– Ти кажеш це, аби зробити мені боляче.
– Я кажу тобі правду. Вона вбила ще трьох. Ти могла б не допустити цього.
– Ти мене мучиш. Навмисно намагаєшся зробити боляче.
– Вона вбила ще трьох!
І тут він зірвав зі стіни Графа та жбурнув його долі, просто їй під ноги. Але це її не збентежило – радше навпаки, повернуло до тями. Повернувшись у свій звичний імідж, вона не тільки не розізлилась, а жодним чином не відреагувала на цю витівку: мовчки, з гідністю розвернулася й вийшла з кімнати.
– Що можна було для неї зробити? – голосив він, повзаючи навколішках і збираючи скалки в смітник, що стояв біля столу. – Що можна було для неї зробити? Що взагалі можна зробити для когось? Нічого. Їй було шістнадцять. Шістнадцять років і звихнуті мізки. Їй була потрібна допомога дорослих. Це була моя дочка. Вона підірвала будівлю. Вона була шалена. Ти не мала права відпускати її!
Він повернув на місце нерухомого Графа, що втратив скляне покриття, і, відчуваючи далекий гомін голосів як заклик виконати своє призначення, виліз із тих диких джунглів, у яких щойно був, і повернувся до званого обіду – цієї благопристойної, добре поставленої комедії. Участь у званому обіді – лише це тепер могло допомогти йому зберегти свою форму. Тепер, коли все його життя стрімко котилося до катастрофи, званий обід був єдиним, за що він поки що міг ухопитися.
І, несучи в собі тягар усього, що не піддавалося осмисленню, він, як і слід було, повернувся на освітлену свічками терасу.
Там ще раз поміняли тарілки; салат уже з’їли, подали десерт: свіжий торт із полуницею та ревенем від Мак-Ферсона. Гості, зауважив Швед, перегрупувалися. Оркатт, який успішно переховує своє огидне єство під гавайкою та малиновими штанями, підсів до подружжя Уманофф, і тепер, коли розмова про «Глибоку горлянку» закінчилась, вони задушевно спілкувалися та сміялися. Власне, цей фільм і до того не був справжньою темою для обговорення. За її обговоренням усі несвідомо переходили на значно страшніші та неприпустиміші теми: Меррі, Шейла, Шеллі, Дон і Оркатт, розпуста, омана і зрада серед добрих сусідів і друзів, жорстокість. Насміх із гуманності, можливість нехтувати будь-якими нормами етики – ось що було темою нинішньої розмови.
Шведова мати сіла біля Дон, котра розмовляла із Зальцманами, батька та Джессі не було.
– Щось серйозне? – запитала Дон.
– Чех. З консульства. Дав інформацію, яка мене цікавила. А батько де?
Йому здалося, що вона зараз скаже «помер», але Дон лиш повела очима над столом і, сказавши «не знаю», повернулася до розмови з Шеллі та Шейлою.
– Тато пішов кудись із місіс Оркатт, – неголосно промовила мати. – Здається, в дім.
Оркатт підійшов до нього. Вони були приблизно одного зросту, обидва широкоплечі, міцні, але Швед сильніший, завжди сильніший, весь час, відколи їм обом було по двадцять п’ять, коли Меррі тільки з’явилася на світ, подружжя Левов переїхало в Олд-Римрок з квартири на Елізабет-авеню в Ньюарку, і одного суботнього ранку новосел з’явився на майданчику за домом Оркатта, де регулярно грали у футбол. Приїхавши просто так, для розваги, заради свіжого повітря, приємного відчуття командної гри в м’яч і перспективи нових знайомств, Швед жодним чином не хотів справляти враження чи показувати власну перевагу, він робив це, коли його змушували: коли Оркатт, завжди добродушний і ґречний за межами футбольного поля, дозволяв собі брутальність, більшу, ніж міг допустити Швед за умови чесної гри, і завдавав ударів, які Шведу здавалися недостойними, дратували його як неприпустимі, навіть коли команда Оркатта була близька до програшу. Коли це повторилося двічі, Швед зважився на те, що запросто міг би зробити одразу: збив його з ніг. Ближче до кінця гри він – використовуючи в своїх цілях вагу супротивника – зумів точним швидким рухом одночасно перехопити довгий пас Баккі Робінсона і, пересвідчившись, що Оркатт упав на траву, помчав уперед заробляти очко. «Не дам дивитися на мене згори вниз», – думав він на бігу словами Дон, яка відмовилася взяти участь у сімейній вилазці Оркаттів для огляду цвинтаря. Тільки зараз, стрімко наближаючись до лінії, яка ділила поле навпіл, він усвідомив, наскільки глибоко його зачепила ураженість Дон і як непокоїв його найменший натяк (натяк, існування якого він люто заперечував у бесідах із дружиною) на те, що тут, в Олд-Римроку, трохи сміються з неї, дочки ірландця-сантехніка, котра виросла в Елізабет. І, ще до того як, здобувши очко, він повернувся пересвідчитися, що Оркатту ще не піднятися, у голові блискавкою сяйнула думка: «Що ж, гарно приземлилася на п’яту точку двохсотрічна історія округу Морріс – може, навчиться дивитися на Дон Левов не згори вниз. Вдруге ти мені всю гру будеш ялозити задом по полю». Подумавши це, він підтюпцем кинувся до Оркатта, щоб подивитися, чи з ним усе гаразд.
Швед розумів, що, збивши Оркатта з ніг, він міг би без великих труднощів стукати його головою об плити тераси стільки, скільки треба, щоб спровадити його на цвинтар, у компанію до родовитих предків. Було в цьому типі щось нездорове, і він, Швед, завжди знав це – відчував це в його бридких картинах, у готовності застосувати заборонений прийом під час гри в тач-футбол на спортивному полі за домом, відчував навіть на цвинтарі, коли той, неєврей, добру годину пригощав гостя-єврея своїми історіями… Глибока невдоволеність просочувала все його життя. Дон гадала, що він творить мистецтво, сучасне мистецтво, але ні, він просто горлав про свою невдоволеність; і свідчення безмежної невдоволеності Вільяма Оркатта безсоромно прикрашало стіну їхньої вітальні. А зараз він оволодів моєю дружиною. Посунув жалюгідну Джессі та повернув життєлюбство і сексуальність «Міс Нью-Джерсі – 49». Домігся цього і тепер користується цим. Захланний злодюга, сучий син.
– Ваш батько – чудова людина, – сказав Оркатт. – Джессі рідко так догоджають. Тому вона й не любить покидати дім. А він такий люб’язний. І щирий, наскільки я бачу. Жодних прихованих думок. Відкритий до спілкування. Не боїться підступів. Нічого не соромиться. Спокійно йде собі життям. Це чудово. Ні, він насправді дивовижний. Особистість. Незалежність думок. Я, витвір свого середовища, заздрю цьому.
Б’юсь об заклад, що так воно і є, сучий ти сину. Що ж, смійся з нас, жеребчику. Давай, не соромся.
– А де вони? – спитав Швед.
– Він сказав їй, що найкращий спосіб з’їсти шматок свіжого торта – сісти за кухонний стіл і запивати його склянкою смачного холодного молока. Тож вони, мабуть, на кухні, молоком ласують. Потік відомостей про виробництво рукавичок, що ллються на Джессі, значно перевищує її потреби, але нічого страшного: хай слухає. Сподіваюся, ви не в претензії, що я не зміг залишити її вдома.
– Ми б засмутились, якби ви її залишили саму.
– Ви всі такі тактовні.
– Я щойно з кабінету Дон, дивився на макет будинку, – сказав йому Швед, розглядаючи, поки говорив, бородавку на лівій щоці Оркатта. Темна бородавка ховалася на дні складки, що збігала від крила носа до кутика рота. Мало того, що Оркатт носатий, так у нього ще й потворна бородавка. Чи він вважає її привабливою? Чи цілує вона її? Чи помічає вона інколи, що в цього типа розгодовано-пухка мармиза? Або, оскільки йдеться про нащадка однієї з найкращих римрокських родин, зовнішність уже не важить і сприймається з крижаною байдужістю, притаманною професіоналкам з істонсього борделю?
– О-о, он як, – сказав Оркатт, вишукано маскуючи невпевненість, яка гризла його десь там, на рівні підсвідомості.
Хапає, порушуючи правила, футбольний м’яч, носить такі сорочки, базграє такі картинки, спить із сусідською дружиною – і все ж примудряється виглядати стриманим і непізнаним. Суцільна видимість і викрутаси. Він намагається знайти свій стиль, сказала якось Дон. На поверхні – джентльмен, по суті – пацюк. Демон, який таївся у душі його дружини, – пияцтво, демони, які мучили його душу, – сластолюбство і заздрість. Герметично закритий, вилощений і хижий. Агресивність, і то дуже сильна, дісталася йому від предків, але він зі своїми бездоганними манерами пішов ще далі. Гуманно опікується збереженням довкілля і з холодним розрахунком виглядає здобич, оберігає те, що дане від народження, і тихо підкрадається до того, що не дано. Вихований дикун Вільям Оркатт. Виховане свинство. Ні, я віддаю перевагу коровам.
