Три сини й дві дочки Оркаттів, усі вже дорослі, жили і працювали в Нью-Йорку, а в минулому були п’ятьма діточками, яким Джессі, на загальну думку, була гарною мамою. Випивати вона почала вже тоді, коли діти покинули дім; спочатку задля підняття настрою, тоді – щоб придушити тугу, а потім – щоб просто випити. Але це зараз, а коли два подружжя тільки зійшлися, Шведа вразив сам здоровий вигляд Джессі: така свіжа, що одразу видно – не любителька сидіти в чотирьох стінах; така життєрадісна, жодної фальші, жодної пози… Такою її бачив Швед; дружина ж, мабуть, бачила її інакше.
Джессі була «багатою нареченою» з Філадельфії, з манерами інститутки; вдень, а деколи і ввечері, вона ходила в заляпаних брудом бриджах, а своє шовковисте, солом’яної барви волосся заплітала в коси. З цими косами, з чистим, округлим, гладеньким обличчям – за яким, казала Дон, ховається не мозок, а яблуко «макінтош», – вона скидалась на сорокарічну міннесотську фермерку, хоча, закручуючи волосся догори, ставала схожою на хлопця, як, зрештою, і на юне дівча. Швед навіть уявити не міг, що особистість Джессі мала якусь ваду, яка не дала їй спокійно линути за течією, до старості лишаючись взірцевою матір’ю й енергійною дружиною, що перетворює збір осіннього листя на веселе свято й влаштовує в День незалежності пікніки на галяві біля дому Оркаттів, на які залюбки з’їжджалася вся округа. Тоді Швед уявляв собі її характер як таку собі складну суміш, де значна частина складників була вкрай, до жахіття токсична. А серцевина складалася з упевненості в собі, яка в його уяві асоціювалася з її охайними, туго заплетеними косами.
От і її життя розбилося на «до» і «після». Зараз у неї на голові був вічно скуйовджений сивий пучок солом’яного волосся, а сама Джессі у свої п’ятдесят чотири була схожа на стару, засушену, виснажену алкоголічку, котра ховала обвисле черево п’янички під безформними платтями а-ля «мішок без викрійки». В тих випадках, коли вона могла вийти з дому і спілкуватися з людьми, вона говорила лише про одне – як «класно» вона жила, поки не випила першу чарку спиртного, поки не впустила в голову різні думки, не отримала чоловіка, дитину і не навчилася страшно радіти з того, що була надійною людиною, на яку можна покластися (на його думку, вона явно раділа).
Те, що люди – істоти складні, для Шведа не було сюрпризом і не дуже його шокувало, коли це раз у раз підтверджувалося. Його тут дивувало інше: здавалося, що в деяких людей завчасно закінчувалися поклади духовного матеріалу, з якого вони були зліплені, що вони самі себе вичерпували і, спустошені, ставали індивідами того штибу, яких самі колись жаліли. Так наче, хоча життя їхнє повнокровне і багате, вони в глибині душі самі собі гидкі та не можуть дочекатися, коли їх покине розумове й фізичне здоров’я і будь-яке почуття відповідності, й вони зможуть віддатися своєму другому, справжньому «я» – «я» невдах, геть-чисто збитих з пантелику. Неначе жити в злагоді зі світом – це випадковий стан, що деколи наздоганяє окремих молодих пестунчиків долі, та загалом не притаманний людям органічно. Як дивно! І як дивно було йому думати, що, напевне, він сам, який завжди вважав себе везучим членом незліченного братства нормальних, не ворожих до світу людей, насправді є чимось аномальним, «стороннім» у реальному житті – саме тому, що так міцно вкорінений у нього.
– Ми мали дім під Паолі, – розповідала Джессі його батькові. – І там було повно всілякої звірини. Коли мені виповнилося сім, хтось із родичів зробив мені чудовий подарунок – поні з візком. І мене після того було не спинити. Я обожнювала коней. Усе життя їздила верхи. Брала участь у виставках, полювала. В школі у Вірджинії брала участь у полюванні з приманкою.
– Стривайте-стривайте, – зупинив її Лу Левов. – Пррру! Що таке полювання із приманкою? Притримайте коників, місіс Оркатт. Я простий хлопець із Ньюарка.
Він назвав її «місіс Оркатт», і вона стиснула губи, вочевидь, невдоволена з того, що він звернувся до неї ніби «знизу вгору», підкреслюючи соціальну дистанцію між ними. Почасти, і Швед знав це, батько справді з цієї причини називав її «місіс Оркатт». Та розділяло їх не тільки це, а ще й зневажливе ставлення Лу Левова до її пиятики, до третьої порції віскі з водою за годину та до четвертої за ліком сигарети, що догоряла в її тремтячих пальцях; усе це знайшло своє місце в словах «місіс Оркатт». Він дивувався, що вона не тримає себе в руках; його завжди вражали люди, не здатні тримати себе в руках, а особливо – пияки-неєвреї. Демон пияцтва таївся в кожному з них. «Великі цабе, – казав він, – президенти компаній, а самі наче індіанці з їхньою любов’ю до вогненної води».
– Заради Бога, зовіть мене Джессі, – промовила вона з удаваною посмішкою, яка, за Шведовими підрахунками, могла замаскувати відсотків із десять, не більше, болючого співчуття, яке вона переживала. Краще б лишилася вдома й сиділа з собаками і своєю пляшкою віскі перед телевізором, ніж (смішно: на що вона сподівалася?) іти, як порядна, з чоловіком у гості. Вдома, на столику біля телевізора, поруч із пляшкою був телефон, і вона була ще спроможна, сягнувши рукою і поставивши келих, узяти слухавку й набрати номер. І навіть неодягнена, вона могла, уникаючи жахіття очної зустрічі, казати знайомим, як вона любить їх. Бувало, вона місяцями нікому не телефонувала, а потім ні сіло ні впало телефонувала аж тричі за вечір, коли люди були вже в ліжку. «Сеймуре, я телефоную, щоб сказати, який ти мені симпатичний». – «Дякую, Джессі. Ти мені теж симпатична». – «Правда?» – «Ну, звісно ж! Хіба ти не знаєш?» – «Так, Сеймуре, ти мені подобаєшся. Завжди подобався. Ти знаєш, що подобався мені?» – «Так». – «Я завжди була від тебе в захваті. І Білл так само. Ми завжди були від тебе в захваті й любили тебе. І Дон нам теж подобається». – «Джессі, ти нам теж подобаєшся». Увечері в день вибуху, точніше, близько півночі, по тому вже, як знімок Меррі показали по телевізору і вся Америка дізналася, що напередодні вона бовкнула перед кимось у школі, ніби Олд-Римрок чекає сильне потрясіння, Джессі намагалася дійти до Левових (три милі пішки), але в пітьмі на вибоїстій сільській дорозі підвернула ногу і дві години пролежала на землі. Крім того, її ще ледь вантажівка не переїхала.
– Добре, подруго Джессі. Ну, просвіти мене. Що таке полювання з приманкою? – Не можна сказати, що батько не старався лагодити з людьми. Якщо діти запросили її в гості, він буде з нею дружелюбний, хай би як його дратували оті сигарети, віскі, нечесане волосся, збиті туфлі й мішкувате плаття, що ховає занедбане тіло, хай би як відволікав його той факт, що вона розтринькала всі дані їй життям дари і стала якимось ганебством.
– Полювання з приманкою – це полювання, але не на лисицю. Вершник мчить перед вами й тягне на мотузці мішок… із чимось смердючим. Це створює дух полювання. Гончаки біжать услід. На шляху мисливців, як ото на спортивній дистанції, ставлять великі, височенні перешкоди. Страшенно цікаво. Мчиш щодуху. Височенні навали з гілок. Вісім, десять футів завширшки, зверху – поперечина. Клас! Проводиться багато гонів, купа класних вершників і простолюду приїздить у ті місця гнати навзаводи. Дуже цікаво.
Шведу здалося, що вона намагається трохи приховати ніяковість. І справді непросто: п’яненька балакуха, в гостях у пристойних людей, а тут ще й батько жартома під’юджує (я, мовляв, темний, як ніч, і нічого не знаю), і це збиває з пантелику, слова розлітаються, але кожна невдача призводить до нової спроби змусити свої губи говорити чітко і ясно, сказати щось схоже на дзвінке «Татусю!», що вирвалося з-під ганчірки, яка завішувала рот дочки-джайни.
У нього не було потреби відривати очі від яскравих вуглинок, які він брав щипцями і складав пірамідою; він і не дивлячись на батька знав, що той думає. Їм, бачте, цікаво, думав його батько. Що це з ними? Який такий інтерес? Що там цікавого? Що там страшенно цікавого? Відколи син придбав будинок і сотню акрів землі за сорок миль на захід від Кір-Авеню, батько нерідко питав себе, як і зараз: чому він хоче жити із цими людьми? Навіть без п’янства – вони й тверезі не кращі. Такі за дві хвилини наскучили б мені до смерті.
