– Коли Джеррі вчився у школі, то він завжди був трохи замкнутий, – сказав я. – Ні тобі дівчат, ні тобі щирих друзів, завжди собі на умі, а розуму йому не бракувало, ось і тримався одинцем…

Швед кивнув і поглянув на мене так, немовби глибинне значення моїх слів було для нього зрозуміліше, ніж для будь-кого ще, і через цей випробувальний погляд, який, я ладен присягнутися, нічого насправді не бачив, через це дарування, яке насправді нічого не дарувало і не давало, я геть не дотямлював, що в нього на думці й чи є в нього та «думка». Коли я на хвильку замовкнув, то відчув, що мої слова… не те щоб промайнули повз свідомість співрозмовника… вони ввійшли у неї, але ні за що не перечепившись, розчинилися в ній. Його невинний погляд – а точніше, створюване цим поглядом враження, що Швед завжди й в усьому непомильний, – починав мене дратувати, і я не став чекати, поки принесуть рахунок, після чого ми розійшлися б ще на півстоліття, з нетерпінням дожидаючи нової зустрічі в 2045 році, а завів мову про лист, який він мені написав. Ти долаєш свою поверховість, свою порожнечу, щоб підходити до людей, не будучи обтяженим завищеними сподіваннями, упередженнями, марними надіями і пихою, ти роззброюєшся так, як тільки це можливо, залишаєшся без гармат, кулеметів і броні на півфута завтовшки; ти підходиш до них без загроз, відчуваючи землю п’ятами, а не роздираючи дерен гусеницями; зустрічаєш їх із відкритим забралом, як рівня рівню, як людина людину (казали ми колись), і все ж тобі не уникнути нерозуміння. І ти немов керуєш мізками танка. Ти натикаєшся на те нерозуміння ще до зустрічі, ще під час чекання на неї; відчуваєш його в момент спілкування, а коли, повернувшись додому, розповідаєш комусь про цю зустріч, то й тут між вами виростає глуха стіна нерозуміння. А що те саме відбувається і з ними стосовно вас, то насправді все зводиться до сліпучої ілюзії, позбавленої будь-якого сприйняття, до бентежного фарсу хибного розуміння. І все ж таки, як нам бути з цією надзвичайно важливою частиною буття інших людей, яка втрачає значення, що ми приписуємо їй, набуваючи натомість іншого, безглуздого наповнення, бо всі ми так створені, що внутрішня робота думки й незримі цілі інших – незбагненна таїна для нас. Чи всі ми повинні просто розійтися, замкнути за собою двері та сісти, відокремившись од світу, як роблять усамітнені письменники у своїх звуконепроникних келіях, збираючи людей зі слів, а потім гадаючи, що ці словесні люди ближчі до реального світу, ніж люди живі, яких ми зустрічаємо своїм невіглаством? Факт залишається фактом: розуміти людей так, як треба – це не про нас. Перекручене розуміння людей – оце і є наше все, і ми, сприйнявши їх не так раз, другий, третій, ретельно все переосмислюємо – і знову беремося за старе. Ми помиляємося – отже, ми живемо! Хтозна, може, чи не найкраще просто не думати, з ким ти повівся так, а з ким – не так, а рухатися далі по життю. І якщо тобі це вдається – що ж, вітаю, тобі пощастило.

– Коли ти писав мені про батька та удари, яких він зазнавав, мені подумалося, що, мабуть, одним із ударів став Джеррі. Мабуть, твоєму старому, як і моєму, було б важко зжитися з думкою про сина-гомосексуаліста.

Швед усміхнувся. В його усмішці не було зверхності, вона неначе переконувала мене, що жодна його частка не могла, та й навіть гадки не мала мені опиратися; вона давала мені знак, що він, при всій свої обожнюваності, анітрохи не кращий за мене, а в дечому, може, навіть поступається.

– Ну, на щастя для нашого батька, до цього не дійшло. Джеррі був сином-лікарем. Татусь пишався Джеррі так, як більше вже ніким не міг пишатися.

– Джеррі – лікар?

– У Маямі. Кардіохірург. Мільйон баксів на рік.

– Одружений? Джеррі жонатий?

Знов усмішка. Беззахисність цієї усмішки була несподіваною – беззахисність качка, котрий бив колись усі рекорди, а зараз опинився сам на сам із грубою силою, потрібною для фізичного виживання. Усмішка – відмова визнавати (уже не кажучи про те, аби пустити в себе) ту дикунську впертість, що її потребує людина, аби проіснувати сім десятків років. Неначе кожен, кому більше десяти, упевнений, що усміхом, навіть таким привітним і приємним, можна скорити все, що насувається на тебе, захистити від руйнації, коли важка рука непередбачених обставин з розмаху дасть тобі по голові. Знову майнула думка, що, може, в нього не всі вдома, а безпорадна усмішка – це свідчення психічного розладу. В ній не було ані крихти штучності – й це лякало найбільше. Усмішка не була награна. Швед не старався створити завісу. Усмішка була карикатурою, до якої він мимохіть докотився, проживши ціле життя й увесь час дедалі глибше й глибше поринаючи… у що? Уявлення про себе як про зірку околиць оповивало його – й невже воно перетворило Шведа на мумію вічного хлопчика? Здавалося, що він зі свого внутрішнього світу викинув усе, що йому не пасувало, не тільки обман, насильство, знущання та безпринципність, а й усе навіть віддалено шорстке і незручне, найменшу ймовірність випадковості – страшного провісника безпорадності. Ані на мить не полишав він своїх спроб зобразити наші стосунки такими самими простими й щирими, якими могли видатися збоку його стосунки із самим собою.

Хоча, хоча… може, він просто зрілий чоловік, у міру відлюдькуватий, собі на умі – як і багато хто з нас. Можливо, відчуття, пробуджені онкологічною операцією, на якийсь короткий час захмарили спокійне, безтурботне ставлення до світу, яке було його супутником усе життя, але стовідсоткове одужання розігнало їх. Може, він – не знеособлена особа, а особа, якій просто нічого показати, тверезомисляча людина, яка розуміє, що коли ти високо шануєш свою приватну територію і добробут своїх близьких, ти зовсім не схочеш відкриватися романісту, який ліпить книжку за книжкою. Подаруй романісту не історію свого життя, а бронзово-сяйливу усмішку-відмову, обдай його зливою своєї всміхненої царственої ласки, потім доїж свій дзабальйоне та забирайся до дідькової матері у свій Олд-Римрок, що в штаті Нью-Джерсі, де романіст не має жодного стосунку до твого життя.

– Джеррі вже вчетверте одружений, – усміхнувшись, повідомив Швед. – Сімейний рекорд.

– А ти?

Я вже прикинув, що, висновуючи з віку трьох його хлопців, білявка з ключкою для гольфу, якій трохи за сорок, із високою вірогідністю друга, а може, й третя Шведова дружина. І все ж розлучення не вписувалося в моє уявлення про чоловіка, котрий так уперто заперечував наявність у житті ірраціонального складника. Якщо в них дійшло до розлучення, то статися воно мало з подачі Міс Нью-Джерсі. Або вона померла. Або життя з чоловіком, котрий поставив собі за мету зберегти позірну непогрішність цього досягнення, з чоловіком, який усім своїм серцем відданий ілюзії стабільності, довело її до самогубства. Можливо, це й був той удар, якого зазнав… Мої не вельми зграбні спроби знайти відсутній фрагмент, який допоміг би побачити Шведа в усій його цілості та послідовності, примушували мене приміряти на нього то одну, то іншу прикрість, жодна з яких не залишила слідів на його старіючому взірцевому обличчі. Я не міг зрозуміти, чи була його прилизаність чимось на кшталт снігу, який щось ховає, чи просто сніговим покровом, під яким – повна ніщота.

– Я? Дві дружини – ось моя межа. Тут проти брата я слабак. Його новій дружині лише тридцять із хвостиком. Удвоє молодша за нього. Джеррі – він із тих лікарів, які одружуються на медсестрах. Четверо – і всі медсестри. Вони обожнювали навіть землю, по якій ступав доктор Левов. Чотири дружини, шестеро дітей. Татові було від чого заціпеніти. Але Джеррі – видатний чоловік, і не з тих, що дуже церемоняться. До того ж він світило хірургії, плюс його владність – перед ним уся клініка ходить навшпиньки, – і тут навіть батько махнув рукою. А що було робити? Інакше він би просто втратив сина. Мій менший брат не любить панькатися. Тато при кожному його розлученні лютився і кричав, сотню разів погрожував, що застрелить його, та щойно Джеррі знов одружувався, як він одразу ж починав розповідати, що нова обраниця – ще більша принцеса, ніж її попередниця. «Вона лялечка, вона серденько, вона моя дівчинка…» І хай би хтось рота роззявив на половинку Джеррі – батько дав би йому прочухана! А його дітей він просто обожнював. П’ятеро дівчат, один хлопчисько. Батько любив малого, але дівчата – вони були найбільшою розрадою його очей. На світі не було нічого, чого б він не зробив для них. Та й для будь-кого з наших дітей! Коли ми збиралися в нього – і дорослі, і діти, геть усі, – то батько був на сьомому небі від щастя. Дев’яносто шість років, і хоч би день тобі відхворів! Час після серцевого нападу, за півроку до смерті, був найважчим. Але він молодець, гідно пройшов відміряну йому путь. Гарно прожив життя. Справжній боєць. Ходяче втілення природних сил. Ні перед чим не пасував.