Я відмовляюся від будь-якого вбивства живих істот, великих і малих, рухомих і нерухомих.

Я відмовляюся від брехливих промов, породжених гнівом, жадобою, страхом чи веселощами.

Я відмовляюся брати все, що не дано, в селі, в місті чи в лісі, хоч би велике воно було чи мале, хоч би живе воно було чи неживе.

Я відмовляюся від будь-якого задоволення в сексі – з божествами, з людьми чи тваринами.

Я відмовляюсь від усіх прихильностей, великих і малих, глибоких і дрібних, живих чи неживих; і сама не стану прихилятися, і не схилятиму до цього інших, і сама не ставатиму предметом чиєїсь прихильності.

Швед, як успішний бізнесмен, коли було потрібно, вмів під добродушною машкарою загального улюбленця зберігати здатність до холодного розрахунку; і зберігав саме стільки, скільки було потрібно для справи. Але він бачив, що в цій ситуації йому не допоможе навіть найтверезіший розрахунок. Тут були б безсилі батьківські таланти всіх батьків світу, навіть якби їх вдалося зібрати докупи і втиснути в когось одного. Він знову прочитав ті п’ять обітниць, обміркував їх з усією серйозністю, а в голові весь час крутилося: заради чистоти – в ім’я чистоти.

Чому? Вона когось убила, чи їй потрібна чистота, навіть якби за все життя не вбила й мухи? Чи пов’язане це якимось чином із ним? З тим дурним поцілунком? Десять років між ними, та й що там, зрештою, такого? Нічого особливого, дрібничка, що й тоді абсолютно нічого для неї не важила. Невже щось таке незначуще, звичайне, ефемерне, зрозуміле, порожнє, невинне… Ні! Як можна знову і знову просити його, щоб він серйозно ставився до того, що не є серйозним? І все ж таки це Меррі загнала його в таку скруту, коли вона за обіднім столом почала таврувати аморальний характер їхнього буржуазного життя. Чи можна брати до серця дитячі просторікування? Він повівся пристойно – як повелася б більшість батьків: не підвівся з-за столу, не вийшов з кімнати, поки вона не виплесне до дна своє обурення, а довго слухав її, кивав, погоджувався там, де допускав хоч краплю згоди, а якщо заперечував – скажімо, щодо певних моральних аспектів прагнення до прибутку, – то з незмінною стриманістю, з усім терпінням і розсудливістю, на які він був здатен. А було це непросто, з огляду на те, що дитина, яка потребує десятків тисяч доларів на ортодонта, психоаналітика та логопеда, не кажучи про уроки балету, верхової їзди і великого тенісу (поки вона росла, їй все здавалося, що вона жити не зможе то без того, то без сього), така дитина саме до гонитви за прибутком, здавалось, мала б відчувати якщо не повагу, то принаймні хоч крихту подяки. Може, він помилився в тому, що надто серйозно ставився до того, що серйозним не було і близько; хтозна, може, замість уважно, ґречно вислуховувати її бридню, слід було перегнутись через стіл і ляснути по губах, щоб не патякала?

Та чи навчило б це її чогось у плані прагнення до наживи – і які висновки вона могла б зробити щодо нього, Шведа? Втім, якби він вчинив так, то рот, завішений панчохою, слід було б вважати за серйозну відповідь. І тепер він картав би себе: «Так, я зробив це з нею, не витримав, зірвався». Однак скидалося на те, що він зробив усе, що призвело до цього, саме тому, що не терпів запальності, не хотів чи не смів проявляти запальність. Він зробив це своїм поцілунком. Але ж такого бути не може! Всього того не мало б статися.

Та це сталося. І ось ми тут. Ось вона, ув’язнена в цій щурячій норі зі своїми «обітницями».

Їй більше подобалось бути зневаженою. Якби він мусив вибирати між сердитою товстункою Меррі, котра, заїкаючись, обрушувалася на них з комуністичною люттю, і цією немитою, блаженною Меррі з ганчіркою на обличчі, безмежно чулою до всього сущого опудала в лахмітті… Але чому він має вибирати? Чому вона постійно опиняється в рабстві у найближчої пустопорожньої ідеї? Від того моменту, коли вона подорослішала настільки, що могла вже думати сама, її тиранили ідеї різних йолопів. Як же так сталося, що дочка – після багаторічного успішного навчання в школі, – не захотіла жити власним розумом, люто заперечувала все побачене, до сліз жаліла все живе, включно із мікроорганізмами в повітрі, яким дихаємо? Чому така розумна дівчина, як Меррі, хоче, щоб за неї думав хтось? Чому їй не спало на думку хотіти – як Швед хотів усе своє життя – ввімкнутися на всю котушку і вже аж до кінця нічого не міняти?

– Та ні, це ти не хочеш жити своїм розумом! – огризалася Меррі, коли Швед робив зауваження, що вона, як папуга, повторює чужі кліше. – Ти в нас ходяча ілюстрація людини, яка не думає своєю головою!

– Та ну? – відповідав він сміючись.

– Ну так! Ти – найбільший конформіст з усіх, яких я знаю! Ти робиш тільки те, чого від тебе ч-ч-чекають!

– І це теж страшний злочин?

– Так це і є не думати, т-т-тату! Не думати! Це так наче бути д-д-дурним ав-ав-автоматом! Р-р-роботом!

– Ну добре, – казав він, гадаючи, що з часом Меррі подолає цю стадію підліткового розвитку. – Мабуть, не пощастило тобі з батьком-конформістом. Нічого, пощастить у чомусь іншому.

Він не показував, як нажахав його вигляд тремтячого, запіненого рота, з якого вона виштовхувала оце «р-р-роботом» йому в обличчя з несамовитістю шаленого клепальника. Вікове, думав Швед, заспокоюючись, і йому ані разу не спало на гадку, що ця його думка – непоганий зразок конформістського мислення.

Фантазія та магія. Вічно удавати з себе іншого. Те, що почалося як невинна гра в Одрі Гепберн, усього за десять років виродилося в цей химерний міф про самозречення. Спершу – самозречений нонсенс про Народ, тепер – самозречений нонсенс про Досконалу Душу. Що далі – хрест бабусі Двайр? Назад, до самозречених дурниць про Вічну Свічку, Святе Серце? І незмінна грандіозна химера, найбільша з абстракцій – жодного прояву себелюбства за мільйон років. Облудливий, нелюдський жах усього цього самозречення.

Так, він сильніше любив свою дочку тодішню, коли вона була такою ж егоїсткою, як інші люди, ніж теперішню, з бездоганною мовою й нелюдським альтруїзмом.

– І скільки часу ти вже тут? – запитав він у неї.

– Де?

– У цій кімнаті. На цій вулиці. У Ньюарку. Скільки часу ти вже в Ньюарку?

– Приїхала півроку тому.

– То ти була…

Стільки всього слід було сказати, спитати, стільки відповідей зажадати, що далі він просто не зміг говорити. Півроку. Півроку в Ньюарку. Раптом Швед перестав розуміти, що таке зараз і що таке тут, залишилося тільки те збудливе, сухо мовлене слово: півроку.

Він стояв і дивився на неї згори, і міць його була пришпилена до стінки. Ледь помітно хитнувся назад на підборах, ніби прикидав, чи зможе піти від неї крізь стіну; тоді трохи хитнувся вперед, перенісши вагу свого тіла на пальці, неначе для того, щоб схопити її і, стиснувши, забрати. Він не міг вернутися додому в Олд-Римрок і спокійно почивати у своєму ліжку, знаючи, що дочка лежить тут, у лахмітті, з завішеним ротом, на своєму матраці, як найсамотніша особа на Землі; а просто за стіною коридор, який рано чи пізно цю стіну знесе.

Це дівчисько злетіло з котушок, не маючи навіть п’ятнадцяти, а він через доброту своєї дурнуватої душі, як з писаною торбою, носився з навіженством рідної дочки, приписуючи їй тільки світовідчуття, якого сам не розділяв, упевнений, що і його вона переросте – разом із бунтівною юністю. І ось подивіться на неї! Найпотворніша доця, яку тільки могли породити вродливі батьки. Я виступаю проти цього! Я виступаю проти того! Я виступаю проти всього! Скажіть, як таке могло статися? І поміж іншого – відмовитись навіть від схожості на батьків? А все тому, що колись Дон була «Міс Нью-Джерсі»? Невже життя таке принизливе? Не може бути! Я такого не хочу!

– І як давно ти у джайнах?

– Один рік.

– Як ти про це дізналася?