– Усе ж таки це щось дало. Ми досягли компромісу. Ти не змогла побути зі своїми друзями після восьмої, але змогла провести з ними день, а це вже набагато краще, ніж нічого. Ти пристала на нашу угоду, і я дуже радий, що нам це вдалося. Ти, сподіваюся, теж. У другу суботу теж їдеш?

– Я так далеко не загадую.

– Якщо схочеш їхати у наступну суботу, то слід буде зателефонувати Уманоффим заздалегідь і попередити їх, що приїдеш.

Розмова про Нью-Йорк №34, коли Меррі не прийшла до Уманоффих ночувати.

– Отже, так. У нас була домовленість, ти її порушила. Більше в суботу нікуди не їдеш.

– Це домашній арешт?..

– На невизначений термін.

– Чого ж ти так боїшся? Що ж там, по-твоєму, зі мною станеться? Я сиджу у своїх д-д-друзів. Розмовляємо про війну, всякі серйозні речі. Не можу втямити, чому тобі так хочеться все знати? Ти ж не лізеш до мене з м-м-мільйоном запитань, коли я приходжу з магазину Гемліна. Чого ж ти боїшся? Тебе аж к-к-коробить од страху. Не можна все життя просидіти в цьому лісі. Не заражай мене своїм страхом, я не хочу боятись, як-от ви з мамою. От вас, крім к-к-корів, нічого більше не цікавить. Корови, дерева… Але ж у світі не тільки к-к-корови й дерева! Ще є люди! Люди зі справжніми болями. Чому ви не хочете бачити цього? Боїшся, що хтось затягне мене в ліжко? Так, цього боїшся? Не бійся вже, не залечу, не така я дурепа. Скажи, я хоч раз у житті поводилася безвідповідально?

– Ти порушила нашу домовленість. Її більше немає.

– Ми – не корпорація. І тут тобі не бізнес, тату. Домашній арешт. Щодня сидіти в цьому домі – однаково, що бути під домашнім арештом.

– Мені не подобається, що ти так поводишся.

– Помовч, тату! Мені от не подобається, як поводишся ти. І ніколи не п-п-подобалося.

Розмова про Нью-Йорк №44. Наступна субота.

– На поїзд я тебе не повезу. Ти навіть із дому не вийдеш.

– І що ж ти зробиш? З-з-забарикадуєш мене всередині? Як ти збираєшся мене зупинити? Прив’яжеш до мого дитячого стільчика? То, значить, так ти обійдешся з рідною дочкою? Т-т-тримайте, бо впаду: батько погрожує мені фізичною силою!

– Яка фізична сила, що ти верзеш?!

– А як тоді ти втримаєш мене в домі? Я тобі не безсловесна мамина к-к-корівка! І не збираюся лишатись тут на віки вічні, чули, містере З-з-зосереджений, Зібраний і Завбачливий! Чого ти так боїшся? Чому ти боїшся людей? Чи ти не чув, що Нью-Йорк – один із найбільших центрів культури? Народ валить туди з усього світу, щоб набратися вражень. Тобі ж завжди хотілося, аби я мала свіжі враження. Чому б мені не їздити по них у Нью-Йорк? Усе краще, ніж к-к-киснути тут. От що тебе так злить, скажи! Що я дійду до чогось своїм розумом? Щось зрозумію раніше за тебе? Щось таке, що виходить за межі ретельно вивірених планів щодо сім’ї та щодо того, як усе повинно бути? Я сяду в отой чортів поїзд і поїду в місто, все! Мільйони чоловіків і жінок щодня це роблять, щоб потрапити на роботу. Зв’яжуся не з такими людьми? Чи, Боже борони, займу точку зору, якої не займає ніхто? Ти одружився з католичкою-ірландкою. Що думала твоя сім’я, коли ти лигався не з тими людьми? Вона вийшла з-з-заміж за єврея. Що думала її сім’я, коли вона зв’язалася не з тим? Чи я можу втнути щось набагато гірше? Скажімо, зв’яжуся з чорнявим – цього ти боїшся? Тату, я про це не думаю. Чому ти не думаєш про речі, справді варті уваги? Скажімо, про війну, а не про те, що твоя капець яка благополучна дівчинка сяде на поїзд і с-с-сама-одна поїде у в-в-велике місто?

Розмова про Нью-Йорк №53.

– Ч-ч-чорт, ти так і не скажеш мені, яка така жахлива д-д-доля спіткає мене, якщо я сяду на той чортів п-п-поїзд до міста? У Нью-Йорку такі самі помешкання й такі самі дахи. Там також є замки, є двері. Замки – вони не тільки в Олд-Римроку, штат Нью-Джерсі. Ти коли-небудь про це думав, га, Сеймуре Левов-що-звучить-як-любов? Ти зараховуєш до п-п-поганого все, що ч-ч-чуже тобі. А ніколи не спадало на думку, що й посеред ч-ч-чужих речей трапляється щось д-д-добре? І що я, як твоя дочка, мушу мати певний інстинкт на потрібних людей у потрібному місці? Ти чомусь завжди впевнений, що я десь облажаюся. Якби ти хоч трохи мені довіряв, то міг би допустити, що я тусуюся з тими, з ким треба. Але ти мені не довіряєш, зовсім.

– Меррі, ти чудово знаєш, що я кажу. Ти зв’язалася з політичними радикалами.

– Радикалами!.. Вони радикали, б-б-бо не згодні з т-т-тобою.

– Ці люди – виразники екстремістських політичних ідей…

– Тату, сильні ідеї – єдине, з чим ти можеш чогось досягти.

– Але ж тобі тільки шістнадцять, вони значно старші за тебе, вони вже мудріші, ніж ти…

– Добре. То, може, я чогось від них навчуся. Екстремізм – це коли з-з-зрівнюють із землею маленьку країну заради перекручених уявлень про свободу. Це – екстремізм. Коли хлопцям вибухом відтинає і ноги, і яйця між ними, – ось де, тату, екстремізм. А проїхатися до Нью-Йорка автобусом або поїздом, пересидіти ніч у безпечній квартирі, яка й замикається, – покажи, де тут твій екстремізм? Я гадаю, нормально, коли люди намагаються провести ніч не просто неба. С-с-скажи мені, в чому тут екстремізм? Ти кажеш, війна – це п-п-погано? Ц-ц-це ж, тату, чистої води екстремізм! Екстремізм не в ідеях, а в тому, що дехто не байдужий аж так, що намагається щось поміняти. По-твоєму, це екстремізм, га? То це твої проблеми. А для когось спроба врятувати людські життя важить більше, ніж можливість здобути с-с-с-с-ступінь у Колумбійському універі, – це теж екстремізм? Ні, екстремізм – він не в цьому.

– Ти про Білла й Меліссу?

– Еге. Вона пішла з універу, бо знайшлись справи серйозніші за д-д-диплом. Спинити бійню для неї важливіше, ніж отримати клаптик паперу з написом «бакалавр мистецтв». І це ти називаєш екстремізмом? Ні, як на мене, екстремізм – це жити так, мов нічого не сталося, коли навколо всі як подуріли, коли людей експлуатують пачками, експлуатують усіх, а ти тільки й робиш, що з дня у день надягаєш костюмчик, краватку і йдеш на роботу. Ніби зовсім нічого не коїться. Оце – екстремізм. Ось вони, крайнощі – крайня тупість, як є.

Розмова про Нью-Йорк №59.

– Хто вони?

– Вчилися в Колумбійському університеті. Потім кинули. Я тобі це все розповідала. Живуть у Морнінґсайд-Гейтс.

– Мені це нічого не каже, Меррі. Там наркотики, там бандюки, це небезпечне місто. Меррі, ти можеш так у щось вляпатися!.. Можеш навіть догратися, що зґвалтують.

– Б-б-бо я не слухалася свого татка?

– Меррі, я не жартую.

– Дівчат ґвалтують незалежно від того, слухають вони своїх тат чи не слухають. Часом тати й ґвалтують. Ґвалтівники теж мають д-д-діток. Ґвалтують – і від цього з’являються діти.

– Запроси Білла й Меліссу на вихідні до нас у гості.

– Ага, вони тільки про це і мріють!

– Послухай-но, може, ти у вересні до школи вже не йди? Походиш два роки на підготовчі курси перед коледжем. Може, і справді досить нам жити під одним дахом?

– Знову ці твої плани. Весь час стараєшся прокласти оптимальний курс.

– А що я маю робити? Не планувати? Я чоловік. У мене сім’я. Я батько. І я керую бізнесом.

– Керую б-б-бізнесом, отже, існую.

– Шкіл на світі – видимо-невидимо. В них повно цікавих людей, там багато свободи… Ти поспілкуйся з вашим факультетським радником, я теж цікавлюся – і якщо тобі настобісіло з нами жити, їдь на ті курси. Я згоден, тут тобі нема де розвернутися. Давай усі зберемося й серйозно поговоримо, чи не поїхати тобі кудись на навчання.

Розмова про Нью-Йорк №67.

– Якщо вже так хочеш, то бути активним учасником антивоєнного руху ти можеш і тут, у Моррістауні, і в Олд-Римроку. Можеш і тут агітувати люд проти війни, у своїй школі…

– Тату, я хочу робити це п-п-по-своєму.

– Послухай мене. Будь ласка, послухай. Тут, у Римроку, ти не знайдеш антивоєнщиків. Радше, навпаки. Хочеш бути в опозиції? Будь в опозиції тут.