– Послухайте, – почав містер «Ньюарк Мейд», – нехай вас тут ніхто сьогодні не дурить. Я люблю працювати, я люблю рукавичну справу, я люблю труднощі, але мені не до вподоби сама ідея про відпочинок, позаяк я вважаю, що це перший крок до могили. Але все це абсолютно мене не хвилює з однієї вагомої причини: я – найщасливіша людина у світі. І щасливим робить мене одне слово. Найпрекрасніше слово на світі – «сім’я». Якби мене витісняв якийсь конкурент, я не стояв би усміхнений перед вами: ви мене знаєте – я би волав і кричав. Але мене витісняє не хтось там – мене витісняє мій улюблений рідний син. Бог дав мені найчудовішу сім’ю, про яку тільки може мріяти чоловік: чудову дружину, двох чудових синів, чудових онуків…»

Швед попросив Вікі принести в кабінет овечу шкуру і дав її помацати студентці з Вортону.

– Її протравили, але ще не дубили. Це ворсистий смух. Тут не вовна, як у домашніх овець, а ворс.

– А що роблять із ворсом? Його десь застосовують?

– Гарне запитання. Ворс використовують для виробництва килимів. В Амстердамі, Нью-Йорку. «Біґелоу». «Могаук». Але найбільшу цінність тут становить шкура. Ворс – побічний продукт, і відділення його від шкури та решти – це окрема історія. Поки не було синтетики, ворс ішов головно на дешеві килими. Компанія-посередник переправляла ворс із дубилень до килимових майстерень, але вам це ні до чого, – сказав він, зауваживши, що хоча вони тільки почали, вона вже списала цілу сторінку розлінованого блокнота. – Та якщо вам цікаво, – додав він, зворушений і приваблений її заповзяттям, – а я бачу, що це вас цікавить, я можу скерувати вас до цих людей. Гадаю, їхня сім’я досі живе десь тут поряд. Це така бізнесова ніша, про яку мало хто знає. Але цікава. Тут усе цікаво. Ви порушили цікаву тему, мила леді.

– Гадаю, що так, – відповіла вона, приємно усміхнувшись до Шведа.

– Так от, а цю шкуру, – він взяв у неї смух і погладив бічною стороною великого пальця, як ото бува гладять кота, щоб він замуркав, – ми називаємо кабрета. Мала вівця. Дрібна порода. Водиться не далі двадцятої-тридцятої паралелі на північ і на південь від екватора. Це напівдика порода: в поселеннях Африки кожна сім’я зазвичай має чотири-п’ять голів, їх збивають в отару і випасають у буші. Те, що ви тримаєте – це вже не зовсім сировина. Ми купуємо ці шкури на так званій стадії протравлення. Ворс із них уже видалений, а самі шкури оброблені консервантами для доставки сюди. Колись ми завозили їх сирими – у величезних, перев’язаних мотузкою тюках, сушеними тільки на повітрі. У мене десь тут є – можу знайти, якщо захочете поглянути, – суднова декларація 1790 року, де йдеться про вивантаження шкур у Бостоні, таких, які ми ввозили аж до минулого року. До речі, з тих самих африканських портів.

Так само міг би розмовляти з нею батько. Наскільки Швед пригадував, кожне слово з промовленого ним речення він чув з батьківських вуст, іще навчаючись у початковій школі, а потім знову чув їх сотні разів за той десяток літ, що вони спільно вели бізнес. У родинах рукавичників професійні екскурси були традицією, що нараховувала сотні літ, і в найкращих з них батько не просто втаємничував сина в секрети майстерності, а знайомив його з історією справи та численними професійними хитрощами. Те саме стосувалося дубилень, де процес обробки шкур ставився в один ряд із мистецтвом ресторатора і рецепти переходили від батьків до синів, а також рукавичних крамниць і закрійних цехів. Старі закрійники-італійці вчили тільки своїх синів, і син засвоював науку лиш від свого батька, як свого часу той – від свого. Відтоді, як він був п’ятирічним опецьком, і аж до змужніння батько залишався для нього непорушним авторитетом: коритися його авторитету було те саме, що вбирати в себе його професійну майстерність, завдяки якій «Ньюарк Мейд» стала найкращим у країні виробником жіночих рукавичок. Швед дуже скоро полюбив усе, що любив його батько, і як батько, всім серцем, і навіть, будучи на фабриці, мислив, як його старий. Голос і той був схожий, особливо, коли йшлося про шкіру, Ньюарк чи рукавички.

Ніколи після зникнення Меррі він ще не був настільки говіркий, як зараз. До нинішнього ранку він хотів лише одного: плакати або кудись забитися; але потрібно було заспокоювати Дон і вести справи, заспокоювати батьків: усі були вражені, паралізовані дикістю того, що сталося, тож ні приглушувані сльози, ні бажання перебути десь не псували його захисного фасаду, який він вибудовував перед світом, щоб захистити сім’ю. Але зараз слова захопили його, надихнули, понесли – батькові слова, виплеснуті на поверхню виглядом цього мініатюрного дівчиська, що ретельно заносило їх у блокнотик. Ця дівчина, подумав Швед, заледве вища, ніж ті третьокласники з класу Меррі, коли якось наприкінці п’ятдесятих їх привезли на автобусі сюди за тридцять вісім миль від школи, щоб тато Меррі показав їм, як він робить рукавички, а головне – показав їм те місце, яке Меррі вважала чарівним, великий стіл, де відбувалася остання операція – надання рукавичкам остаточної форми. Кожну рукавичку робітники акуратно натягували на розігріті парою мідні хромовані кисті. Кисті були дуже гарячі й блискучі, вони стояли сторчма рядочком, випинаючись просто зі столу – тонкі, немов розкатані кухонною качалкою, а потім ампутовані; здавалося, що ці прекрасні, ампутовані від тіла руки висять у порожнечі, наче душі мерців. Коли Меррі була ще малою, вона, заворожена їхньою загадковістю, називала їх «ручки-млинці». «П’ять доларів за дюжину, – пояснювала вона однокласникам. Цю фразу рукавичників вона чула від самого народження: п’ять доларів за дюжину і ні цента менше просили за свою продукцію. – На відрядній оплаті робітники завжди махлюють. І татові довелося звільнити одного чоловіка. Він крав його час», – пошепки казала Меррі вчительці. А Швед їй казав: «Сонечко, можна, тато сам проведе цю екскурсію, гаразд?» Маленька Меррі була в захваті від самої химерної думки – красти час. Як горда власниця, вона літала з поверху на поверх, запанібрата теревенила з працівниками, пишалася, що все знає, і відати не відала (наразі), як грубо топче людську гідність безжальна експлуатація трударів жадібним до баришу хазяїном, котрий неправедно володіє засобами виробництва.

Не дивина, що він розмерзся: надто сильним було бажання виговоритися. Він миттю перенісся в ті часи, де ніщо не підірвано і ніщо не зруйновано. Їхня сім’я досі неслася по ніким не порушеній траєкторії іммігрантської долі, неначе пущена кимось ракета, все вгору та вгору, від прадіда, який гнув спину на чужого дядька, до діда, який став на ноги, потім до впевненого, самодостатнього, незалежного батька, і вже тоді – до літуна, який сягнув найвищих з-поміж них усіх висот, нащадка четвертого покоління, для якого Америка стала справжнісіньким раєм. Не дивно, що він не міг зупинитися. Зупинитися було неможливо. Швед не встояв перед простим людським прагненням знову прожити шматочок минулого часу, обдурити себе і перенестися на декілька блаженних митей до цільної у своїй діяльності минувшини, коли сім’я спиралася на істину, посталу не з ідеології деструкції, а з віри в те, що треба уникати тривкого руйнівного первня, запобігати його несподіваним проявам у створенні Утопії раціонального існування.

Він почув, як вона запитує:

– Скільки приходить в одній партії?

– Скільки шкур? Пака тисяч дюжин шкур.

– А пака – це скільки?

Йому подобалося, що вона вдається у такі подробиці. Отак, розмовляючи з цією допитливою студенткою з Вортону, він несподівано відчув симпатію бодай до чогось, тоді як упродовж цих чотирьох місяців усе було йому противним і відгонило мертвечиною. Та навіть це він ледве розумів. Шведу здавалося, що все, чого не торкнися, наближає його кінець.

– Одна пака – це сто двадцять шкур, – відповів він.

Вона розпитувала далі та робила позначки в нотатнику.

– Шкури йдуть одразу на ваш склад?

– Вони йдуть у дубильні. Дубильня – наш підрядник. Ми купуємо матеріал, відтак передаємо цей матеріал йому, плюс наша технологія, й підрядник перетворює сировину на промислову шкіру. Мій дід і батько працювали в дубильні тут, у Ньюарку. І я працював там півроку, коли входив у бізнес. Ви бували в дубильні?