Вона купила картину просто в студії Оркатта, й обійшлась вона їм десь у половину того, що було заплачено за новонародженого Графа. Швед сказав собі: «Пішло – то й пішло, гроші спишемо: це бик, а це – живопис», – і в такий спосіб заспокоїв себе. Та загалом засмутився, коли побачив «Медитацію №27» точнісінько там, де висів колись такий милий йому портрет Меррі, старанно і дуже схоже виписаний, хоч і з ледь помітним надміром рожевої барви. Зображення здоровенької шестирічної Меррі у світлих кучериках. Цей олійний портрет написав для них у Нью-Гоупі один життєрадісний літній джентльмен, котрий зустрів їх у студії в блузі й береті, ще й знайшов часину почастувати їх глінтвейном, розповідаючи, як він навчався малярства, копіюючи в Луврі картини. Він шість разів приходив до них малювати Меррі, котра сиділа за роялем, і взяв усього лише дві тисячі за картину разом із позолоченою рамою. Але, як було сказано Шведу, оскільки Оркатт не просив тридцять відсотків, які вони мали б сплатити, якби купили «№27» у магазині, п’ять тисяч – це просто задарма.

Батько його, узрівши на стіні нову картину, запитав:

– І скільки він злупив із вас?

Дон пом’ялася:

– П’ять тисяч доларів.

– Дорогенько для ґрунтовки. А що там буде?

– Що буде? – кисло запитала Дон.

– Ну так вона ж не закінчена… наскільки я розумію. Не закінчена ж?

– У тому й сенс цієї картини, що вона «не закінчена», Лу, – сказала Дон.

– Он як? – Він знову глянув на картину. – Що ж, якщо цей тип надумає її закінчити, я підкажу йому, як це зробити.

– Тату, – втрутився Швед, аби не дати розгорітися мистецтвознавчій дискусії, – Дон купила її, бо вона їй подобається.

І хоча він теж міг сказати художнику, як скінчити картину (можливо, навіть у тих самих висловах, які крутилися на батьковому язиці), він був радий повісити на стінку геть усе, що Дон купила б в Оркатта, тільки тому, що це купила Дон. Ірландська заздрість це чи не ірландська заздрість, але купівля полотна була ще однією ознакою того, що її бажання жити пересилило бажання вмерти, через яке вона аж двічі опинялася в психлікарні.

– Картина, звісно, лайно, – сказав він потім батькові. – Головне, що вона її захотіла. Головне, що в неї знову з’явилися якісь бажання. Заради Бога, – попросив він, з подивом почуваючи, що й сам от-от зірветься, хоча предмет не вартував і виїденого яйця, – про картину більше ні слова.

І що ж тоді Лу Левов? У наступний приїзд до Олд-Римрока він насамперед підійшов до картини і голосно заявив:

– Знаєш, мені подобається ця річ. До неї звикаєш, і вона починає подобатися. Дивися, – звернувся він до Дон, – здається, що картина не дороблена, але ж насправді це чудово. Бачиш, смуги розмиті? Це так таємничо. То мистецтво.

У кузові свого пікапа Оркатт привіз величезний картонний макет нового будинку Левових, і після вечері мала відбутись його демонстрація перед гостями. В Дон на столі уже багато тижнів накопичувалися ескізи та креслення, і поміж ними – схема, яка показувала кут падіння сонячних променів у вікна першого числа кожного місяця року.

– Світло! – вигукувала Дон. – Цілі потоки сонячного світла.

Вона уникала категоричності формулювань, що могла переповнити чашу співчуття до страждань дружини та задуманого нею рятівного засобу, та все ж у її словах знову прослизала ненависть до милих його серцю кам’яниці та кленів – велетенських дерев, що влітку захищали дім від спеки, а восени врочистим золотим наметом обступали галяву, в центрі якої колись йому майнуло видиво Меррі, що літала на гойдалці.

У перші роки життя в Олд-Римроку Швед ніяк не міг призвичаїтися до думки, що ці дерева – його. Володіти деревами – геть не те, що володіти фабриками; те, що він – власник дерев, дивувало ще більше, ніж те, що він, хлопчисько, який жив на спортмайданчику Ченселлор-авеню та бруднуватих вулицях Віквейку, став господарем цього величного кам’яного будинку, ровесника Війни за незалежність, в ході якої Вашингтон двічі розбивав зимовий табір на тутешніх пагорбах. Власні дерева, ошелешено думав він, це не власний бізнес і навіть не власний будинок. Краще сказати, що йому довірили опікуватися ними. Так, саме так! Він – опікун дерев, його завдання – передати їх нащадкам: ланцюжку, який почнеться з Меррі та її дітей.

Аби ці клени не зламали буревії та хурделиці, Швед обв’язав їх тросом, пропустивши його навколо найбільших дерев. На тлі неба, якщо поглянути знизу, трос викреслював щось схоже до паралелограма на висоті півсотні футів, і понад ним розходилось обабіч могутнє галуззя крон. Дріт громовідводів, що зміївся по стовбурах аж до самих верхівок, перевіряли про всяк випадок щороку. Двічі на рік клени обробляли інсектицидами, через два на третій – підживлювали, і до них регулярно приходив озеленювач – обітнути відмерле гілля і взагалі припильнувати самопочуття персонального гаю Левових, що починався просто від порогу. Дерева Меррі. Фамільні дерева Меррі.

Восени він завжди планував усе так, щоб повернутися додому завидна, і, як він і чекав, вона завжди була на гойдалці; злітала над килимом жовтого листя, що встеляв землю під найбільшим і найближчим до дому кленом; він прив’язав до цього клена гойдалку, щойно їй стукнуло два роки. І, розгойдавшись, дівчинка злітала майже на висоту другого поверху, до гілок, що впирались у вікна їхньої спальні… Та якщо для нього ці безцінні миті на заході дня означали повне втілення всіх його сподівань, то для неї вони не означали нічого: вона, як виявилося, любила ці дерева не більше, ніж її мати – будинок. Вона переймалась Алжиром. Любила Алжир. Дитина на гойдалці, дитина в обрамленні дерев. Та дитина, обрамлена деревами, сиділа тепер на долівці у своїй конурі.

Оркатти приїхали раніше, щоб Білл і Дон ще встигли обговорити проблему сполучення між одноповерховим домом і двоповерховим гаражем. Оркатт на кілька тижнів їхав у Нью-Йорк, і Дон хотіла скоріше вирішити цю останню проблему, позаяк вони вже місяць кумекали, як досягти архітектурної гармонії між парою таких різних будівель. Гараж нагадував сарай, але Дон не подобалося те, що він стоїть заблизько до будинку, який сам по собі є особливим, і відтак псує загальне враження; їй не подобалась ідея Оркатта про перехід у двадцять чотири дюйми завдовжки – здавалось, через нього вся споруда буде схожа на мотель. Вони дискутували майже не щодня, обговорюючи не тільки розміри, а й «образ» цього переходу: чи не надати, скажімо, йому вигляду теплиці, а не просто коридору, як спершу планувалося. Дон сильно дратувалася, коли відчувала, що Оркатт намагається, нехай і делікатно, замість стриманого модернового стилю, в якому вона бачила свій новий дім, нав’язати їй щось у дусі любої йому архітектурної естетики давнини; двічі він просто вивів її з себе, і вона навіть подумала, що, напевне, даремно звернулася до архітектора, який, попри весь свій авторитет у місцевих підрядників – що гарантувало першокласну якість будівництва – і бездоганну професійну репутацію, все-таки був головно «реставратором старовини». Вона вже давно не була тим зеленим дівчатком, котре тільки-но покинуло Елізабет і рідний дім зі статуєю в коридорі та картинками на стінах і торопіло перед снобами, до яких вона, ні миті не вагаючись, зарахувала й Оркатта. Під час суперечок вона особливо допікала свого опонента з приводу його (обґрунтованих) претензій на статус нетитулованого дворянина. Проте від гніву та зневаги дуже скоро не залишалося й сліду, і менш ніж за добу Оркатт знову з’являвся у неї з «чудовим рішенням» – як вона називала його ідеї, хай би то було місце для прально-сушильної машини, верхнє світло у ванній чи сходи в кімнату для гостей над гаражем.

Разом із макетом в одну шістнадцяту від натуральної величини Оркатт привіз зразки нового прозорого пластику, який він хотів запропонувати на стіни і дах для гаражного переходу. Він пішов з ними в кухню, до Дон, і там вони, вимоглива клієнтка і вигадливий архітектор, вкотре пустилися в дебати з приводу плюсів і мінусів прозорого переходу (спершу Оркатт хотів обшити його вагонкою, як і гараж) – Дон тим часом помила салат, нарізала помідорів, налущила дві дюжини кукурудзин, які привіз Оркатт зі свого городу. Поки вони сперечалися, за будинком, на зверненій до пагорба веранді, з якої колись у такі ж самі серпневі вечори вони милувалися силуетами своїх корів на фоні яскравих західних барв, Швед готував вугілля для барбекю. Поряд із ним були його батько та Джессі Оркатт, яка останнім часом рідко з’являлась разом із чоловіком і проходила (за словами Дон, у якої Оркатт стомлено поцікавився по телефону, чи не проти вони, якщо він приїде з дружиною) період «затишку перед маніакальною бурею».