– Дай їм шматок стіни із двох цеглин, – обурювався якось батько, – і в них одразу думка: «Між цеглинами розчин, може на щось придатися!» І роздовбують цеглу, вишкрябують розчин. А що? Розчин же! Сеймуре, це вже не місто, а кістяк! Їдь звідси!
Вулиця, де жила Меррі, була мощена цеглою. На ціле місто залишалися нечіпані не більше дюжини таких бруківок. А остання брукована вулиця, приємна, старовинна брукована вулиця, була обкрадена десь тижнів за три після заворушень. У місцях найбільших руйнувань ще курився димок, а якийсь забудовник з околиці міста уже пригнав о першій ночі три вантажівки і щось зо двадцять чоловік, і до ранку, без найменшого ризику наразитися на полісмена, вони геть-чисто по-злодійському видлубали всю бруківку з неширокої вулички, яка діагонально йшла від «Ньюарк Мейд», а відтак відвезли її в невідомому напрямку. І коли Швед наступного ранку прибув на роботу – вулиці як не було.
– То тепер крадуть цілі вулиці? – обурився батько. – Вже Ньюарк навіть вулиць не може утримати? Сеймуре, їдь звідси до бісової матері!
Батьків голос став голосом розуму.
Вулиця Меррі мала завдовжки пару сотень футів, затиснутих у трикутнику поміж Мак-Картер-авеню (де, як завжди, вдень і вночі носилися важко ладовані вантажівки) та руїнами Малберрі-стрит. Малберрі – нетрі китайського кварталу, які Швед знав ще з 1930-х, коли ньюаркські Левови (Джеррі, Сеймур, мама, тато), бувало, в неділю по обіді підіймалися вервечкою по вузьких крутих сходах сімейного ресторанчика, щоб поласувати чоу-мейном, а вже дорогою на Кір-авеню батько, правлячи автівкою, розповідав синам неймовірні історії про давні «війни тонгів» тут, на Малберрі.
Давні. Історії про давнину. Більше не було ніяких історій про давні події. Не було нічого. Був матрац, злинялий, обважнілий від вологи, схожий на карикатурного п’яничку, що сидить під стовпом. І на стовпі висів покажчик вулиць. Оце, власне, і все.
Вище даху її дому, за якихось півмилі, малювалися обриси ділової частини Ньюарка і виднілись три знайомих слова, навіваючи легкість і затишок (які нізащо не навіяли б інші англійські слова). Слова каскадом спускалися по фасаду розкішної брили, де сплітались у вузол всі ниточки тутешнього ділового життя; великі, білі, аскетичні літери, які, зайнявши десять поверхів, декларували надійність і стабільність фінансових інституцій, суспільний прогрес, безмежні можливості та невимовну гордість; непорушні літери, видні навіть з літака, коли ваш персональний лайнер, прямуючи з півночі, заходить на посадку в міжнародному аеропорту.
БАНК ВАШОЇ МРІЇ
Ну, й де наші мрії? Ніде. Перетворилися на жах. Банк вашого жаху – жаху! Знизу, від перетину Колумбії-стрит і Ґрін-стрит, де його дочка жила ще гірше, аніж її злиденні прадіди, коли щойно припливли пасажирами четвертого класу та поселилися у прибутковому будинку на Принц-стрит, – ви бачили гігантський рекламний щит, поставлений, аби приховувати правду. Тільки безумець міг повірити в те, що на ньому написано. Не щит, а казочка.
Три покоління. Всі три росли. Працювали. Ставали грошовитішими. Успішнішими. Три покоління в битвах за Америку. Три покоління вливалися в народ. А тепер, на четвертому поколінні, все скінчилося пшиком. Усе було зруйновано дощенту.
В її кімнаті не було вікна, тільки вузька фрамуга над дверима, яка виходила в коридор без світла – просяклу сечею двадцятифутову стайню, чиї стіни з облупленою штукатуркою йому схотілося рознести голіруч у ту саму мить, як він зайшов сюди і відчув тутешні пахощі. Коридор вів на вулицю через двері, які не мали ні замка, ні ручки, ні скла в подвійній рамі. Він пошукав у цій кімнаті бодай якусь подобу крана з водою чи опалювального радіатора, та не знайшов. Швед не міг уявити, де тут туалет і як він виглядає, а запах наводив на думку, що і для Меррі, і для блудяг з хайвею чи Малбері-стрит туалетом слугує коридор. Якби Меррі була коровою в материній череді, вона жила б краще, набагато краще: в сараї, куди худобу заганяли в лиху негоду, тварини зігрівали одна одну теплом своїх тіл, та і їхнє густе хутро на зиму густішало, а мати Меррі щоранку, навіть у сльоту чи під крижаним холодним вітром, приносила їм тюки сіна. І Швед подумав, що в зимову пору худоба там була цілком щаслива, згадав ту нерозлучну парочку – відставного плідника Графа і стару кобилу Саллі, – яких прозвали «непритиками»: за людськими мірками їм обом було по сімдесят – сімдесят п’ять років. Їхнє життя вже заходило за обрій, коли вони знайшли одне одного і стали нерозлийвода: куди одне, туди і друге, весь час і всюди разом, і були при цьому цілком собою задоволені.
Приємно було спостерігати за ними та їхнім безхмарним існуванням. Згадавши, як вони в погожі дні лягали на осонні, прогріваючи спину та боки, Швед подумав: от і їй би теж стати твариною!
Розум Шведа відмовлявся осягнути не тільки те, як Меррі могла жити в цій дірі, наче парія, не тільки те, як Меррі могла стати утікачкою, розшукуваною за вбивство, а й те, як він і Дон також були причетними до цього. Як же могли їхні невинні слабкості позначитися на цій людині? Якби не сталося нічого з того, якби вона залишилася вдома, закінчила б школу, вступила до коледжу, то з нею все одно були б проблеми, так, серйозні проблеми: в ній надто рано пробудився дух бунтарства, так що проблем і без в’єтнамської війни було б там задосить. Вона б ще довго борсалась у задоволенні від спротиву та усвідомлення своєї відчайдушності. Зате вона була б удома. А вдома як: повибрикував трохи – і доста! Тут не досягнеш пікового задоволення, того градуса, коли ти трохи повибрикуєш – уперше, вдруге, втретє, – і нарешті вирішуєш: це ж так класно, так круто, чому б не повибрикувати ще, і ще, і ще!.. Хіба вдома хтось дозволить пірнути в цей бруд? Удома ти не зможеш жити там, де панує безлад. Удома ти не зможеш жити там, де панує безвладдя. Удома – величезна прогалина між тим, яким повинен бути світ в її уявленнях, і тим, яким він був для неї. Що ж, більше не існує цього дисонансу, який би порушував її рівновагу. Ось її римрокські фантазії, а їхня кульмінація вселяє жах.
Якби не час, трагедія могла б їх обминути: їм постійно бракувало часу на дочку. Коли вона під твоєю опікою, коли ось вона, тут, тоді щось іще можна зробити. Коли ти певний час стабільно контактуєш із дитиною, всі неминучі огріхи – ті хибні судження обох сторін, – так чи інакше, завдяки цьому постійному, терплячому контакту, виправляються й виправляються, поки нарешті, дюйм за дюймом, день у день і дюйм за дюймом, огріхи щезають зовсім, і тебе охоплює звичайне задоволення: твоє батьківське терпіння винагороджено, все спрацювало… Але не в цьому разі. Як розв’язати цю проблему? Хіба він міг привести сюди Дон, аби вона побачила дочку? Дон, з її підтягнутим, яскравим новеньким лицем – і Меррі, котра сидить по-турецькому на лежаку: в замацаному светрі, у безформних штанях і чорних пластикових капцях, у яких приймають душ, та з виразом смиренного спокою за бридкою ганчіркою на обличчі? Яка ж вона плечиста! Як і він сам. Але її плечі – кості та шкіра. Те, що сиділо перед ним, не було ні його дочкою, ні жінкою, ні дівчиною; така собі пародія на людину, макет людини в натуральний розмір, схожий на зліплене з палиць опудало і навіть одягнутий, як справжнє опудало; недолугий символ живої істоти на обійсті у фермера, де тільки геть дурнуватий птах міг би прийняти це створіння за вихідця з родини Левових. Хіба можливо привести сюди Дон? Везти Дон по Мак-Картер-хайвею, повернути з Мак-Картера на цю вулицю, проминути склади, каміння, звалище, якісь уламки… А коли вона побачить цю кімнату, відчує запах у ній, доторкнеться до стін?.. А чи зможе вона доторкнутися до немитого тіла, до брудного волосся, обтятого абияк?
Він припав на коліно, читаючи написи на картках, прикріплених на стіні над матрацом; над ліжком в Олд-Римроку на тих самих місцях висіли фотографії обожнюваної нею Одрі Гепберн.
