Вона записувала все, що він казав.

– Коли я тільки-но прийшов у цей бізнес, і батько послав мене сюди навчатися кроїти, то я просто стояв біля столу і дивився, як цей чоловік кроїть шкіру. Моє входження йшло за старими лекалами. Знизу вгору. Скаже батько підлогу мести – підмітаю підлогу. Пройшов через усі цехи, став розуміти весь процес, чому це так, а те – інакше. Від Гаррі я навчився крою рукавичок. Не скажу, що я був рентабельним закрійником. Якщо викроював дві-три пари за день, то це уже було чимало, зате я осягнув усі базові принципи – так, Гаррі? О, він вимогливий учитель! Коли показує, як треба щось робити, то жодної дрібнички не пропустить. Після науки в Гаррі я почав жаліти свого батька. У перший день, коли я тут з’явився, Гаррі одразу наставив мене на шлях істинний: розповів, як там, на батьківщині, до нього приходили підлітки і просили: «Ви не могли б зробити з мене рукавичника?», а він казав: «Будь ласка, але спершу заплати п’ятнадцять тисяч, бо в стільки обійдуться витрачені час і шкіра, перш ніж ти сам заробиш бодай щось». Добрих два місяці спостерігав я за його роботою, перш ніж він підпустив мене до шкіри. В середньому закрійник робить три – три з половиною дюжини заготовок за день. Вправний, меткий робить п’ять дюжин. А Гаррі вирізав за день п’ять з половиною дюжин! «Це ще тільки квіточки! – казав він мені. – Бачив би ти мого батька!» Він розповів мені про свого батька і велетня з трупи Барнума та Бейлі. Пам’ятаєш, Гаррі? – Гаррі кивнув. – Цирк Барнума та Бейлі приїхав у Ньюарк… у 1917 році? Чи 1918? – Гаррі знову кивнув, не припиняючи роботи. – Значить, приїхали вони, і був там чоловік десь так футів на дев’ять заввишки. Ну, батько Гаррі побачив його на розі Центральної та Базарної, і так здивувався, що підскочив до нього, витяг шнурок зі свого черевика, там же, на вулиці, зняв мірку з правої руки цього велета, прибіг додому і зробив йому пару першокласних рукавиць сімнадцятого розміру. Батько Гаррі їх викроїв, мама пошила, вони пішли потім із ними в цирк і вручили їх тому велету. За це всю їхню сім’ю безкоштовно пустили на виставу, а вже на другий день «Ньюарк ньюс» у барвах розписала цю історію.

– Ні, то був «Зоряний орел», – виправив Гаррі.

– Так, так, вони ще не злилися з «Бюлетенем».

– Яка краса! – засміялася дівчина. – Мабуть, ваш батько був неабияким мастаком.

– А от англійською – ні в зуб ногою, – повідомив Гаррі.

– Он як? Що ж, це чудово доводить, що не конче знати англійську, коли розкроюєш пару чудових рукавиць для дев’ятифутового велетня.

Гаррі сміятися не став, зате Швед засміявся і, сміючись, легенько обійняв її за плечі.

– Це Рита. Зараз ми зробимо їй рукавички четвертого розміру. Сонечко, вам чорні чи, може, коричневі?

– Коричневі?

Із купи шкур, поскладаних неподалік від Гаррі, Швед витягнув світло-коричневу.

– Колір, який не так просто знайти, – взявся він пояснювати дівчині. – «Англійський рудий». Тут усі відтінки цього кольору: тут світліші, там – темніші, бачите? Отак. Овеча шкіра. Та, що ви бачили у мене в офісі, вимочена в соляному розчині, а ця – у розчині таніну. Це продублена шкіра, але можна сказати, якій тварині вона належала. Це голова, це круп, оце передні ноги, оце задні, це спина: тут шкіра товстіша й твердіша, така, як у людини вздовж хребта…

Сонечко. Він почав називати її сонечком ще в розкрійному цеху і вже не звав інакше, хоч і не знав, що, стоячи коло Рити, уперше після вибуху в крамниці та зникнення свого «сонечка», він як ніколи за цей час наблизився до Меррі.

– Це французька лінійка, вона довша за американську десь на дюйм… А це в нас ніж для скромадження, закруглений на кінчику, але не гострений… Ним ми витягуємо шкіру, ось так, до потрібної довжини. Гаррі хотілося б побитись об заклад, що він витягне шкіру точнісінько за розміром, навіть не прикладаючи її до шаблону, але я закладатися не хочу, бо не люблю програвати… Це називається стрілка… Погляньте, яка ретельна робота… Він викроїть ваші рукавички, дасть мені, і ми підемо в пошивний цех… А це, сонечко, в нас розкрійна машина. Єдина механізована операція в усьому процесі. Прес і штамп – і розкрійна машина робить за раз чотири плáтки…

– Ого! Який мудрований процес! – сказала Рита.

– О, то так. У рукавичному бізнесі важко заробляти, бо він дуже затратний: потребує часу, узгодженості багатьох процесів. Більшість рукавичних фірм були сімейними. Від батька до сина. З пошануванням традицій. Для більшості виробників продукт – це всього лиш продукт. Підприємець, який випускає його, нічого про нього не знає. В рукавичному бізнесі це не так. Ця галузь має довгу, дуже довгу історію.

– Містере Левов, скажіть, для інших виробників рукавичний бізнес теж такий романтичний? Ви просто до нестями любите і це місце, і те, що в ньому відбувається. Я гадаю, це й робить вас щасливою людиною.

– Мене? – здивувався Швед. Йому здалося, що в нього устромили ніж, розітнули його та виставили на загальний огляд увесь його біль. – Мабуть, що так.

– Ви останній із могікан?

– Ні, переконаний, що більшість людей у нашому бізнесі зберігають і повагу до традиції, і любов до справи. У ньому здатні утримати тільки любов і почуття відповідальності за отриманий спадок. Щоб тягнути на собі цей тягар, слід бути міцно прив’язаним до минулого. Але ж ходімо далі, – припросив він, умить покінчивши з усім, що нависло над ним загрозливими тінями, і все ще зберігаючи здатність говорити твердо і рішуче, хоча вона і назвала його щасливою людиною, – повернімося до пошивного цеху.

Це шовкування, воно варте окремої розповіді, і саме з нього починається весь процес… Це машинка для піко, на ній прошивають найтонші шви, які так і звуться – піко, і потребують значно більшої вправності, ніж інші шви… Оце називається шліфувальна машина, оце – натяжний механізм, вас я зватиму сонечком, себе – татусем, це називається життя, а те зветься смерть, це називається безумство, а те зветься жалоба, це зветься пекло, суще пекло, і, щоб це витримати, треба бути міцно пов’язаним із життям, це зветься жити-так-мов-нічого-не-сталося, а те – заплатити-сповна-тільки-Бог-його-знає-за-що, а це – хотіти-вмерти-і-бажати-знайти-її-щоб-убити-врятувати-від-того-через-що-вона-мусить-проходити-зараз-цю-мить, цей неприборканий сплеск зветься витіснити-геть-усе, але він не рятує, я напівбожевільний, надто велика у тієї бомби руйнівна сила… Потім вони знову прийшли в його офіс, чекаючи, поки прибудуть із доводочного цеху рукавички для Рити, і він почав розповідати їй улюблене батькове спостереження, котре той десь вичитав і регулярно частував ним своїх гостей, щоб справити на них враження. І при цьому він сам чув, як повторює слово у слово всю історію, так ніби це пішло від нього, а не від батька. Якби він міг зробити так, щоб вона залишилася тут і нікуди не йшла, а він розповідав би їй про рукавички – про рукавички, про шкіру, про свою нестерпну загадку, і просив би, благав би її: Не покидай мене самого, не залишай наодинці з цією нестерпною головоломкою… «Мавпи, горили, вони мають мозок, і ми теж його маємо, але вони не мають оцієї штуки – такого великого пальця. Їм не дано відставляти його, як нам, людям. Не можуть вони, як ми, вертіти в усі сторони великим пальцем. Тому, цілком можливо, саме завдяки йому ми відрізняємося від тваринного світу. А рукавичка захищає цей палець. І дамська рукавичка, і рукавиця зварника, і гумова рукавиця, і бейсбольна, ну й так далі. Наш великий палець – це запорука того, що ми зостаємося людьми. Він дозволяє нам виготовляти інструменти, будувати міста, робити ще багато всього. Він вагоміший навіть за мозок. Можливо, мозок деяких тварин навіть більший за людський, якщо брати в пропорціях до тіла. Я не знаю. Але рука сама по собі – дивовижна штука. Вона рухається. Жодна інша частина людського тіла, яку ми прикриваємо одягом, не пристосована до таких складних рухів…» Але тут на порозі з’явилася Вікі з рукавичками четвертого розміру.

– Ось ваша пара рукавичок, – сказала Вікі, даючи їх босові, який уважно оглянув обидві й потім, потягнувшись через стіл, показав їх дівчині.