У його дружини були до них одні претензії, у батька – інші.

– У кожному разі, – казала Джессі, роблячи колові рухи рукою із затиснутою в ній сигаретою, неначе намагаючись дійти якогось висновку, – саме тому я й поїхала з конем до школи.

– З конем до школи?

І знову вона знервовано стиснула губи – мабуть, тому що цей старий, який думає, що своїми розпитуваннями допомагає їй виплутатися, надто швидко її поганяє, і неминуча катастрофа, це з усього видно, настане ще скоріше, ніж звичайно.

– Так. Ми їхали з ним в одному поїзді, – пояснила вона. – Так вдало, правда?

І, на подив обох Левових, вона мовби й не мала ніяких серйозних проблем, а претензії до питущих, що їх, бува, виказують гидкі самозакохані тверезники, це просто курям на сміх, раптом кокетливим жестом приклала долоню до щоки Лу Левова.

– Вибач, але я не розумію, як ти потрапила на поїзд із конем. Він був великий?

– У ті часи коней перевозили на платформах для коней.

– Ага, – сказав містер Левов, і звучало це так, ніби він нарешті звільнився від цікавості щодо уявлень неєврея про життєві радості, яка мучила його все життя.

Він відійняв її долоню від своєї щоки і міцно стис обома руками, ніби хотів через неї втиснути в Джессі все, що знав про сенс життя і що сама Джессі, схоже, забула. Тим часом Джессі під впливом тієї самої сили, що, не розбираючи дороги, тягнула її і до закінчення вечора, зіштовхнула в прірву приниження, лопотіла собі далі:

– Вони всі їхали, забирали із собою причандалля для поло, всі їхали на південь у зимовому поїзді. Поїзд їхав до Філадельфії. Я поставила коня на платформу за два вагони перед своїм, помахала сім’ї на прощання, і це було класно.

– Скільки тобі було років?

– Тринадцять. Я геть не нудилася, все було просто чудово, розкішно, шикарно, – тут вона почала схлипувати, – просто клас!

«Тринадцять, – думав його батько, – якась плюгавка – пішерке, а вже махає сім’ї на прощання. У чому річ? Що з ними? Якого дідька ти робиш сім’ї ручкою в тринадцять літ? Не дивно, що тепер ти п’яниця, чиста шикер».

А вголос сказав зовсім інше:

– Нічого, можна й поплакати. Тут же твої друзі.

І, перемігши гидливість, узяв у неї з руки келих, з іншої – щойно запалену сигарету й обійняв її, чого вона, можливо, й сподівалася весь час.

– Бачу, що знову мені бути татусем, – сказав він тихо, а вона нічого не могла сказати й тільки плакала.

Він тримав її в своїх обіймах і погойдував, батько Шведа, якого вона в єдину їхню попередню зустріч років із п’ятнадцять тому, на Четверте липня, під час пікніка на галявині Оркаттів, хотіла зацікавити стрільбою по тарілках – ще одною забавою, яку Лу Левов ніяк не міг осягнути своїм єврейським розумом. Натискати на курок і гатити заради розваги? Та вони точно мешуге – ненормальні.

Того дня, проїжджаючи повз Конгрегаціоналістську церкву дорогою додому, вони побачили саморобне оголошення: «Продаються намети. Недорого». Меррі одразу ж загорілася й стала благати Шведа, щоб він купив їй намет.

Якщо Джессі дозволено на плечі його батька оплакувати той факт, що в тринадцять років вона «помахала сім’ї на прощання», що в тринадцять її відпустили з дому саму, з одним конем, то чому тоді Шведу від цього спогаду про свою джайну в шестирічному віці – «Татусю! Зупинімося, тут продають на-на-намети!» – не могли навернутися сльози на очі?

Вирішивши запитати в Оркатта, звиклого до витівок дружини, чим можна їй допомогти, і просто бажаючи трохи побути самому, бо раптом відчув усю важкість свого становища, думки про яке щосили намагався спекатись хоч до закінчення гостини, – становища батька, чия дочка не тільки вбила (можна сказати, ненавмисно) одну людину, а твердою рукою в ім’я істини та справедливості спровадила на той світ іще трьох, а відтак зреклась усього, чого вчили батько й мати, і докотилася до цілковитої відмови від життя цивілізованої людини, що починалося з чистоти тіла і спиралось на здоровий глузд, Швед покинув ненадовго батька й Джессі та пішов в обхід дому, до задніх дверей кухні, до Оркатта. Через дверне скло він побачив кинуту на стіл пачку його малюнків – мабуть, нові ескізи такої проблемної галереї, – а потім раптом і його самого.

На Оркатті були малинові лляні штани й вільна, навипуск, гавайська сорочка з яскравими тропічними квітами, до якої найкраще пасувало б слово «кричуща», що його так охоче вживала Сильвія Левов на позначення будь-якого одягу, позбавленого смаку. Дон твердила, що цей «прикид» був невід’ємною частиною того образу надсамовпевненого Оркатта, що наганяв колись на неї, як це не смішно зараз прозвучить, такий трепет. В інтерпретації Дон, у якій Шведові знову почулася нотка не зовсім забутого старого комплексу, цими гавайськими сорочками Оркатт казав усьому світу просту річ: я – Вільям Оркатт Третій і можу дозволити собі носити те, що тутешня публіка не зважиться надягти. «Чим вище ставиш ти себе у вибраному товаристві округу Морріс, – казала Дон, – тим яскравіше дозволяєш собі одягатися. Гавайська сорочка, – глумливо усміхнулася вона, – це екстрим аристократії, блазнівське вбрання білої кості. Наскільки я зрозуміла, живучи тут, навіть у Вільямів Оркаттів Третіх раптом іноді виникає бажання трішечки подуріти».

Рік тому приблизно те саме сказав Шведів батько: «От що я зауважив. Не встигне ще настати літо, як ці багаті гої, ці скромні, пристойні люди натягують найнеуявніший одяг». Швед тоді засміявся. «Один із їхніх привілеїв», – сказав він, солідаризуючись із Дон. «Привілей? – запитав Лу Левов і засміявся разом з сином. – Може, й так. І все ж віддамо належне цьому гою: слід бути сильною людиною, щоб з’являтися на люди в таких штанях і сорочках».

Побачивши великого, ставного Оркатта в такому костюмі, ви, як і Швед, здивувалися б, згадавши, що на його полотнах наявні тільки стерті та розмиті фарби. Людина, темна в абстрактному мистецтві, – а таким, якщо вірити Дон, був і Швед, – легко уявила б собі, що художник, який ходить у яскравій сорочці, писатиме інші картини: скажімо, щось на кшталт зображення Луїса Фірпо, який одним ударом викидає Джека Демпсі за канати в другому раунді на старому стадіоні «Поло Ґраундз». Проте очевидно, що мотиви і прийоми художньої творчості лежать десь за межами розуміння Шведа Левова. На його погляд, уся ця творча енергія йшла у «свисток»: ходити в таких «прикидах» – от і все, на що він здатний у плані зухвалості, яскравості, бунтарства; може, розчарування й відчай теж виливались у нього в носіння таких сорочок.

Ні, схоже, у «свисток» ішла не вся енергія. Швед стояв на широкому гранітному східці та дивився крізь двері. Чому не відчинив їх, аби просто зайти в свою кухню та сказати Оркатту, що Джессі потребує чоловікової допомоги? А тому що побачив, як Оркатт схилився над Дон, яка лущила над зливальницею кукурудзу. Першої миті Швед подумав, що Оркатт показує Дон, як треба лущити кукурудзу, хоча вона й сама це знала: він стояв позад неї і, прикривши її руки своїми, допомагав освоїти навички чисто видаляти з качанів листки та шовковисті ниті. Але якщо він просто помагає чистити кукурудзу, то чому його стегна та сідниці аж ходором ходять під куполом цієї превульгарної сорочки? Чому щока Оркатта притискається до її щоки? І чому Дон примовляє – наскільки можна прочитати по її губах – «не тут, не тут…»? Чому ж чистити кукурудзу – не тут? А де ж її чистити? За мить Швед зрозумів, що, по-перше, вони не просто разом чистять качани, а по-друге, що не вся його енергія й зухвалість, не все бунтарство, розпачі й розчарування, які підточували традиційну родову витривалість, знаходять вихід у любові до гавайських сорочок.

Так ось чому вона завжди сперечається з Оркаттом – просто збиває мене зі сліду! Глузує з його нечулості, з його походження, з його показної приязності – шельмує щоразу, коли ми лягаємо з нею в постіль. Якщо вона так каже, то виходить, що вона закохана в нього – це ж ясно як день! Зрада дому ніколи не мала стосунку до дому – це була просто зрада. «Напевне, бідна жінка запила не без причини. Він завжди дуже стриманий. Так старається бути ґречним, – казала Дон, – так виставляє напоказ усі ці принстонські манери. Хоче постійно залишатися в рамках. Культивує панську ласкавість. Живе на відсотки з родинного минулого. І в половині випадків його тут просто нема, а замість нього порожнеча».