась переговорити з кожним хлопцем. В уніформі, у шоломах, в армійських черевиках, обвішані зброєю – від ножів до гвинтівок з багнетами, сини білих фермерів із Південного Джерсі – всі аж трусилися від страху. «Хлопці, перш ніж стрельнути комусь у вікно, добре подумайте! Там же не снайпери сидять! Там люди! Гарні люди! Добре думайте!» В суботу по обіді перед фабрикою зупинився танк, і Швед, побачивши його, нарешті зміг зателефонувати Дон і сказав: «Усе вляжеться!» А Вікі підійшла до танка і грюкала об люк доти, поки той не відчинився. «Не втрачайте голів! – прокричала вона до солдатів у танку. – Спершу думайте, тоді робіть! Ви потім поїдете, а людям жити. Тут їхній дім». Опісля губернатору Г’юзу перепало за введення танків, але Швед анітрохи його не засуджував: якби не танки, то не відомо, чим би все скінчилося. Однак Анжелі він цього не каже.

Під час двох найважчих, найстрашніших днів, у п’ятницю й суботу 14 і 15 липня 1967 року, коли він тримав зв’язок з поліцією штату по рації, а з батьком – по телефону, Вікі весь час була поряд із ним. «Це ще й моє добро. Ви просто власник», – сказала вона. Він каже Анжелі, що знав усю історію стосунків Вікі з його сім’єю, знав, що ці стосунки давні та тривалі, знав, як усі прив’язані одне до одного, але й гадки не мав, що прив’язаність Вікі до «Ньюарк Мейд» нічим не поступається його власній прив’язаності. Він розповідає Анжелі, як після заворушень, після облоги, пережитої пліч-о-пліч з Вікі, він твердо вирішив будь-що лишитися, хоч би і одинцем, у Ньюарку, не кидати своїх чорношкірих робітників. Звичайно, він не каже про те, що тоді (та й тепер) він, не вагаючись, зібрався б і поїхав, якби не боявся, що, приєднавшись до виїзду з міста всіх уцілілих після заворушень підприємств, він дасть тим самим Меррі безпрограшну позицію для звинувачень. Він, мовляв, нехтує інтересами чорних, трудящих і бідноти, піклуючись лише про свою вигоду і діючи виключно з позицій невситимої жадоби!

У цих ідеалістичних гаслах нема правди, ні краплі правди, але все ж таки, що він міг ще зробити? Не виправдовувати ж йому власними діями божевільні вчинки дочки! Він лишився в Ньюарку, а після заворушень Меррі стала так чудити, що назвати її вчинки божевільними – це було б як комплімент. Ньюаркські заворушення, потім війна у В’єтнамі; спочатку тільки місто, тоді – вся країна, і це не могло не позначитися на Сеймурі Левові з Аркадія-Гілл-роуд. Один страшний удар, за сім місяців, у лютому 1968-го – другий, нищівний. Фабрика в облозі, дочка в бігах, і все це відкидає тінь на їхнє майбуття.

А на довершення, коли вже припинився вогонь снайперів, коли згасли пожежі, оголосили перелік двадцяти одної жертви перестрілок (усі – мешканці Ньюарка), Національна гвардія полишила місто, а Меррі зникла, з’ясувалося, що якість продукції «Ньюарк Мейд» через недбалість і байдужість деяких працівників дедалі падає: тільки сліпий не бачив зниження віддачі, і це скидалося на саботаж, хоч саботажу тут не було. Попри сильну спокусу, він не розказує Анжелі про розбіжності між ним і батьком, спричинені його рішенням залишатися в Ньюарку: така відвертість викличе її ненависть до Лу Левова, й вона не скаже їм, де Меррі.

«І що ми маємо? – щоразу заводився батько, прилітаючи з Флориди просити сина тікати з цього міста світ за очі, не чекаючи, поки друга хвиля заворушень знищить його остаточно. – Там, де колись ми робили один крок, зараз доводиться робити два, три, чотири кроки. Один крок уперед – і одразу задкуєш на два: ріжеш заново, строчиш заново, ніхто не вкладається в денну норму, ніхто не робить справу так, як треба. Весь бізнес іде псу під хвіст через отого сучого сина Лероя Джонса в дебільному капелюсі, всюдисущого, всевидющого і якого там іще. Я все це збудував своїми руками! Своєю кров’ю! Чи, може, вони думають, що я прийшов на все готове? Що хтось дав мені це? Але хто? Хто міг мені це дати? Та ніхто! Все, що я маю, я сам і створив. Працею – пра-це-ю! А мене позбавили цього міста, а зараз хочуть відібрати й бізнес – усе, що я створював, день за днем, крок за кроком. Хтось хоче все перетворити на руїни. І думає, що хтось від того виграє! Палять свій дім – так вони розправляються з білими! Не лагодять, а палять! Жити в зруйнованому місті – ось воно, ідеал чорношкірої гордості! Велике місто перетворене на цілковиту пустку! І їм буде приємно тут жити! І я брав цих людей на роботу! Ну не сміх? Я наймав їх! «Левов, ти з глузду з’їхав», – казали мені друзі у парильні. – «Навіщо ти береш цих чорних? Ти не матимеш рукавичок, але матимеш повно клопоту». Але я приймав їх, приймав як нормальних людей, двадцять п’ять років облизував Вікі, і – хай воно западеться – на кожен День подяки дарував усім жінкам по святковій індичці. Вранці приходив, рот від вуха до вуха, вітав їх, стелився перед ними. «Як справи? – питаю. – Як ми тут поживаємо? Завжди до ваших послуг. Маєте скарги – то тільки до мене. І пам’ятайте: тут, за цим столом, я не вам так начальник, як вірний товариш і друг». Згадай-но те свято, яке я влаштував, коли діти Вікі закінчили школу! Який же я був ідіот! Ні, не був – дотепер ним лишаюся. Донині! Сиджу коло басейну, і коли мої чудові друзі відривають очі від газети і кажуть, що всіх чорних треба просто поставити до стінки, тільки я один їм нагадую, що так чинив колись Гітлер з євреями. І знаєш, що вони мені відповідають? Кажуть: «Як ти можеш порівнювати чорних з євреями?» Кажуть, що чорних треба розстріляти, а я кричу їм: «Ні!» І в цей же час гине справа мого життя, бо вони не здатні зшити рукавичку точно за розміром. Погана форма, кривий шов – і таку рукавичку не вдягнеш на руку. Вони халтурники, халтурники, яких ще світ не бачив, і цьому нема ніяких вибачень! Дати маху в операції – це звести нанівець усе. І все ж, Сеймуре, коли я розмовляю з цими фашистськими покидьками, – євреями, євреями-однолітками, які бачили те саме, що і я, тобто з людьми, що мали б знатися на таких речах у мільйон разів краще, коли я в суперечці з ними наводжу аргументи проти, я виступаю проти там, де мав би виступати за». – «Так, але ти робиш це завзято», – зауважив Швед. «Чому? Чому я так роблю, скажи мені!» – «Мабуть, так диктує тобі твоя совість». – «Совість? Ну, а де їхня совість? Де совість тих чорних? Куди вони сховали свою совість, пропрацювавши в мене чверть століття?»