І на другий день вона також була невдоволена. Виявлялося раптом, що саме через нього, Шведа, вона живе не так, як хотіла б жити. Всі її плани пішли шкереберть через нього і через цей помпезний конкурс «Міс Америка». Дон говорила це і не могла спинитися. Вона й не намагалася цього зробити. Чи був якийсь зв’язок між її словами і тим, що їй довелось пережити? Та ні, всі знали, що події, які надламали її, було непросто пережити, та всі її нападки не мають до них жодного стосунку. Коли вона опинилась у лікарні вперше, Швед просто слухав її та кивав, і, як не дивно було чути сердиті ремствування дружини на адресу тієї події, яка, на глибоке його переконання, за інших обставин приносила б їй неабияке задоволення, час від часу в нього виникала думка: а може, й справді краще, щоб вона шукала витоки своїх проблем у далекому 1949 році, а не в тому, через що вони пройшли в році 1968?
– У старших класах мені всі вуха продзижчали: «Ти маєш виграти на “Міс Америка”!» Яке глупство! Чому це раптом я мала стати «Міс Америка»? На канікулах я працювала в галантерейному відділі універмагу, і люди, яких я обслуговувала за касою, теж казали: «Ви маєте перемогти на “Міс Америка”». А мене це бісило. Я цього терпіти не можу. Коли люди кажуть, що я мушу робити щось, бо в мене, бачте, зовнішність для цього годяща! І що я могла зробити, коли мені прийшло запрошення на чай від оргкомітету конкурсу «Міс округ»? Я ж тоді була геть зеленою. І подумала: а справді, чом не заробити трохи грошей, аби полегшити життя татові? Заповнила анкету і пішла, а вже потім, коли дівчата розійшлися по домах, ота дама мене обіймає та привселюдно оголошує: «Спішу вам повідомити, що ви провели цей вечір у товаристві не кого-небудь, а майбутньої “Міс Америка”». Я думаю: «Яка бридня! Навіщо люди без кінця мені це повторюють? Навіщо воно мені?» А коли я перемогла в конкурсі «Міс округ», мені казали: «До зустрічі в Атлантік-Сіті!» Ті люди знали, що кажуть, бо чудово розуміли, що я виграю, тому хіба я мала шлях до відступу? Не мала. Вся перша шпальта «Елізабет джорнел» була присвячена моїй перемозі на «Міс округ». І мені стало страшно. Страшно! Я ж гадала, все буде тишком-нишком: я виграю, візьму гроші – і все. Яким дівчиськом я була! І я не сумнівалася, що вже на «міс Нью-Джерсі» мені точно нічого не світить! Навколо мене було стільки гарних дівчат, і кожна знала, що вона має робити, як це робити!.. Куди мені до них!.. Вони вміли завивати волосся, наклеювали штучні вії, а я… Тільки через півроку, коли я стала «міс Нью-Джерсі», я навчилася робити завивку. «Лишенько, – думала я, – що я маю робити з цією косметикою!» А які вони мали розкішні убори! В мене ж була одна-однісінька святкова сукня і трохи позиченого одягу, тож я навіть не мріяла про перемогу. Та ну, та яке там, це немислимо! Я була такою неотесою! І відлюдьком! Але я знову виграла. І тут за мене взялися по-справжньому: почали вчити, як треба сидіти, як стояти, навіть як слухати! Відрядили в модельне агентство, щоб я навчилась правильно ходити. Їм не подобалося, як я ходжу. А мені було байдуже, як я ходжу – ходила, та й все! Зрештою, не за ходу ж мені дали «Міс Нью-Джерсі»? Ну, а не стану «Міс Америка», то й не стану! Ти повинна не йти, а пливти. Дідька вам лисого! Я ходитиму так, як я ходжу! Не вимахуй руками, і не притискай їх до боків, як дерев’яна! Всі ці маленькі хитрощі для підняття самооцінки, від яких мене мало грець не вхопив! Опускай вагу не на п’яти, а на подушечки пальців… Ось через що я мусила пройти. Як мені це забути? Зробити так, щоб його не було? Дайте мені спокій! Я хочу одного: щоб ви дали мені спокій! Не треба мені перемоги за будь-яку ціну! Ну що, тепер ти зрозумів, чому я одружилася з тобою? Зараз ти це розумієш? Мені хотілося чогось звичайного! Тільки тому. Той рік допік мене так, що захотілося чогось звичайного! Як я шкодую, що це все зі мною було! Оте все! Тебе ведуть на п’єдестал, а ти про нього не просила, а потім скидають із нього, і все так швидко, що здуріти можна! Та я ні в кого цього не просила! Мене з тими дівками ніщо не об’єднувало. Я їх ненавиділа, вони – мене. Високі дівчиська з ногами від вух! Усі до одної нездари. Такі всі товариські, приємні! А я була серйозна, я займалася музикою. Я хотіла одного: щоб мені дали спокій, не клали на мене ту довбану корону, яка, мов навіжена, буде сяяти на голові! Не цього я хотіла від життя! Не цього!
Вертаючись додому після чергового побачення, він пригадував, яка вона була замолоду насправді, і викликаний із закапелків пам’яті дівочий портрет не мав нічого спільного з тим образом, який витворювала зараз Дон. Це додавало йому сил. Вересень 1949 року, до «Міс Америка» залишається тиждень. Вона щовечора телефонує йому в Ньюарк з готелю «Денніс», тримає Шведа в курсі всіх подій, що сталися із нею за день, і він чує в її голосі захоплення людини, яка врешті знайшла своє місце в житті. Йому ще не доводилося цього чути, і не буде перебільшенням сказати, що це його насторожувало: неприховане задоволення своїм нинішнім місцем, статусом, тим місцем, де вона була… Життя негадано перетворилося на казку, в якій була тільки вона – Дон Двайр. Ці нотки несподіваного захвату, такі нові, такі незвичні, навіть змусили його замислитись: а чи погодиться вона після такого тижня знову повернутися до Сеймура Левова? Припустімо, вона переможе в конкурсі. Якими будуть його шанси проти всіх, хто поставить собі за мету одружитися з «Міс Америкою»? За нею упадатимуть кіноактори. За нею волочитимуться мільйонери. Вони роїтимуться коло неї зграями – нове життя, що відкриється перед нею, приведе нових, солідних залицяльників, і Шведу не залишиться там місця. Словом, його, її нинішнього залицяльника, неабияк хвилювала перспектива перемоги Дон, і чим реальніша вона була, тим більше причин для терзань і неспокою в нього було.
Їхні міжміські розмови тривали щонайменше по годині: надто схвильована вона була, аби заснути, хоча весь день крутилася наче білка в колесі. День починався зі сніданку в товаристві патронеси: за столиком тільки Дон і вона – дебела дамочка з тутешніх, у маленькому капелюшку, а Дон – у перекинутій через плече жакета стрічці «Міс Нью-Джерсі», у білих рукавичках із тонесенької шкіри – надзвичайно дорогих рукавичках, які подарувала «Ньюарк Мейд», де саме стажувався Швед, готуючись прийняти під оруду батькову компанію. Кожна дівчина мала такі рукавички зі шкіри козеняти, які мали чотири французьких дюйми завдовжки і закривали все зап’ястя. І тільки Дон вони дісталися задарма, як пара інших рукавичок – чорних, театральних, фірмової моделі «Ньюарк Мейд», також зі шкіри козеняти, але завдовжки аж шістнадцять дюймів (у «Саксі» такі рукавички вартували б купу грошей). Їх власноручно викроїв один із найкращих майстрів рукавичної справи, чи то італієць за походженням, чи то француз. Вінчала цю колекцію третя пара – матер’яні вечірні рукавички, що сягали вище ліктя й пасували до вечірньої сукні Дон. Швед попросив, аби вона прислала ярд тієї самої тканини, з якої було зшите її плаття, і один друг сім’ї, котрий виробляв крамні рукавички, на знак поваги до «Ньюарк Мейд» пошив їх для Дон, не взявши за роботу ні цента. Тричі на день невідлучно супроводжувані патронесами в малих капелюшках прекрасні дівчата з гарними зачісками, у чарівних сукнях, у глибоких рукавичках на чотири дюйми, намагалися вхопити бодай шматочок від поданих страв, викроївши вільну хвильку між роздаванням автографів усім роззявам, котрі приходили в їдальню, та розповідями про себе. Дон мала титул «Міс Нью-Джерсі», а що й конкурс відбувався у Нью-Джерсі, то вона привертала більше уваги, ніж решта претенденток. Усім скажи щось приємне, всміхнися, дай автограф – і під час цього всього треба ще й перекусити. «Нічого не вдієш, – казала вона по телефону, – для того нас і селять безкоштовно в номерах».
Зустрівши Дон на вокзалі, її посадили в невеликий кабріолет «Неш Ремблер», де були вказані її ім’я та штат, і разом із нею їхала патронеса – дружина місцевого ріелтора, і куди б Дон не їхала, вона всюди її супроводжувала. Удвох вони сідали до машини, вдвох виходили з неї, а подеколи вони й ходили разом.
