– Ще ні.

– Ну що ж, якщо ви хочете писати про обробку шкір, вам необхідно побувати в дубильні. Якщо ви не проти, я все влаштую. Там немає нічого складного. Технічний прогрес, звісно, вплинув на справу, але те, що ви там побачите, не дуже відрізняється від того, що ви бачили б там сотні років тому. Важка робота. Подейкують, це найдавніше ремесло, чиї сліди вдалося виявити на землі. Найдавніші чинбарні – примітивний праобраз дубилень – мають шість тисяч років. Знайшли їх, здається, в Туреччині. За первісний одяг правили звичайні шкури, обкурені димом: так їх дубили. Я вже казав вам, що коли заглибитися в це питання, воно дуже цікаве. Мій батько – справжній експерт зі шкіряного виробництва. От вам би з ним поговорити, але зараз він замешкує у Флориді. Почніть із ним розмову про рукавички – і він проговорить не зупиняючись два дні. Ми всі такі. Між іншим, тут нема нічого дивного. Рукавичники люблять своє ремесло і все, що з ним пов’язане. Скажіть мені, міс Коен, ви коли-небудь бачили процес виробництва чого б то не було?

– Мушу зізнатися, що ні.

– Ніколи-ніколи?

– Ну, як була малою, бачила, як мама робить торт.

Швед засміявся. Причиною його сміху була ця дівчина. Завзята і наївна, жадібна до знань. Його дочка була на добрий фут вища за Риту Коен, білошкіра, білява, на відміну від темної Рити, але в усьому іншому Рита Коен, пересічний недомірок, чимось нагадала йому Меррі за тих часів, коли вона ще не набралася бунтарських настроїв і не ворогувала з ним. Доброзичливий розум, яким вона світилася, коли верталася зі школи, по вінця сповнена тих знань, які дістала на уроках. А яка в неї була пам’ять! Усе акуратно занотовувала в зошит і на ранок уже знала назубок.

– А знаєте, що ми зробимо? Я просто зараз проведу вас через увесь процес. Ходімо! Виготовимо для вас пару рукавиць, і ви побачите, як вони робляться – від початку й до кінця. Який розмір ви носите?

– Не знаю. Малий.

Він звівся з-за столу, обійшов його і взяв її за руку:

– Дуже малий. Гадаю, четвертий.

Він уже дістав із верхньої шухляди свого столу сантиметр з D-подібною дужкою на кінці, а зараз обернув навкруг її долоні, другий кінець протягнув через дужку та затягнув.

– Ану, погляньмо, чи я вгадав. Стисніть руку.

Вона стиснула пальці в кулак, від чого затилля долоні ледь розширилося, і Швед подивився на розмір, який вимірювався у французьких дюймах.

– Четвертий. Найменший дамський розмір. Далі вже дитячі. Ходімо, я покажу вам, як воно робиться.

Коли Швед і вона пішли старими дерев’яними сходами, йому здавалося, що він ступає просто в минуле. Він ніби збоку чув свій голос (і одночасно голос свого батька), який казав:

– Сортувати шкури завжди треба в північних приміщеннях фабрики, де нема прямого сонячного світла. Так можна оцінити справжню якість шкіри. При сонці цього не побачиш. Приміщення для сортування та покрою завжди мусять знаходитися з північної сторони. Сортування – на верхньому поверсі. Покрій – на третьому. На другому поверсі, де ви були, – пошиття, а внизу – доводка й відвантаження. Ми підемо зверху вниз.

Так і зробили. І він був щасливий. Годі було із цим щось поробити. Це було неправильно. Це було нереально. Щось мало статися – щось таке, що поклало б цьому край. Але вона діловито занотовувала почуте, і він не міг спинитися перед дівчиськом, яке знало ціну завзяттю та уважності, цікавилося потрібною справою, цікавилось підготуванням шкіри та виробництвом рукавичок, і зупинитися було фізично неможливо.

Просити того, хто страждає так, як ото Швед, звільнитись від ілюзії душевного піднесення (хай би якими хисткими були його мотиви), було б надто жорстоко.

У розкрійному цеху було двадцять п’ять працівників, по шість чоловік за столом, і Швед підвів її до найстарішого з них, назвавши його Майстром; невисокий голомозий чоловік зі слуховим апаратом вовтузився з прямокутничком шкіри («Заготовка майбутньої рукавички, – не забував пояснювати Швед, – ми називаємо їх плáтками») і безперервно орудував лінійкою та ножицями, поки Швед розповідав їй, хто він такий, цей Майстер. Розповідав з легким серцем. Досі витаючи у своїх емпіреях. Без намагання зупинитися. Вільно наслідуючи батькові манери.

Розкрійний цех і був тим місцем, де у Шведа виникло бажання піти стопами батька і зайнятися рукавичною справою; місцем, де, як він сам вважав, відбулось його перетворення з хлопця на чоловіка. Розкрійний цех – високе, гарно освітлене приміщення – був його улюбленим місцем на фабриці з дитинства, коли старі закрійники-європейці приходили на роботу в однакових костюмах-трійках, накрохмалених білих сорочках, із запонками, у краватках, підтяжках. Кожен закрійник акуратненько знімав піджак і вішав його в шафу, але жоден із них на Шведовій пам’яті не знімав краватку і практично ніхто не дозволяв собі такої вольності, як знятий жилет, не кажучи вже про засукані рукави. І тільки після того надягали свіжі білі фартухи та бралися до шкур: знімали з них зволожений муслін, розпрямляли їх, розтягували. На дубові розкрійні столи крізь широченні вікна у північній стіні падало холодне, рівне світло, якраз таке, при якому зручно сортувати, перебирати й різати шкіру. Відполірована гладкість заокруглених країв стільниць, які роками шліфувалися розкинутими на них шкурами, так вабила хлопця, що він ледь стримувався, щоб не кинутись до столу та не припасти щокою до опуклості дерева – але тримався, поки не лишався сам. Від ніг працівників, що цілий день стояли за столами, на дерев’яній долівці залишалися вм’ятини, і коли тут нікого не було, Швед полюбляв прийти сюди і встати так, щоб його черевики потрапили в ледь помітні обриси слідів, які відбилися у дереві за стільки років. Спостерігаючи за працею закрійників, він розумів, що перед ним – еліта, і ця еліта знає, що вона – еліта, і їхній бос теж знає, що вони це знають… А ті хоч і вважали, що мають більше підстав вважатися тутешніми аристократами, ніж інші, включно із босом, однак пишалися своїми зашкарублими долонями, мозолястими від величезних, важких ножиць. А під білими сорочками ховалися могутні руки, груди та плечі трударів, котрі все своє життя розтягували та розправляли шкури, щоб не змарнувався жоден дюйм.

Працюючи, закрійник не раз і не два мусив лизнути палець, тож кожна рукавичка містила енну кількість людської слини, але, як примовляв його батько: «Клієнт про це ні сном ні духом». Закрійник плював у засохле чорнило, тер об нього пензлик і через трафарет наносив номери на клапті, накраяні з кожного плáтка. Викроївши пару рукавиць, він знову слинив палець, прикладав його до позначених потрібними номерами деталей, щоб зліпити їх, а потім обтягував гумкою та відправляв до швачок. Єдине, що хлопцеві тут ніколи не подобалося, так це те, що найняті на «Ньюарк Мейд» перші закрійники-німці тримали біля себе чималенькі кухлі пива й відпивали з них, щоб, як вони жартували, «не дати пересохнути горлянці» й мати скільки треба слини. Лу Левов скоренько відучив їх від пива, а що ж тоді зі слиною? А нічого. Бажання позбутися слини не виникало ні в кого. Слина була присутня геть в усьому, що вони любили, і батько-засновник, і, анітрохи не менше, синок-спадкоємець.

– Гаррі, як закрійник, переплюне будь-кого на цілій фабриці. – Сам Майстер Гаррі стояв поруч зі Шведом і, ніби не чуючи слів боса, працював. – Уже сорок один рік працює в «Ньюарк Мейд», і як працює! Закрійник спершу прикидає, як виготовити зі шматка найбільше рукавичок. Відтак береться до кроїння. Тут потрібна неабияка вправність. Робота за розкрійним столом – це мистецтво. Ви не знайдете двох однакових шкур. Що не шкура, то різна; це залежить і від корму тварин, і від їхнього віку. І тягнуться ті шкури по-різному, а те, що з різних клаптів виходять однакові рукавички – просто диво. Та сама історія і з пошиттям. Така робота зараз не приваблює людей. Не можна просто взяти швачку, яка опанувала просту швейну машинку чи вміє покроїти сукню, і поставити на рукавички. Їй треба три-чотири місяці навчання, чутливі пальці та терпіння, і лиш тоді, десь за півроку, вона вийде на вісімдесят відсотків продуктивності. Шиття рукавичок – надзвичайно складна процедура. Якщо ти хочеш, щоб у тебе вийшла гарна рукавичка, то треба витратитися на навчання робітниць. Напруженої праці та уваги вимагають усі закрути і повороти, де сходяться пальцеві шви; це дуже непросто. Коли батько тільки починав свою справу, люди йшли сюди, щоб працювати до кінця життя, Гаррі – останній із них. А цей закрійний цех – один з останніх у нашій Західній півкулі. Та наше виробництво ще працює на повну силу. І людей, які знають свою справу, поки що вистачає. Більше ніхто не кроїть рукавички так, як ми, принаймні в цій країні, якщо їх тут ще взагалі хтось кроїть, та й не тільки тут, можливо, ще десь у маленьких майстернях Неаполя чи Ґренобля. Люди, які тут працювали, все життя віддавали цій справі. Вони починали свій шлях з рукавичного виробництва і на ньому ж закінчували. А зараз ми тільки те й робимо, що перенавчаємо персонал. Сьогодні економіка така, що людина приходить до тебе, працює, а десь пообіцяють їй зайвих півдолара на годину – і привіт!