Що вони могли їй сказати? Як могли їй відповісти? «Так, люди мають совість, багато людей її мають, але, як це не гірко, бувають і люди без совісті. Тобі, Меррі, пощастило, ти напрочуд совісна. І просто диво, що у твої літа в тебе стільки совісті. Ми горді з того, що в нашої доньки стільки совісті, що вона бентежиться загальним благом і бере до серця чуже горе…»

Цілий тиждень вона не могла спати одна у себе в кімнаті. Швед уважно перечитував газети, вишукуючи там пояснення чернечого вчинку. Він витікав з дій президента Південного В’єтнаму генерала Зьєма, з корупції, виборів, складних регіональних і політичних протиріч, ба навіть із самої природи буддизму… Але для Меррі це було в першу чергу крайнім заходом, на який доводиться йти добрим людям у світі, де переважна більшість люду геть-чисто позбавлена совісті.

Тільки-но дівчинка так-сяк вернулася до тями після сцени самоспалення того старенького буддійського ченця з Південного В’єтнаму, тільки-но змогла спати у своїй кімнаті сама і без світла, не зриваючись двічі-тричі за ніч, як усе повторилося знову: другий чернець у В’єтнамі вчинив самоспалення. Потім третій, четвертий… І коли закрутилося, Швед ясно зрозумів, що він уже не в змозі відгороджувати Меррі від телевізора. Якщо дівчинка пропускала репортаж про самоспалення у вечірніх новинах, то вставала раніше й дивилася перед школою в новинах ранкових. І як було покласти цьому край? Навіщо вона знову й знову витріщалася в екран, ніби збиралася дивитись нескінченно? Так, Швед хотів, щоб вона заспокоїлась, але ж не до такої міри. Чи, може, вона просто намагалася осягнути суть цього? Опанувати свій страх перед цим? Чи намагалася збагнути, як воно – зважитися на такий крок? Чи бачила на місці тих ченців себе? Не відривалася від телевізора від страху, чи тому, що це її заводило? Найбільшу тривогу й острах викликало припущення, що це вже цікавість, яка перемагає страх, і незабаром він теж був утягнутий у нескінченні спостереження, щоправда, не за самоспаленнями у В’єтнамі, а за змінами, які відбувалися в одинадцятирічній доньці. Він завжди пишався допитливістю, яку ще змалку проявляла його дівчинка, але тепер його не дуже тішило її бажання так докладно розбиратися в таких речах.

Хіба не гріх – накласти на себе руки? Як інші можуть просто стояти й дивитися? Чому вони його не зупиняють? Чому не гасять полум’я? Стоять і дивляться, як інші роблять телехроніку. Вони хочуть, щоб це показали по телевізору. Де їхня мораль? І що з мораллю тих телевізійників, котрі знімають? Чи не на ці запитання вона намагалася відповісти? Чи були вони невід’ємною частиною її інтелектуального розвитку? Швед не знав. Вона дивилася у повній тиші, така ж нерухома, як і чернець у центрі полум’я, й після того так само мовчала. Навіть якщо він розмовляв із нею, розпитував про щось, вона просто сиділа перед телевізором, втупившись не в мерехтливий екран, а десь углиб себе – всередину, де, за теорією, все сходиться в єдине ціле й де немає суперечностей, де все, чого вона не знала, спричиняло колосальне зрушення, а все зафіксоване уже нікуди не дівалося…

Швед не знав, як спинити її, але шукав шляхів відволікти її, примусити не думати про божевілля, що коїлося в іншій половині світу з причин, котрі ніяк не стосувалися ні її, ні її сім’ї: брав її з собою вечорами на гольф, зводив на пару ігор «Нью-Йорк Янкіз», якось узяв її та Дон в коротку подорож на фабрику в Пуерто-Рико, і після тижня там, на морі біля Понсе, її нарешті відпустило, але то не була заслуга Шведа. Річ була в самоспаленнях – вони припинилися. П’ять, шість, сім епізодів – і як відрізало. А Меррі знову стала колишньою Меррі, жила тим, що стосувалося її й відповідало її віку.

Коли президент Південного В’єтнаму, Зьєм, проти якого виступали ченці-мученики, за кілька місяців потому був убитий (як припустили в недільному випуску Сі-Бі-Ес, убитий ЦРУ, яке й привело його до влади), Меррі начебто пропустила цю звістку повз вуха, а Швед нічого їй не став казати. На той час такої країни, як В’єтнам, для Меррі нібито й не існувало, та й раніше вона була для дівчинки якоюсь неймовірною тмутараканню, у декораціях якої відбувалося жахливе теледійство, котре так вразило її надміру чутливу одинадцятилітню душу.

Потім, виступаючи проти політики уряду, вона й словом не згадувала про мучеництво буддійських ченців. Схоже, трагічні події 1963 року нічого спільного не мали з бурхливим протестом, який вибухнув 1968 року і вилився в ненависть до імперіалістської політики капіталістичної Америки до селян, котрі боролися за національне визволення… І все ж під час денних та нічних роздумів батько завзято переконував себе, що це пояснення – єдиноможливе; інших, бодай приблизно рівних за мірою жаху і шоку, які могли б перетворити дівчину на підривницю, просто не було.

Минає п’ять років. Анжела Девіс, негритянка, викладачка філософії, десь однолітка Рити Коен (народилася в Алабамі 1944 року, за вісім років до народження римрокської підривниці), комуністка, яка викладає в Каліфорнійському університеті та виступає проти війни, постає в Сан-Франциско перед судом. Її звинувачують у причетності до викрадення людей та вбивств, а також у змові. Її звинувачують у тому, що вона купила зброю, яка була використана під час збройної спроби звільнити під час судового засідання трьох чорношкірих, яких утримували в тюрмі Сен-Квентін. Револьвер, з якого застрелили суддю, нібито був придбаний нею за кілька днів до кривавих подій. Два місяці вона переховується, уникаючи пасток ФБР, поки нарешті її арештовують у Нью-Йорку і повертають у Каліфорнію. Її прихильники по всьому світу, від Франції й Алжиру до СРСР, волають, що вся справа сфабрикована поліцією. Скрізь, де вона проїжджає в супроводі поліцейського конвою, уздовж доріг стоять шереги білих і чорних, які розмахують перед об’єктивами телекамер плакатами і гучно скандують: «Свободу Анжелі! Геть політичні переслідування! Кінець расизму! Кінець війні!»

Своєю зачіскою вона нагадує Шведу Риту Коен. Щоразу, бачачи цю буйну шевелюру, він починає думати, як мав би вчинити тоді в готелі. Не треба було її відпускати, ой, не треба…

Тепер він дивиться новини, відстежуючи лінію Анжели Девіс. Читає все, що може знайти про неї. Він знає, що Анжела Девіс може привести його до дочки. Згадує, що коли Меррі жила ще вдома, однієї суботи, під час її поїздки до Нью-Йорка, він зайшов в її кімнату, відкрив нижню шухляду письмового столу і, примостившись біля нього, перечитав усі наявні там папери. Всю цю політичну макулатуру – памфлети, листівки, розмножені на ксероксі брошурки з сатиричними карикатурами. Серед іншого був там і «Маніфест Комуністичної партії». Де вона його взяла? Точно не в Олд-Римроку. Хто її цим постачає? Білл і Мелісса. То були не просто заклики проти війни – це була писанина людей, які бажали повалити капіталізм і знищити уряд США, людьми, які відкрито закликали до насильства й революції. Йому було моторошно читати ці акуратно підкреслені нею, старанною ученицею, абзаци, але й припинити читати він теж не міг… Тепер Шведу здається, що там були й речі авторства Анжели Девіс. Перевірити це неможливо – ФБР конфіскувало всі папери. Посортували як речдоки, порозпихали по конвертах, опечатали й вивезли з дому. В її кімнаті все обсипали спецпорошком, бажаючи отримати чіткі відбитки пальців, щоб порівняти з тими, що вже є в кримінальній картотеці. Витребували всі телефонні рахунки, щоб з’ясувати, куди, до кого телефонувала Меррі. Довго рилися в її кімнаті, шукаючи тайників. Здирали килимове покриття, зривали підлогу, знімали стінні панелі, відкручували зі стелі плафон, обшукали всі сукні у шафі – чи не заховано що в рукавах? Після вибуху поліція штату перекрила рух на Аркадія-Гілл-роуд, виставила оточення, і цілих шістнадцять годин дванадцять агентів ФБР прочісували будинок від верху до низу. Коли добулися кухні та, шукаючи паперів, стали тельбушити пилосос, у Дон почалася істерика. І все тому, що Меррі читала Карла Маркса й Анжелу Девіс! Так, зараз він чітко пригадує, як сам намагався, сидячи біля столу Меррі, читати Анжелу Девіс, аналізуючи її думки, намагаючись уявити, як вони впливають на його дівчинку. Читаючи цю писанину, він почувався так, ніби сидить глибоко під водою, з аквалангом, у шоломі з максимально наближеним до обличчя віконечком, із дихальною трубкою в роті, але не може ні порухатися, ні повернутися, ні натиснути на спеціальний механізм, аби випливти на поверхню. Це чимось нагадувало читання тонких ілюстрованих книжечок із підписами, в яких ішлося про життя святих; старенька місіс Двайр часто підсовувала їх онуці, коли та гостювала в неї у Елізабет. На щастя, дівчинка переросла цю читанину, але ще певний час апелювала до католицьких святих: приміром, загубивши ручку, вона просила допомоги у святого Антонія, коли не була впевнена, що добре знає матеріал перед контрольною, молилася святому Юді, а коли мати змушувала в суботу зранку прибрати захаращену кімнату, зверталася до покровителя трудівників святого Йосипа. Якось, коли їй було дев’ять і якісь ретрогради-фанатики з мису Кейп-Мей оголосили, що під час пікніка їхнім дітям у світлі багаття явилася Пресвята Діва, і юрми людей ринули до їхньої ферми, чергуючи там удень і вночі, Меррі прийшла в дикий захват, та дивувалася не стільки з чудесної з’яви Мадонни в Нью-Джерсі, скільки з того, що обрана купка підлітків сподобилася лицезріти святий лик. «Чому це сталось не зі мною!» – сказала вона батькові та повідала про інше явлення Богоматері – трьом пастушатам у селі Фатіма, що в Португалії, а він лише кивав і тримав язик за зубами, хоча дід її, почувши від онуки про цю з’яву на Кейп-Мей, сказав: «А наступного разу її, напевно, побачать у сироварні Квін», і Меррі не забула це переказати при поїздці до бабусі. Почувши це, старенька місіс Двайр стала просити святу Анну, аби вона допомогла онуці здолати всі сторонні впливи та залишитись ревною католичкою. А ще десь роки через два усі святі й молитви зникли з побуту Меррі. Вона вже не носила чудодійний медальйон із Пресвятою Дівою, хоч і клялась бабусі Двайр весь час його носити, не знімаючи навіть у ванній. Переросла святих – переросла б і комунізм. Переросла б, вона переростала все. Питання пари місяців. Можливо, тижнів; і цей мотлох з шухляди пішов би в повне забуття. Треба було тільки почекати. Та якби вона вміла чекати! Власне, у цьому і була проблема. Меррі ніколи не була терплячою. Можливо, такою зробило її заїкання – як знати. Та хай би чим вона захоплювалась, її захоплення тривало до року, а потім наче випаровувалося, так ніби й ніколи не було! Ще рік, і час було б іти в коледж. А на той час вона знайшла б собі нові предмети для ненависті та нові – для любові, змогла б зосередитися на чомусь новому, та й по всьому.