– Я тоді ще не знала, що сталося. Дізналась аж увечері. Коли вона прийшла, то була сама на себе не схожа. Нещасна, тільки через що? От я й подумала: вдома щось сталося.
– А за кілька годин ти все знала. Скільки вона була в тебе? Два дні? Три?
– Три. На третій пішла.
– Тож ти вже знала, в чому річ.
– Я це пізніше зрозуміла. Все ще не могла повірити…
– Це все показували по телевізору.
– Але вона вже була в мене. І я обіцяла їй допомогу. Обіцяла зберегти в секреті будь-які її зізнання. Вона попросила, щоб я зрозуміла її. А теленовини я побачила потім. Як я могла її зрадити? Я – її лікар, вона – пацієнт. Для мене її інтереси над усе. І який тут був вибір? Здати її?
– Зателефонувати до мене. Ось який вибір. До її батька. Ти би просто сказала: «Не хвилюйтесь, вона в безпеці». І потім тримала б її в полі зору…
– Вона була доросла дівчина. Як тримати її в полі зору?
– Посадити під замок і не пускати з дому.
– Вона не тварина. Не кішка, не птах, яких можна посадити в клітку. Вона збиралася зробити те, що уявлялося їй правильним. Вона довірилася мені, Сеймуре, і зрадити цю довіру… Ні, я хотіла, щоб вона розуміла: у світі є людина, якій вона може довіритись.
– У такий момент! У такий момент вона потребувала не твоєї довіри! Вона потребувала мене!
– Та ж було ясно, що її шукатимуть саме в тебе. Що доброго міг дати мій дзвінок? Привезти її я не могла. Крім того, вони могли запідозрити її присутність у моєму домі. В якийсь момент мені раптом здалося, що це найвірогідніше, і вони можуть до цього додуматися. Неважко було припустити, що і мій телефон прослуховується. Як же я мала телефонувати?
– Треба було знайти спосіб зв’язатись зі мною.
– Вона з’явилася накручена, кричала щось, як із гарячки. Війна! Сім’я! Ну, я й подумала: щось у вас сталося. Щось жахливе для неї. Сама не своя, Сеймуре. Видно було, що дівчинці дуже й дуже зле. Годі було її впізнати. А про тебе вона говорила з такою ненавистю… що в мене виникли страшні підозри. У той період, коли ми були разом, я, ймовірно, намагалася в них розібратися.
– Що? Що ти кажеш?
– Я намагалася зрозуміти, чи не закладене в тобі зло. Чи, можливо, що вона перейшла через щось, що привело її до цього жахливого вчинку? В мене всі думки перемішалися. Хочу, щоб ти зрозумів: я ніколи до кінця не вірила в цю можливість і не збиралася в неї вірити. А чіткого пояснення не було. Лишалося губитися в здогадах.
– І? Що ж прояснив тобі наш роман? Що ти, чорт забирай, взнала, завівши зі мною цей брудний роман?
– Що ти добрий і чуйний. Робиш майже все можливе, щоб триматися інтелігентно і достойно. Що ти такий, яким я тебе уявляла до того, як вона підірвала цю бомбу. Сеймуре, повір, я піклувалась тільки про її безпеку. Тому й прихистила її. Примусила її прийняти душ і привести себе до ладу. Вклала спати. Я справді не думала…
– Шейло, вона підірвала будівлю. Загинула людина. Довбане телебачення весь день про це торочило!
– Так, я ввімкнула телевізор потім.
– О шостій годині вечора ти вже знала. Вона пробула в тебе три дні. А ти як води в рот набрала.
– А що б змінилося, якби ти знав?
– Я її батько.
– Так, ти її батько, а вона підірвала будівлю. Навіщо знову привозити її до тебе?
– Ти що, не розумієш, що я кажу? Це ж моя дочка.
– Вона дуже сильна дівчина.
– Аж так, що може сама-одна дати собі раду? Ні!
– Повернути її до тебе не означало б допомогти їй. Вона ж не збиралася чемно сидіти. Не можна підірвати будівлю, а потім…
– Твій обов’язок – сповістити мене, що вона в тебе.
– Боялася, що так її скоріше зловлять. Вона здолала такий шлях і так подорослішала, що я подумала: вона зможе діяти сама. Вона і справді дуже сильна, Сеймуре.
– У неї звихнута психіка.
– У неї гострі проблеми.
– Господи! Хіба батька не хвилюють проблеми дочки?
– Хвилюють. Навіть дуже. Тому я й не могла… Я ж думала, що у вас сталося щось страшне.
– Щось страшне сталося з магазином.
– Але бачив би ти її. Вона так погладшала!
– Бачив би я її? А де вона, на твою думку, жила? І ти мала негайно зв’язатися з батьками, а не дати дівчиську бігти світ за очі. Я був потрібен їй більше, ніж коли-небудь. Я, її батько! Хочеш сказати, їй того не було треба? Ти дуже страшно помилилася. Сподіваюсь, ти це розумієш. Це була страшна, дуже страшна помилка.
– А чим би ти їй допоміг? Чи будь-хто інший?
– Я заслуговував на те, щоб мене сповістили. Я мав право це знати. Вона неповнолітня. Вона моя дочка. Ти мала сповістити мене.
– Мій найперший обов’язок стосувався її. Як-не-як, це ж моя пацієнтка.
– Вона вже не була твоєю пацієнткою.
– Але ж колись була. І дуже незвичайною пацієнткою. Вона багато в чому досягла прогресу. Мої найперші зобов’язання стосувались її. Її довіру не можна було обманювати. Вона вже була потерпіла.
– Вухам своїм не вірю.
– Це прописано в законі.
– В якому законі?
– У законі, що забороняє зловживати довірою пацієнта.
– Але є ще інший закон, ідіотко. Закон, який забороняє вбивати. Її шукала поліція.
– Не кажи про неї в такому тоні. Авжеж, вона мала ховатися. А як інакше? Я припускала, що вона сама віддасться в руки правосуддю. Але пізніше. І так, як вважатиме за потрібне.
– А я? А мати?
– Думка про тебе вбивала.
– Ми постійно бачилися упродовж чотирьох місяців. Вона вбивала тебе щодня?
– Кожної нашої зустрічі я думала, чи зміниться щось, якщо ти знатимеш. І не бачила, що тут може змінитися. Моя відвертість нічого б не змінила. Ти й так був зламаний.
– Та ти не тільки сука, а ще й нелюд!
– Я нічого не могла придумати. Вона попросила тримати язика за зубами. Попросила, щоб я довіряла їй.
– Не розумію, як можна бути такою сліпою. Як можна було слухати дівчисько з явно схибнутою головою?
– Я розумію, як тобі важко. Все це не вкладається в голові, але чіпляти провину на мене, вдавати, ніби якісь мої дії могли щось змінити… нічого вони не змінили б – ні в її житті, ні у твоєму. Вона втекла. Повернути її було немислимо. Вона змінилася, стала геть іншою. У житті її трапилося лихо. Я не бачила сенсу в її поверненні. Вона була така товста…
– Вгамуйся! Яке це має значення?
– Я подумала: і ця повнота, і ця лють показують, що справи вдома дуже кепські.
– І винуватець усього цього – я.
– Ні, цього я не думала. У нас у всіх є сім’ї. І негаразди в сім’ях – не така вже й рідкість.
– І через це ти зважилася відпустити шістнадцятирічну дівчину, яка щойно скоїла вбивство. Саму. Без жодної підтримки. Без розуміння, що з нею трапиться.
– Ти кажеш це про неї так, ніби вона беззахисна.
– Так, беззахисна. Завжди була беззахисною.
– Бомба повністю закреслила минуле. Я обманула б її довіру, і до чого це привело б?
– До того, що я був би з нею. Захищав би від того, що сталося. Ти ж не знаєш, до чого вона докотилася. Не бачила її сьогодні, а я бачив. Вона геть звихнулася. Шейло, я бачив її сьогодні. Вона вже не товста. Вона перетворилася на скелет. Скелет, замотаний у рам’я. Живе в ньюаркській кімнатці просто в жахітних умовах. Її життя не описати словами. Якби ти тоді не змовчала, все було б інакше.
– Не було б нашого роману – от і вся інакшість. Авжеж, я розуміла, ти ображений.
– Чим?
– Тим, що я її бачила. Навіщо було заново підіймати це? Я ж не знала, куди вона ділася. В мене не було ніякої інформації. От і все. Божевільною вона не була. Засмучена. Зла. Але не божевільна.
– Хіба підірвати магазин – не божевілля? Хіба не божевілля змайструвати бомбу і підкласти її в поштовий відділ магазину?
– У мене вдома жодних ознак божевілля вона не виказувала.
– Але ж вона уже виказала божевілля. І ти знала, що вона його виказала. Може, вона втекла, щоб ще когось убити? Як можна було взяти на себе таку відповідальність? І знаєш, Шейло, вона так і зробила. Так, зробила. Вбила ще трьох. Як тобі таке?
