– Бачите оці шовчики? Ширина шва, який з’єднує шматочки шкіри, – ось на що треба зважати, коли хочеш оцінити якість. Тут від краю до шва близько однієї тридцять другої дюйма. Така якість потребує дуже високої вправності, значно вищої від середнього рівня. Якщо рукавичка пошита погано, то від шва до краю одна восьма дюйма. І сам шов може бути кривуватий. А тут – погляньте, як стріла. Ось чому, Рито, рукавичка від «Ньюарк Мейд» – це гарна рукавичка. По-перше, прямі шви. По-друге, тонка шкіра. Гарно просочена таніном. Вона м’яка. Вона еластична. Пахне, як салон новенької машини. Мені подобається гарна шкіра, подобаються делікатні рукавички, я виріс із переконанням, що рукавички мають бути найвищої якості. Це у мене в крові, і ні від чого іншого я не отримую такого задоволення, – він ухопився за свою велемовність, як хворий хапається за найменші ознаки одужання, – як від чудової нагоди подарувати вам ці гарні рукавички. Прошу, – сказав він, усміхаючись, і простягнув їй пару рукавичок, які вона жвавенько натягнула на свої маленькі ручки. – Тихіше, тихіше… великий палець запихаємо останнім, а вже тоді натягуємо на всю кисть… у перший раз завжди робіть це повільно.

Вона звела очі, всміхаючись йому у відповідь, задоволена, наче дитина, яка щойно отримала подарунок, покрутила руками, демонструючи, як гарно рукавички їх облягають, як ідеально вони їй пасують.

– Стисніть пальці в кулак, – сказав Швед. – Відчуваєте, як шкіра м’яко розширюється і набуває потрібної форми? Це заслуга закрійника, котрий гарно зробив свою роботу. Ніщо не розтягується у довжину – адже пальці не треба тягнути, і він подбав, щоб цього не було. Усе, що слід було зробити на розкрійному столі, він зробив, залишив тільки точно розрахований запас, який дозволить шкірі розтягнутися в ширину. Еластичність розтяжки – це завжди результат точного розрахунку.

– Так, це чудово, просто неперевершено, – сказала вона йому, стискаючи та розтискаючи одну руку, потім другу… – Вічного здоров’я прискіпливим розрахункам цього світу, – промовила вона зі сміхом, – які не дозволяють шкірі розтягуватися у довжину, зате дають можливість наростити ширину! – Лише дочекавшись, коли Вікі вийде, щільно прикривши за собою скляні двері кабінету, та повернеться в шумний цех, Рита, майже нечутно, додала: – Вона хоче, щоб я взяла її альбом із вирізками про Одрі Гепберн.

Наступного ранку Швед зустрівся з Ритою на автостоянці біля Ньюаркського аеропорту і передав їй альбом з Одрі Гепберн. Покинувши свій кабінет, він спершу поїхав у протилежну від аеропорту сторону, у напрямку Бранч-Брук-парку, звідки до аеропорту була не одна миля, відтак зупинив машину і, вийшовши, трохи прогулявся. Він самотньо пройшов по алеї, де цвіли японські вишні. Трохи посидів на лавці, спостерігаючи за старими, котрі гуляли із собаками. Відтак знову сів за кермо і поїхав – спочатку через італійські райони північного Ньюарка, потім через Бельвілль. Півгодини він повертав автівку тільки праворуч, поки остаточно не переконався, що за ним ніхто не стежить. «Тільки так, – попередила Рита, – бо інакше – ніякого побачення». Наступного тижня на тій самій стоянці він передав їй балетні пантофлі та трико, які Меррі надягала востаннє в чотирнадцять років. Ще через три дні – її щоденник заїкання.

– Ну, хоч тепер, – промовив він, гадаючи, що зараз, у момент передачі щоденника, прийшов час повторити слова, які його дружина повторювала перед кожною його зустріччю з Ритою, хоча під час тих зустрічей він не робив нічого, окрім того, про що просила Рита, і свідомо не вимагав взамін якихось новин про дочку, – тепер вже можна розповісти щось про Меррі. Я не питаю, де вона, але ж я маю право знати, як вона?

– Не можу, – сухо відповіла Рита.

– Я хочу поговорити з нею.

– А от вона не хоче з вами говорити.

– Але якщо вона попросила ці речі… то чому вона це зробила?

– Тому, що вони її.

– Ми теж її – її сім’я, міс.

– Не чула, щоб вона казала щось подібне.

– Я вам не вірю.

– Вона вас ненавидить.

– Та ну? – недбало обізвався Швед.

– Вона вважає, що вас треба розстріляти.

– Аж так?

– Скільки ви платите робітникам на вашій фабриці в Понсе, Пуерто-Рико? Скільки ви платите робітникам, які шиють для вас рукавички в Гонконгу або на Тайвані? Скільки ви платите жінкам на Філіппінах, які сліпнуть, займаючись вишивкою, щоб догодити поважним леді, які купуватимуть рукавички в магазині Бонвіта? Ви – не хто інший, як ниций дрібний капіталіст, який експлуатує чорних і жовтошкірих по всьому світу, а сам жирує в маєтку, відгородившись парканом і брамами від нігерів.

Досі Швед у спілкуванні з Ритою був сама ввічливість, попри всі її намагання зачепити його за живе. Рита була єдиною, кого вони мали, до того ж незамінною, і, вже не сподіваючись домогтися чогось від неї власною стриманістю, він щоразу приглушував власні емоції та брав себе в сталеві кліщі, аби не показати свого відчаю. Знущатися з нього було частиною її програми; підпорядкувати своїй волі це респектабельне втілення життєвого успіху, що мало шість футів три дюйми росту, із мільйонними статками – ось де була її хвилина слави! Та й кожен день із ними був для неї сходинкою до зоряного п’єдесталу. В їхніх руках була Меррі – заїка шістнадцяти літ. І вони як хотіли вертіли життям її та її рідних. Рита більше не була хирлявою смертною, і тим паче новачком у житті, а перетворювалась на живе створіння, яке перебувало в прихованій симпатії до всього лихого, покликане в ім’я історичної справедливості бути таким самим жорстоким, як цей упир-капіталіст Швед Левов.

Бути в лабетах цієї дитини – це щось нереальне! Мерзенне дівчисько з головою, переповненою вигадками про «робітничий клас»! Дрібнота, яка в автомобілі Шведа зайняла б менше місця, ніж його вівчарка, бачила себе на світовій арені! Ця нікчемна піщинка! І чим була вся її нудотна підприємливість, як не злісним інфантильним егоїзмом, так-сяк замаскованим під одностайність із пригнобленими? Тягар її відповідальності за трудящих світу! Егоїстична патологія стовбурчиться з неї навсібіч, як її волосся, і буквально по-дурнуватому репетує: «Я йду куди хочу, і скільки захочу, і важить тут лише моє бажання!» Саме так, дурноголова кучма волосся вміщала половину її революційної ідеології, і була така ж придатна для виправдання її дій, як і друга половина – розпалений лемент щодо зміни світу. Їй було двадцять два, зросту не більше п’яти футів, і вона зважується на безрозсудну авантюру, використовуючи дещо, значення чого не розуміє навіть близько: владу. Ані найменшої потреби в думці. Думки просто блякли поряд з їхнім невіглаством. Вони не замислюючись зараховували себе до всезнайок. Не дивно, що його нелюдське намагання приховати своє хвилювання вмить відступило перед люттю, яка затопила його, і він різко сказав їй – так ніби і не був пов’язаний з її маніакальною місією в найхимерніший спосіб; ніби для нього було питанням життя і смерті, щоб вона думала про нього тільки найгірше:

– Що ви тямите в тому, про що кажете? Американські фірми виробляють рукавички на Філіппінах, у Гонконгу, на Тайвані, в Індії, Пакистані та ще бозна-де – але не моя! Я – власник двох фабрик. Двох! На одній із них, у Ньюарку, ви були особисто. Ви бачили, які мої працівники нещасні. Ось чому вони гарують там по сорок років – бо я нещадно їх експлуатую! На фабриці в Пуерто-Рико працюють двісті шістдесят людей, міс Коен – людей, яких ми вивчили, вивчили з нуля, людей, яким ми довіряємо, людей, які до нашої появи в Понсе ледве могли знайти якусь роботу. Ми створюємо робочі місця там, де проблеми із зайнятістю, ми виховали вправних фахівців зі швейної справи на Карибах, де про неї не чули – чи майже не чули. Ви ж нічого цього не знаєте. Нічого ні про що не знаєте – навіть не знали, яка з себе фабрика, поки я вам її не показав!

– Я знаю, що таке плантація, містере Леґрі… вибачте, містере Левов. Я знаю, що таке володіти плантацією. Ви дбаєте про своїх нігерів. Авжеж, чого б не дбати. Це називається – патерналістський капіталізм. Вони ваші, ви з ними спите, а варто вичавити з них усе без залишку, як ви одразу викидаєте їх геть. Лінчуєте лише за крайньої потреби. Використовуєте їх просто для розваги й отримання прибутку…