– І що я тут зможу робити? Проводити марші під універмагом?

– Можна створити тут організацію.

– «Люди Римроку проти війни»? Ну, так, тоді справа піде. Або: «Старшокласники Моррістауна проти війни».

– Точно! «Приклич війну». Як тобі таке гасло? Так і залиши: «Приклич війну до себе в місто, в дім!» Тобі ж наче подобається бути непопулярною? Ти будеш дуже непопулярною, це я тобі гарантую.

– Непопулярність – не мій ідеал.

– А таки доведеться. Бо тут твоя позиція не популярна. Якщо на повен голос виступиш проти війни, повір мені, тоді таке завариться!.. Чому б тобі не пояснювати тутешнім людям, що таке війна? Це, знаєш, теж частина Америки.

– Незначна частина.

– Ці люди – американці, Меррі. Ти можеш активно виступати проти війни просто тут, у містечку. І в Нью-Йорк не конче їздити.

– Ага, зможу активно виступати проти війни просто в нашій вітальні.

– Ти можеш виступати проти війни в клубі общини.

– Де збиратимуться всі двадцять чоловік.

– Моррістаун – центр округу. Їздь туди щосуботи. Там точно є люди, які проти війни. Суддя Фонтейн проти неї, ти знаєш. Містер Ейвері проти війни. Вони разом зі мною підписали звернення. Старий суддя навіть у Вашингтон зі мною їздив. І знаєш, тутешній люд був не в захваті, коли побачив під петицією мою карлючку. Але така моя позиція. Можеш улаштувати марш у Моррістауні. Чому б тобі цим не зайнятися?

– А газета моррістаунських старшокласників напише про це. І ми виведемо армію з В’єтнаму.

– Я так розумію, ти вже не криючись говориш про війну в тамтешній школі. Якщо ти вважаєш, що це дурна забавка, то навіщо цим займатися? Отже, ти так не думаєш. Коли йдеться про війну, то думка кожного в Америці чогось вартує. Почни зі свого рідного містечка, Меррі. Реальний спосіб покласти край війні.

– Революції не починаються в п-п-провінції.

– Ми не про революцію говоримо.

– Це ти не говориш про революцію.

Це була їхня остання розмова про Нью-Йорк. Затія вдалася. Здавалося, тим балачкам не буде кінця-краю, однак він був терплячий, зважений, твердий – і все вдалося. Наскільки він знав, вона більше не їздила в Нью-Йорк. Прислухалася до його поради і залишилася вдома, але, створивши поле для баталій у вітальні, створивши поле бою в Моррістаунській школі, вона одного дня пішла та підірвала пошту, а з нею – доктора Фреда Конлона й місцевий магазин усякої всячини – невеличку дерев’яну халупку з дошкою оголошень на фронтоні, самотньою бензоколонкою «Саноко» та металевою щоглою, на якій Расс Гемлін, котрий спільно із дружиною володів магазином і управляв поштою, щоранку вивішував американський прапор ще відтоді, коли президентом Сполучених Штатів був Воррен Ґамаліел Гардінґ.

Через чотири місяці після зникнення Меррі до Шведа заявилася мініатюрна бліда дівчина, яка виглядала вдвічі молодшою за Меррі, але, за власним зізнанням, була на шість років старша. Міс Рита Коен – так вона назвалася. Формена сорочка, штани, потворні величезні черевики – вона вдягалася у стилі Ральфа Абернаті, послідовника доктора Кінґа. На голові – копиця торчкуватого волосся, котре лише підкреслювало дитячість її рис. Дивно, що Швед не зрозумів одразу, хто вона така. Він цілих чотири місяці чекав на з’яву саме такої людини, проте коли вона з’явилась, то виявилася такою маленькою, юною та нещасною, що Швед насилу повірив, що перед ним – студентка Вортонської школи бізнесу та фінансів Пенсильванського університету (яка пише роботу, присвячену шкіряній промисловості в Ньюарку, що в штаті Нью-Джерсі). Про те, щоб бачити в цій самозванці доччину наставницю з питань світової революції, навіть не йшлося. В час її приходу на фабрику Швед ще не знав, що Рита Коен, аби потрапити сюди, проникла в підвальний хід під естакадою, збиваючи зі сліду нишпорок із ФБР, виставлених на Централ-авеню відстежувати всіх, хто зайде в його офіс.

На фабрику по три-чотири рази на рік телефонували чи зверталися письмово з проханням провести екскурсію. Раніше гостями займався Лу, який завжди викроював часину і на ньюаркських школярів, і на загін бойскаутів, і на залітних знаменитостей, яких заносило на «Ньюарк Мейд» у супроводі посадовців з мерії чи торгової палати. Швед не вважав себе докою в рукавичному виробництві чи авторитетом у питаннях шкіряної галузі – зрештою, як у будь-яких інших питаннях, – він не отримував і частки того задоволення, яке отримував його старий, та інколи погоджувався відповісти по телефону на запитання людей, які вивчали цю спеціальність, а якщо студент здавався йому досить серйозним, то міг і провести для нього маленьку екскурсію.

Авжеж, знай Швед, що ця студентка – зовсім не студентка, а посланка втікачки-доньки, він нізащо не призначив би зустріч на фабриці. Чому Рита не сказала Шведу, хто її прислав, чому тримала це в секреті до кінця екскурсії? Мабуть, хотіла спочатку промацати Шведа. А може, мовчала весь цей час тому, що просто хотіла розважитись. А може, упивалася своєю владою над ним. Чи була просто політиком, і більшість її вчинків диктувалася насолодою, яку давало почуття влади.

Оскільки Шведів стіл від машинного залу був відділений лише скляними загородками, то він і швачки за машинками постійно лицезріли одне одного. Загородки він звів, щоб захиститися від стукоту машин, і водночас вони дозволяли безнастанно спостерігати за роботою цеху. Його батько рішуче відмовлявся сидіти в будь-якому кабінеті – як у скляному, так і в будь-якому іншому; він просто втиснув свій стіл посеред царства з двохсот швейних машинок – і царював там як бджолина матка в самому серці переповненого вулика: і коли він розмовляв по телефону з клієнтами чи підрядниками, водночас проглядаючи папери, навкруги безперервно гудів, дзижчав, торохтів і вищав його рій. Тільки в цеху, казав він, крізь багатоголосий шум можна почути стукіт несправного «Зінґера», і швачка ще не встигне навіть попередити свою майстриню про несправність, як він уже з викруткою біля машинки. Так казала в притаманній їй манері – із сумішшю захвату й іронії – Вікі, вже немолода чорношкіра начальниця цеху, на банкеті з нагоди його виходу на пенсію. Коли ж усе було як слід, Лу не міг усидіти на місці, бігав, метушився – словом, резюмувала Вікі, поводився як будь-який нестерпний бос. А коли до нього підходив закрійник і скаржився на майстра, а майстер приходив скаржитися на закрійника; коли доставка шкір затримувалася на місяць, сировина була неякісна або з дефектами; коли він виявляв, що переплачує постачальнику тканини на підкладку, а експедитор безсоромно бреше; коли він дізнавався, що оператор різальної машини, який носив сонцезахисні окуляри і їздив на червоному «корветі», ще нишком промишляв букмекерством серед працівників, приймаючи ставки на різні підпільні лотереї – тут він опинявся в рідній стихії та брався виправляти становище так, як умів тільки він.

– А коли все направиться, – підхоплював передостанній оратор, гордий своїм батьком син винуватця торжества у найдовшій за вечір жартівливій промові, переповненій хвалебними епітетами, – знову починав доводити до сказу всіх нас і себе. Він завжди був готовий до найгіршого, тож неприємності ніколи не барилися. Але ніколи вони не заскакували його зненацька. І все це загалом, як і сама «Ньюарк Мейд», свідчило про те, що вболівати за справу – штука правильна. Отже, пані та панове, за чоловіка, котрий усе життя був мені вчителем і вчив не тільки вболівати за справу; за чоловіка, який зробив моє життя безперервним процесом навчання, інколи важкого, але неодмінно плідного; за чоловіка, який відкрив мені секрет (ще тоді, коли я був п’ятирічним хлопчиськом), як робиться неперевершений продукт («Працюй над ним», – пояснив він мені); за чоловіка, пані та панове, який завжди сповідував цей принцип і йшов до висот, ще від того самого дня, коли в чотирнадцять років почав дубити шкіри; за рукавичника номер один, котрий знається в цій справі так, як не знається жоден із нас, за містера «Ньюарк Мейд» – за мого батька Лу Левова!