– Де ж ти з ними познайомилася?

– Із кимось тут, із кимось – там, у Нью-Йорку…

– Тут? Це де?

– У старшій школі. Ш-ш-шеррі, наприклад.

– Не знаю ніякої Шеррі.

– Ш-ш-шеррі – це та, що грала на скрипці в шкільних виставах. Ти що, зовсім її не пам’ятаєш? Вона їздить у Нью-Йорк, б-б-бере там уроки музики.

– Вона теж цікавиться політикою?

– Тату, а де зараз немає політики? Як вона може не цікавитись політикою, коли в голові щ-щ-щось є?

– Меррі, я не хочу, щоб ти вляпалася в якусь халепу. У тебе зуб на цю війну. Ти не одна – багато в кого на неї зуб. Але дехто так злоститься на війну, що втрачає чуття міри. Ти знаєш, що таке міра?

– Міра. Ось ти, значить, про що. Про те, щоб не впадати в крайнощі. Та ні, часом доводиться впадати в ті довбані крайнощі. Що таке, по-твоєму, війна? Та сама крайність. А в нашому маленькому Римроку ніякого життя. Які тут в біса крайнощі?

– Себто, тут тобі не подобається? Хочеш жити в Нью-Йорку? Хочеш чогось такого?

– Щ-щ-ще б пак!

– А уяви, що ти скінчила школу і поступила в коледж у Нью-Йорку. Як такий варіант?

– Не знаю, чи матиму час на той коледж. Ти глянь, яка в тих коледжах адміністрація! Глянь, що вони виробляють із тими студентами, які проти війни. Як я після такого можу захотіти в коледж? Вища освіта… А про мене, це не вища, а нижча освіта. Може, піду в той коледж, може, не піду. Рано ще мені п-п-планувати.

Розмова про Нью-Йорк №18, коли в суботу Меррі не приїхала додому.

– Щоб більше такого не було! Ніколи не ночуй в людей, яких ми не знаємо. Хто вони?

– Ніколи не кажи «ніколи».

– Хто ці люди, в яких ти ночувала?

– Друзі Ш-ш-шеррі. З музичної школи.

– Не вірю.

– Чому? Ти не можеш п-п-повірити, що в мене можуть бути друзі? Т-т-ти не віриш, що я можу подобатись людям? Н-н-не віриш, що люди можуть запропонувати мені заночувати в них? В-в-в що ж ти тоді п-п-повіриш?

– Тобі шістнадцять років. Ти маєш повертатися додому. Негоже ночувати в Нью-Йорку.

– Досить нагадувати, скільки мені років. Кожен з нас має скількись там років, і що?

– Коли ти вчора поїхала, ми чекали тебе до шостої. О сьомій ти зателефонувала додому і сказала, що лишаєшся в Нью-Йорку. Ми відповіли відмовою. Ти вперлася. Сказала, що маєш де заночувати. Тоді я дозволив.

– Так, дозволив. Чиста правда.

– Але більше так не роби. Ще раз повториться – і більше сама в Нью-Йорк не поїдеш.

– Хто це сказав?

– Твій батько.

– Ну, ще побачимо.

– Давай домовимось.

– Про що?

– Якщо ти знову поїдеш у Нью-Йорк і затримаєшся там допізна, і тобі буде потрібен нічліг, то ти підеш до Уманоффих.

– Уманоффих?

– Вони люблять тебе, ти їх любиш, вони знають тебе, скільки ти живеш. У них дуже гарна квартира.

– Ну, ті люди, у яких я ночувала, теж мають дуже гарну квартиру.

– Хто вони?

– Я ж казала тобі, це друзі Ш-ш-шеррі.

– Так хто вони?

– Білл і Мелісса.

– Хто такі Білл і Мелісса?

– Вони л-л-люди. Такі самі, як усі інші.

– Чим заробляють на життя? Скільки їм років?

– Меліссі двадцять два. А Біллу дев’ятнадцять.

– Студенти?

– Були. Зараз гуртують людей для підтримки в’єтнамців.

– Де живуть?

– Ти що – хочеш приїхати по мене?

– Я б хотів знати, де вони живуть. Нью-Йорк різний. Є нормальні місця, є не дуже.

– Вони живуть у найкращому б-б-будинку найкращого кварталу.

– Де?

– У Морнінґсайд-Гейтс.

– З Колумбійського універу?

– Колись – так.

– Скільки народу живе в тій квартирі?

– Не розумію, чому я маю відповідати на ці запитання.

– Тому що ти – моя дочка і тобі шістнадцять років.

– Ага, то я твоя дочка, і тому все життя…

– Ні, коли матимеш вісімнадцять і закінчиш школу, тоді робитимеш усе, що заманеться.

– Тобто, вся наша розмова через якісь нещасні два роки?

– Саме так.

– А щ-щ-що такого особливого має статися за ці два роки?

– Ти станеш незалежною особою, котра може подбати про себе сама.

– Я й зараз могла б заробляти на себе, якби з-з-захотіла.

– Я не хочу, щоб ти ночувала в Білла й Мелісси.

– Ч-ч-чому?

– Як-не-як, я – твій батько і відповідаю за тебе. І я хочу, щоб ти зупинялася в Уманоффих. Якщо тебе це влаштує, то їздь собі у свій Нью-Йорк і ночуй там. Інакше я тобі забороняю. Вибирати тобі.

– Я зупинятимуся в тих, у кого схочу.

– Тоді ніякого тобі Нью-Йорку.

– А це ми ще побачимо.

– Ніяких «побачимо». Не поїдеш, і все.

– Хотіла б я побачити, як ти мене не пустиш.

– Думай. Якщо ти не хочеш ночувати в Уманоффих, то Нью-Йорк для тебе закритий.

– А як же війна?..

– Я відповідаю за тебе, а не за війну.

– О, я знаю, що війна – це не твоя відповідальність, тому й мушу їздити в Нью-Йорк. Б-б-бо там люди вважають себе відповідальними за цю війну. Вважають, що винні в тому, що Америка бомбить села у В’єтнамі. І в тому, що Америка шматує їхніх д-д-дітей. Але тут ти ні в чому не винний, і наша мама, звісно, теж. Навіщо мучити себе докорами, ще настрій, боронь Боже, зіпсуєш. Або, чого доброго, ночувати доведеться не вдома. Ти ж не зриваєшся вночі з думками про війну. Як не крути, татусю, ця війна тобі до лампочки.

Розмови про Нью-Йорк №24, 25 і 26.

– Тату, скільки можна діймати мене цими розмовами? Все, закінчили! Доволі з мене! Ну хто ще доповідає так своїм батькам про кожен крок?

– Якщо ти неповнолітня, їдеш з дому на день і ночуєш не вдома, ти зобов’язана звітуватися перед батьками!

– Т-т-та я з вами з-з-здурію просто, такі всі чуйні, що хоч плач. Не хочу, щоб мене розуміли, хочу б-б-бути вільною!

– То ти хотіла б, щоб я став бездушним батьком, який навіть не хоче тебе розуміти?

– Так! Мабуть, що так! Ч-ч-чому, чорт забирай, тобі цього не спробувати! Отоді б я й побачила…

Розмова про Нью-Йорк №29.

– Поки ти неповнолітня, навіть і не думай підривати життя нашої сім’ї. Подорослішаєш – тоді будь ласка. А поки ще не маєш вісімнадцяти…

– Ти тільки й можеш, що думати, говорити і дбати про к-к-клятий д-д-добробут нашої к-к-клятої м-м-маленької с-с-сім’ї!

– А хіба ти не думаєш тільки про сім’ї? Он як воно тебе бісить?

– Н-н-і! Н-н-ніколи!

– Так, Меррі, так. Ти сердишся через в’єтнамські сім’ї. Лютуєш, бо вони там гинуть. Вони теж живуть сім’ями. І їхні сім’ї такі самі, як наші, і вони мають право жити, як ми. Хіба не цього ти для них домагаєшся? Хіба не цього хочуть для них Білл і Мелісса? Щоб вони могли жити спокійно і мирно, як ми?

– Тобто, щоб мусили жити в привілейованій порожнечі? Ні, я не думаю, що Білл з Меліссою бажають їм такого. І я теж.

– Не бажаєш? А ти подумай. Я думаю, що життя в такій привілейованій порожнечі їм дуже навіть сподобалося би, чесно кажу тобі.

– Вони просто хочуть спокійно лягати с-с-спати, у своїй власній країні, жити своїм життям і не боятися, що вночі с-с-серед с-с-сну їх м-м-може розірвати на ш-ш-шматочки. На ш-ш-шматочки тільки задля того, щоб купка привілейованих покидьків із Нью-Джерсі ж-ж-жила с-с-своїм мирним, спокійним і тупим ж-ж-життям кровопивць!

Розмова про Нью-Йорк №30, коли Меррі повернулася після ночівлі в Уманоффих.

– О, вони такі ліберали, ці Баррі та Марсія, тільки трусяться з-з-за своє б-б-буржуазне життя.

– Вони викладачі, серйозні величини в академічному світі, противники війни. В них хтось був?

– Ага, якийсь викладач англійської, пацифіст, викладач соціології, також проти війни. Принаймні цей усю свою сім’ю налаштував проти війни. Вони разом виходять на ма-ма-марші. Оце, розумію, сім’я! Не те що ваші довбані к-к-корови.

– Тож тобі в них сподобалося.

– Ні. Я хочу бути разом зі своїми друзями. Не хочу о восьмій годині пертися до Уманоффих. Усе найцікавіше починається після восьмої! Якби я захотіла після восьмої вечора бути в товаристві твоїх друзів, я просто залишилася б у Римроку. А я після восьмої вечора хочу бути зі своїми друзями!